«Треба було приїхати на Волинь, щоб тут знайти свою долю!» – лучанин про кохання тривалістю понад пів століття - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 32.88
«Треба було приїхати на Волинь, щоб тут знайти свою долю!» – лучанин про кохання тривалістю понад пів століття

Більш як півстоліття подружжя Баранюків у парі.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

«Треба було приїхати на Волинь, щоб тут знайти свою долю!» – лучанин про кохання тривалістю понад пів століття

Разом із луцьким подружжям гортаємо сімейний фотоальбом

Більш як пів століття подружжя лучан — Світлана й Микола Баранюки — у шлюбі. Двох синів виростили, онуків дочекалися. А ніби вчора було: танці, проводжання додому дівчини, яка сподобалася з першого погляду, пропозиція руки і серця, спільна життєва дорога… Сьогодні все це — на чорно-білих фотознімках, де вони молоді.

«Світлана із села, я — сільський хлопець, тож відчув споріднену душу»

Знайомство з нашими героями почалося зі спогадів, підкріплених світлинами, яких у родині багато. Звертаю увагу на те, що нема сучасних — кольорових. Кажу, мовляв, нічого, зараз зробимо. І перша реакція Світлани Григорівни:

— Тільки без зйомок. Я уже в такому віці, що і в дзеркало мало дивлюся. Навіть розчісуюся здебільшого без люстерка. Не хочу бачити, якою стала з роками, порівнювати з тим, якою була.

Тож коли дійшло до фотографування, то перш за все показала кадри співбесідниці, аби вона пересвідчилася, що їй зовсім нема чого боятися: зі світлини дивиться жінка, про яку ні в якому разі не скажеш, що вона нефотогенічна. А що вік поважний, то можна тільки Богу подякувати за подаровані літа. Та ще й у парі!

Ще солдатом був Микола Баранюк, коли покликав Світлану заміж.
Ще солдатом був Микола Баранюк, коли покликав Світлану заміж.

 Як же зустрілися вони — хлопець із Вінниччини й дівчина–волинянка?

— Я родом із села Росоша Липовецького району, — розповідає Микола Михайлович. – І не думав, що призвуть мене на строкову службу і вже все своє подальше життя я буватиму в рідних краях лише як гість. Треба було приїхати із Вінниччини на Волинь, щоб знайти свою долю!

І спогад про те, як то вони з майбутньою дружиною зустрілися:

— Служив я в Луцьку — в штабі ракетної дивізії. Десь напровесні 1967 року батько навідався сюди, щоб побачити, як служиться солдатові. Поселив я його в готелі. Він, утомлений з дороги, ліг спати, а я, скориставшись тим, що мав звільнення у зв’язку з приїздом рідні, пішов на стадіон — там був танцювальний майданчик.

І знову до знімків, на яких можна побачити, яку дівчину запросив Микола Михайлович, а тоді бравий солдат Микола, на танець, додому провів. А там і дружба зав’язалася. Недовго вони зустрічалися. Через пару місяців послав хлопець матері фото Світлани і написав про свій намір женитися. Розповів, що його обраниця працює в Луцьку, а живе у Жидичині, що неподалік обласного центру. Як зараз чоловік вважає, те, що Світлана із села і він — хлопець сільський, зіграло свою роль: відчув споріднену душу.

— Я так і не знаю, – каже Світлана Григорівна, — який знімок побачила тоді моя майбутня свекруха. Може, і той, де я у військовій формі (якийсь час і я, коли оголосили такий призов для жінок, служила в армії, в тій самій ракетній дивізії, куди згодом потрапив Микола). А вже, як ми одружилися, то лист — відповідь із Росоші — читала. Писала мати, що «дівчина як дівчина, тобі видніше, ми приймемо твій вибір…».

«Військовий УАЗ ледь довіз нас ґрунтовою дорогою до траси, де чекало таксі»

Весілля було в листопаді 1967–го в Жидичині, у батьківській хаті нареченої. Приїхала рідня із Росоші, прийшли співслуживці Миколи, зібралися гості Світлани. З фото, зробленого на пам’ять про цей день, видно, які молодята гарні і щасливі. Так сталося, що урочистість припала на День ракетних військ, який став для чоловіка на багато років подвійним святом. Адже, відслуживши строкову, він так і залишився в армії. У званні прапорщика мав, як каже, посаду капітанську — був ад’ютантом начальника штабу ракетної дивізії.

Батьки мужніли, діти виростали...
Батьки мужніли, діти виростали...

 Реєстрували вони шлюб ще у старому загсі, що на вулиці Шевченка. Миколі дали на службі військового УАЗика. Він ледь довіз, як пригадують, грунтовою дорогою, яку розвезло дощової пори, до траси, де на них чекало таксі. Був холодний листопадовий день, але молодята не відчували цього. Світлана Григорівна назавжди запам’ятала, як вони танцювали на подвір’ї під мелодії духового оркестру, як її бабуся Домця йшла у коло з весільними піснями, радіючи за внуку.

До речі, коли мова зайшла про те, як же Микола освідчувався, то жінка сказала:

— Він сором’язливим був. Якихось таких особливих освідчень, коли ми ще зустрічалися, я й не чула від нього. Хоч три заповітні слова: «Я тебе люблю», звичайно, були. У нього краще в листах це виходило. Уже після весілля я заочно навчалася у Львівському фінансовому технікумі (здобувши фах бухгалтера, жінка багато років працювала в інспекції державного страхування. — Авт.) і як бувала на сесіях, то чоловік мені листи писав. Ось у тих своїх посланнях, яких не менше сотні назбиралося, давав волю емоціям, не соромився бути відвертим. Я їх бережу. Тільки недавно, коли наводила в шафах порядок, забрала їх і вивезла у Жидичин, у батьківську хату, яка нам дісталася у спадок і де ми тепер у теплу пору року буваємо більше, ніж у Луцьку.

Комусь може здатися, що Світлана Григорівна аж занадто догоджала своєму чоловікові. Сама ж вона з приводу цього іншої думки: це і є любов!

І коли випадав якийсь «не такий» день («а життя прожити — не поле перейти»), жінка, щоб підняти собі настрій, читала ті листи, де вона «Світланочка», «Світлячок», де чоловік пише, що сумує в розлуці за нею, чекає з нетерпінням її повернення додому. Як мовиться, під настрій і синам зачитувала рядки з тих листів, аби батько і таким поставав у їхній уяві.

Життя складається із безлічі митей і дуже важливо, коли є такі, які приємно згадати. А їх було чимало. Бо ж, як сама жінка говорить, чоловік її — цікава людина. Він і книжками захоплювався завжди (й не лише купував, а й читав), і рибалкою, полюванням. І навіть віршував трохи… На прохання дружини чоловік прочитав пару куплетиків, у яких його любов і до Волині, де, вважай, минуло все життя, і до рідної Росоші на Вінниччині, яка завжди буде з ним, бо там закопана його пуповина.

— Правда, — говорила жінка, коли про хобі Миколи Михайловича зайшла мова, — мені важко зрозуміти, як можна пів дня просидіти на ставку чи річці, не спускаючи очі з поплавка, — клюне чи не клюне? Один раз Микола і мене взяв із собою. Я лежала, нібито загоряла, а в голові роїлися думки: скільки б то роботи переробила за цей час?! Але при цьому ніколи не перечила чоловікові, бо приймала його таким, який він є. І якщо чула, бувало, від знайомих, що наш шлюб такий міцний значною мірою завдяки моєму характеру, жіночій поступливості, то це справді так.

Комусь може здатися, що Світлана Григорівна аж занадто догоджала своєму чоловікові. Сама ж вона з приводу цього іншої думки: це і є любов!

«Перший раз за все життя я потрапила у санаторій, коли син–атовець запропонував розділити на двох його путівку»

Ми розмовляли з подружжям у їхній затишній квартирі на вулиці Гулака-Артемовського. Сюди вони переїхали в середині 1980–х («до цього жили і в одній кімнаті зі спільною кухнею на три сім’ї, поки одержали окреме двокімнатне житло»).

— Он бачите — під вікном вишня, — каже Світлана Григорівна. – Велика вже, від нашого першого поверху сягнула четвертого. А виросла при нас — хтось кісточку кинув. Ми за цей час постаріли…

І спогад про те, яким було їхнє життя впродовж більш як пів століття:

— Оте, що обоє ми — люди із сільським корінням, визначало багато. Свої відпустки проводили у батьків: два тижні в Жидичині, два — у Росоші. Літом треба було їм і в городі допомогти, і сіна на зиму для худоби заготовити. Одне слово, по курортах не їздили. Бо як Миколі й пропонували на службі путівку, то він відмовлявся: а що я там буду робити? За все життя я раз відпочивала в санаторії «Пролісок». Молодший син Олег, який був мобілізований у 2014–му, в першу хвилю, і майже два роки воював, одержавши путівку, сказав: «Мам, давай поділимо на двох». (Старший наш Юрій — теж атовець, але як ракетник був далі від передової, а Олег ходив біля смерті, знає, що то — втрачати побратимів). Ось тоді я побачила, що таке відпочинок — тебе погодують, полікують, ти погуляєш на природі.

І все ж, як говорить жінка, їй найкомфортніше, навіть зараз, коли й хвороби обсіли, у своєму рідному Жидичині. Бо любить працювати на землі — садити, сіяти, заглядати, чи ж зійшло, порядок на грядках наводити. Тож чоловік на роботу (він і на пенсії не сидить без діла — влаштувався в охорону однієї з фірм мобільного зв’язку), а Світлана Григорівна — у своє село. Коли Микола Михайлович вихідний, то забирають свого кота Барсика, який за п’ятнадцять років життя став членом їхньої сім’ї, і всі відправляються в Жидичин.

А як же Росоша — уже така дорога подружжю, їхнім синам, які знають її з дитинства? Після смерті батьків, як почула від своїх співбесідників, уже рідше там бували.

— Але дуже хочеться ще хоч раз потрапити в той край, який і Світлані полюбився. Там же я ріс, корів пас, із хлопцями бігав, — з ностальгійною ноткою каже чоловік.

— І я думаю, що це збудеться, — додає жінка. – Син Юрій пропонує завезти, аби ми зібралися… Дай Бог, зберемося. Бо ж і на Вінниччині часточка нашого сімейного життя довжиною більш як пів століття.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.