Ця невеличка, скромно видана мізерним накладом збірочка потрапила до редакції завдяки заслуженому лісоводу України, ветеранові лісового господарства Волині Дмитру Телішевському...
Ця невеличка, скромно видана мізерним накладом збірочка потрапила до редакції завдяки заслуженому лісоводу України, ветеранові лісового господарства Волині Дмитру Телішевському. Ім’я автора — Орест Шевчук — небагато скаже шанувальникам поезії, як і непретензійна назва збірочки «Біля джерел», що побачила світ у Володимирі-Волинському. Проте із опублікованих там трьох десятків віршів повіяло такою трепетною любов’ю до рідної землі, до лісу, який був для автора не лише місцем його роботи, а й найзатишнішим прихистком для душі, чутливої як до земної краси, так і до Слова, яким ту красу можна було передати. Життя Ореста Шевчука трагічно обірвалося весняного надвечір’я 1990 року внаслідок автокатастрофи. Він віз до Луцька перший ужинок лісового розарію. Він жив красиво, натхненно віддаючись роботі головного лісничого Маневицького держлісгоспу, люблячи пісню й поезію, з якимось особливим поклонінням шануючи свій рід, і помер серед троянд. А що був таки справжнім поетом, то з особливою гостротою відчував і плинність невмолимого часу, і свою минущість на цій землі. Відчував і передчував — про це свідчать його поетичні рядки, варто лише уважно в них вчитатися. Особливо — вірш «Посадив троянди батько біля хати». Орест Петрович Шевчук народився у м. Володимирі-Волинському 1947 року в родині лісничого, як згадують колеги, лісничого від Бога. Тож і не дивно, що син пішов батьківською стежкою. Добірка віршів Ореста Шевчука, яку ми пропонуємо нашим читачам, — данина його світлій пам’яті напередодні професійного свята — Дня працівника лісу.
ВІОЛОНЧЕЛЬ ОСЕНІ Вже сивиною бабиного літа Журливо осінь поснувала ліс. Зів’яв рум’янець запашний на квітах, Щоб спалахнути золотом беріз. Шматує вітер гілля поріділе, Гойдає ставу голубу качель, До свого інструменту осінь сіла — В її руках співа віолончель. Упали ноти жовтим листом клена На нотний стан, накреслений дощем, І народилась пісня безіменна — Осінній сум і серця тихий щем. В ній туга журавлиного прощання І стогін всиротілих верховіть, В ній плач і радість, розпач і кохання — Одвічна мудрість років і століть. Ще гірким медом сизий верес пахне І рясно дощ насіяв зелениць, Та вже морозець білі стелить плахти І гасить сяйво райдужних зірниць. У звуках чародійного оркестру Не чути сонця і тепла нема. Лиш подих холоду луна протестом — То голос флейти пробує зима.
КНИГА ЛІСУ Зойкнув птах — і біль його неначе Висне десь під зоряним ковшем. А мені здається — Мавка плаче, Тужить за невірним Лукашем. Бродять з каганцями потерчата, Перелесник у скалі не спить, Пісня лісу — книга непочата Що не сторінками шелестить.
ГАРМОНІЯ ЛІСУ Славлю величавий храм природи, Де свої і віра, і боги. Де дійшли навіки-вічні згоди Навіть предковічні вороги. Є в природі вища справедливість, Імпульс безкінечності життя: Ввірено пташині всиротілій Годувать зозулине дитя. На побитій старістю ялині Мох ладнає плетиво густе, І руйнує прах старе коріння — Покоління молоде росте! Є природою освячена терпимість, Спільність дій супроти небезпек: Он у верховітті загубились Гнізда білого і чорного лелек.... Під розлогим сонячним наметом, У дощах весняних громових Квітне ліс, оспіваний поетом, Стелить райдугу до обріїв нових.
ПАМ’ЯТЬ У старенькій бабиній хаті Прохолода й в липневу пору. По кутках — рушники строкаті — Недоспані дівочії зорі. Пахнуть жасмином стіни білі І терпким полином долівка, Над дверима під склом потемнілим — Фотографій пожовклих кілька. Там у рамі старій із вишні Дід із бабою — не впізнати! Молоді ще такі та пишні — Світлий спомин старої хати. Поряд фото малі й великі, Діти, внуки і так знайомі. Ніби хтось найдорожчих скликав На єдину сторінку альбому. Хто живий, а хто в’язом крислатим На далекім шумить погості, Та щодня вони в бабиній хаті Дорогі і жадані гості, Як прийде ж самотина гірка Чорним смутком безсонної ночі, — Стане баба напроти одвірка І запаскою витре очі. З усіма поговорить разом, Поіменно усіх згадає. Вже забуто старі образи. Пам’ять серце ласкаве має.
СИВІ КОНІ В берегах, де верби сонні, Народились сиві коні: Кришать кригу копитами, Крига стогне й тихо тане.
З-під копит летять прозоро Сині ріки неозорі. Сріблом вишита завіса Опускається над лісом.
І здіймають понад світом Дзвін весняного привіту Сиві коні, серцю милі — Два тумани легкокрилі.
ПОСАДИВ ТРОЯНДИ БАТЬКО БІЛЯ ХАТИ Посадив троянди батько біля хати, Та не довелося тих квіток діждати. Як не доведеться відтепер ніколи Зустрічати ранки — зорі світанкові. Обкопати вишню, що удвох садили, Вже не доведеться, бо не стало сили, Бо немає сили вічко відірвати. Вийти до схід сонця із темної хати. Плине самотою білий пух з тополі; Не було талану — не стало і долі, Не чекав подяки, не діждавсь привіту — Віддав своє серце зеленому світу; Не сумуйте, сосни, не ридай, калино, Я до тебе, земле, назавжди прилинув, Ти одна не зрадиш, ти — як рідна мати... Посадив троянди батько біля хати.
