«Прадід 40 літ був гайовим, дід і батько теж десятиліттями працювали в лісі» (Відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.77 € 27.33
«Прадід 40 літ був гайовим, дід і батько теж десятиліттями працювали в лісі» (Відео)

На 36-му році роботи Микола Миколайович одержав почесне звання.

Фото Олександра ПІЛЮКА.

«Прадід 40 літ був гайовим, дід і батько теж десятиліттями працювали в лісі» (Відео)

Микола Прасюк — заслужений лісівник України

Цього почесного звання лісничий Пульмівського лісництва Шацького національного природного парку удостоївся з нагоди 28-ї річниці Незалежності України. Як сказала очільниця парку Марія Христецька, це вперше за 35 років від дня заснування природоохоронного підприємства така висока нагорода дісталася його співробітнику. Цими днями ми зустрілися з Миколою Миколайовичем і поспілкувалися з ним, а відтак дізналися про шлях, пройдений до такої відзнаки 

«Уже з 8-ми років я бував на обході батька»

Найперше запитання співрозмовнику, звичайно, таке:

— Де ж зростав заслужений лісівник, чому обрав цей фах?

— Родом я із села Вілиця Шацького району. А професія, яку обрав на все життя, — ​потомственна. Мій прадід Потап ще за Польщі чотири десятки літ був гайовим, як тоді називалася посада лісника. І батько 36 літ працював у лісі, а дід Мартин йому допомагав. Тож я років з восьми, як пам’ятаю, бував на обході тата, який дуже часто брав мене з собою. З дитинства призвичаївся до цієї роботи. І коли закінчив школу — ​9 класів, то переді мною не стояло питання, куди йти вчитися. Я подав документи у Шацький лісовий технікум (тепер це коледж).

Головне, що люди в колективі хороші. Вони працьовиті, порядні. Одне слово — ​такі, що майже з кожним пішов би у розвідку.

— Чим запам’яталися роки навчання?

— Тим, що цей заклад освіти давав дуже грунтовні знання — ​основу основ. Згодом я зрозумів, що навчання у профільному виші — ​то вже значною мірою лише повторювання пройденого. Тоді Шацький лісовий технікум очолював Валентин Сулько, ім’я якого тепер носить коледж. Після навчання мене призвали на строкову службу. А повернувшись з армії, я трохи працював у Венському лісництві і вирішив здобувати вищу освіту. Оскільки знання призабулися, то вступив на підготовче відділення Львівського лісотехнічного інституту, а через рік, у 1979-му, став студентом цього вишу. Власне, починав навчання у Львові — ​закінчив там два курси, а потім чотири роки студіював науку у Дрезденському технічному університеті, куди потрапив за програмою обміну студентами. Під час перебування там ще більше переконався, що ліс — ​це моя стихія.

«Мій робочий стаж — ​це і є вік Шацького національного природного парку»

— Де ж починав працювати дипломований лісівник?

— У 1984 році я закінчив навчання в Німеччині. Якраз тоді був заснований Шацький національний природний парк. У лютому приїхав додому, а з 1 червня вже був помічником лісничого у цьому природоохоронному підприємстві, зокрема Пульмівському лісництві. По суті, мій робочий стаж — ​це вік нашого парку.

— Тобто всі кроки в трудовій діяльності робили разом із ним…

— Так. І службових щаблів у мене небагато: був спочатку помічником лісничого, а через чотири роки став лісничим. І ось уже 36-й рік на цій посаді.

— Директор Шацького національного природного парку Марія Христецька сказала, що за 35 років його існування ви — ​перший із працівників, хто удостоївся такого почесного звання — ​«Заслужений лісівник України».

— Виходить, що так. Тим більш приємно одержати таку нагороду.

— Миколо Миколайовичу, що скажете про роботу лісничого у природоохоронному підприємстві?

— Те, що воно природоохоронне, визначає і його специфіку. У нас відчутно менші обсяги заготівлі деревини. Головного користування зовсім нема, як зазвичай у лісгоспах. Якщо ріжемо, то тільки вибірково — ​в основному знімаємо лише хворі дерева. Специфіка Пульмівського лісництва, яке має понад 7 тисяч гектарів, ще й у тому, що майже половина площі — ​це ліси, а ще стільки ж займають озерні плеса.

Може, онуки підуть стежкою дідуся і оберуть професію лісівника-практика – потомственну в родині Прасюків.
Може, онуки підуть стежкою дідуся і оберуть професію лісівника-практика – потомственну в родині Прасюків.

 

«Щоб не розчаруватися в нашій професії, треба любити природу»

— Що, крім генів, які у вас від діда-прадіда, необхідне, аби все своє життя присвятити одній справі?

— Перш за все, треба любити ліс і природу в усьому її розмаїтті. Я цим живу. Колись була можливість, зокрема після навчання у Дрездені, перебратися до Києва. Але я вибрав свою малу батьківщину. Повернувся додому. Хочеться, щоб природа, яку покликаний оберігати, ставала ще багатшою. І яка то втіха, коли в посадках, закладених руками колективу, який очолюєш, уже гриби можна збирати — ​виросли сосни і берези.

— Ви згадали про свій колектив, яким керуєте багато років. Який він?

— У нас працює 22–25 чоловік — ​залежно від сезону (навесні і влітку, коли є загроза загорання, беремо додатково водіїв на пожежні машини). Це кількісна характеристика. Але головне, що люди в колективі хороші. Вони працьовиті, порядні. Одне слово — ​такі, що майже з кожним пішов би у розвідку. А робота наша — ​це і є свого роду розвідка. Адже доводиться ходити в рейди, які часто нічні і, м’яко кажучи, не дуже безпечні. Це років десять ми боремося з браконьєрами лише в лісах, а на озерах працює спеціально створена у парку бригада. Колись такого поділу не було. Доводилося відслідковувати і любителів незаконної ловлі риби. І був навіть такий прикрий випадок, що браконьєр потонув. Він утікав потемки, ми вже й просили зупинитися, та чоловік, як кажуть, не здавався — ​пішов углиб водойми і загинув. І стрілянина в таких рейдах буває. Браконьєри неохоче йдуть на спілкування — ​намагаються втекти, замести сліди. Але в основному я завжди стараюся знаходити порозуміння і з порушниками. Завдяки цьому у нас самовільні рубки зведені до мінімуму. Це дуже велика рідкість, що хтось похазяйнує в лісі на території парку, як у власній коморі. Все під контролем.

…Звичайно, ми говорили з Миколою Миколайовичем і про його тил — ​сім’ю. Про дружину Галину Федорівну, яку «перший раз побачив мельком, їдучи на мотоциклі, і зрозумів, що це моя половинка». Поряд із Миколою Миколайовичем жінка, яка завжди підтримає і зрозуміє. А ось щодо єдиної доньки Оксани, то вона з дипломом Львівського лісотехнічного інституту викладає лісоводство у Шацькому лісовому коледжі. Подарувала батькам двох онуків — ​Максима й Федора.

— Може, хлопці, — ​сказав Микола Прасюк, — ​стануть лісівниками-практиками.

Хотілося б чоловікові, щоб династія лісівників не переривалася. 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.