Хто винен, що і після 29 років Незалежності Україна мусить боронити свою державність? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.20 € 34.15
Хто винен, що і після 29 років Незалежності Україна мусить  боронити свою державність?

Фото lanmisto.gov.ua.

Хто винен, що і після 29 років Незалежності Україна мусить боронити свою державність?

З таким запитанням напередодні найбільшого офіційного свята ми звернулись до відомих у нашому краї і країні людей

   Ростислав КУШНІРУК,  заслужений працівник культури України, засновник Народної аматорської хорової капели «Посвіт» (с. Княгининок Луцького району):

— Ви знаєте, причина в тому, що кожен окупант нищив нашу інтелектуальну еліту, не давав її виховати. Тому ми так довго борсаємося. Бо, як би там не було, треба, щоб мудрі люди стояли біля керма. От факт про моє село Княгининок. За Польщі захотіли селяни будувати в нас церкву. А мій батько вислухав і каже: «Шановні громадяни, давайте ми спочатку збудуємо школу, щоб наші діти по хатах не вешталися, а тоді й на церкву гроші зберемо». І, знаєте, люди твердого розуму підтримали його — спершу з’явився в селі навчальний заклад, а згодом, у 1940 році, відкрили і церкву (вона стоїть при трасі — Луцьк — Ковель. — Ред.). Школу будували українці з чехами, але ж коли її звели, тодішня влада заявила: «То бендзє польска». Ось так! Тоді мій батько категорично сказав: «Раз так — мій син піде в Милуші!». І я два роки ходив у сусіднє село, де навчання ще було українською… А через кілька років прийшли нові окупанти, російські. І розстріляли в 1941 році вісім наших хлопців у Луцькій тюрмі. А то були юнаки на все село, активні, авторитетні! А з Лаврова — 23… Не давали стати на ноги нашій еліті. І то приклад лише мого села. А це робилось на всеукраїнському рівні. І тому нам важко. Нищили кращих під будь–яким приводом і будь–яким способом, привчали до пристосуванства. Через те й зараз так багато зрадників і нетвердих людей… Приманять чимось депутата — і все, він уже в іншій партії. Мені це дуже не подобається.

    Василь ШУМИК,  учасник АТО, кіборг, удостоєний ордена «За мужність» III ступеня (с. Ворокомле Камінь-Каширського району):

— Це дуже важке й болюче для мене питання. Колись ще думав: «От оберемо цього разу достойного главу держави, парламент — і зміниться щось на краще…». Зараз переконався, що політтехнологи все гарно подадуть у передвиборну кампанію, і ми побачимо навіть, як Президент крутить педалі велосипеда. А в принципі приходять до влади ті, кому головне — дорватися до «корита» і набити вже й так повні кишені…

Я — простий солдат. Пішов на війну, бо вважав, що не можу інакше. Випало захищати Донецький аеропорт, а то все одно, що побувати в пеклі. Після пережитого, після того, як бачив смерть, втрачаючи побратимів, для мене найважливіше, щоб ця війна нарешті закінчилася, щоб не гинули бійці, які захищають нашу державність там, де їй найбільша загроза. Це ж цвіт нації гине! Уявляєте, скільки патріотів вони могли б виховати на своєму прикладі?! І то справжніх, а не таких, що тільки «бла–бла–бла…»: вміють вишиванку одягти й багато говорити про свою любов до Батьківщини, а на ділі живуть своїми шкурними інтересами.

    Майя МОСКВИЧ,  ветеран АТО (м. Луцьк):

— Я думаю, що правильніше запитати, чому лише на 23–му році незалежності Україна почала боронити державність? Тому що відстоювати державність — це є нормально, захищати кордони — це є нормально, застосовувати зброю і воювати, коли на твою державу нападають, — це є правильно і необхідно! І дуже прикро, що українці зрозуміли це надто пізно. А хто винен у тому, що ми не захищали країни раніше? Я не знаю. Тоді була ще дуже юна, але чула, як говорили, що ми мирна держава, ми ні на кого не збираємося нападати і відмовилися від ядерної зброї. Наша миролюбність не означає, що на нас не нападуть. Є держави, які воюють, скільки існують. І потрібно, щоб у нас така сама була політика: скільки б не було загроз, ми повинні захищати свої кордони і відвойовувати свої землі. Тоді будемо незалежні.

    Олександр КАЛІЩУК,  колишній політв’язень, поет, композитор, заслужений працівник культури України, почесний громадянин міста Нововолинська (м. Нововолинськ):

— Насамперед винні ми самі, що такі нерозумні, а сусід, якого випало мати, — хитрий і підступний. Я вимолював добру долю для України ще тоді, в далеких 1950–х роках, коли разом із друзями–старшокласниками за «вільнодумство» був запроторений у сталінський табір у Молотовську (тепер Пермська) область. Хлопець із Турійщини, засуджений на 25 літ, у тюремних стінах писав вірші, лейтмотивом яких була така строфа: «Вірю, вільною буде Вкраїна, Вірю, бути на волі мені…». А в 1991 році не міг подумати навіть у страшному сні, що сьогодні нам доведеться відстоювати кров’ю свою державність. Прикро, що в Україні почали господарювати бандюки і злодії, які її ніколи не любили. Але надіюся, що в нас вистачить мудрості й сил протистояти Путіну, викорінити чужинство і зло й врешті наводити лад у своїй хаті й побудувати таку Україну, про яку мріють справжні патріоти.

    Андрій БОНДАРЧУК,  народний депутат України І скликання, Почесний громадянин Луцька, Волині та села Сереховичі Старовижівського району (м. Луцьк):

— Звичайно, найбільше каменюк летить у город влади. Справедливо? Так! Я раніше не погоджувався з відомим афоризмом: «Кожен народ заслуговує на ту владу, яку має». Тепер бачу — це цілком правильно. Бо владу обирає виборець, який думає, що, опустивши бюлетень, виконав громадянський обов’язок. Ні. Потрібен постійний контроль, її не треба боятись, бо її зброя — це наш страх, який кожна влада хоче реалізувати. За незалежність треба боротися постійно, повсякденно. Ця аксіома знайшла підтвердження навіть у моєму особистому житті: я був учасником мирного проголошення Незалежності, а мій онук із перших днів агресії добровільно пішов її захищати збройно, доки торік не одержав важке поранення.

Повірили в наївно-дитячу обіцянку: «Війну закінчити просто — перестати стріляти». Це все одно що сказати: «Бути здоровим просто — перестати хворіти».

Прикрі помилки влади, які обертаються важкими втратами для України, — це результат помилок суспільства. Кандидатів треба обирати не за популістськими гаслами, а за тим, що він зробив, який має досвід, чи має в душі національний стрижень. Бо кого обрали на нинішніх президентських виборах, до Верховної Ради? Випадкових, людей без досвіду, віртуальну партію. Голосували люди більше не розумом, а під впливом ейфорії від блазенського сміху, на основі гастрономічної чи совкової свідомості. Повірили в наївно–дитячу обіцянку: «Війну закінчити просто — перестати стріляти». Це все одно що сказати: «Бути здоровим просто — перестати хворіти» або «Бути багатим просто — не бути бідним». От і маємо те, що маємо.

    Валентина МИХАЛЬСЬКА,  волинська художниця, удостоєна ордена Княгині Ольги II ступеня (с. Хворостів Любомльського району): 

— Мабуть, усі: і влада, політики, народні депутати, які приймають закони, і самі обставини. Те, що в нас ось уже сьомий рік триває війна. І у світі неспокійно, нестабільно, що не може не відбиватися на житті й нашої країни.

Це коли говорити загальними фразами. А якщо конкретніше, то, на мою думку, люди втратили віру й любов, а це породило байдужість, пасивність, сонність. Кожен чекає, що прийде хтось — мудрий, сильний — і зробить усе за нас. Може, не треба шукати винуватих, а бути справді господарями на своїй землі? Бо хто, як не ми, маємо вимести все «сміття», вирвати «бур’яни»? Багато що залежить від нашого бажання, свідомості. За незалежність України заплачено високу ціну, і вже не словами й гаслами, а ділами маємо утверджуватися як єдина, згуртована спільнота.

Але напередодні свята — річниці нашої держави — хочеться завершити на оптимістичній ноті. Я щаслива, що побачила й живу в незалежній Україні, що ми її маємо!

    Роман ЮЗЕФОВИЧ,  голова Волинського теркому працівників вугільної промисловості (м. Нововолинськ):

— Наш пострадянський менталітет. І поки в себе не викорінимо синдрому меншовартості, боязні залишитися самими й вирішувати самостійно, як нам жити, доти нічого не зміниться. Але шанси на позитивні зміни в нас є. Чи швидкі — залежить від багатьох факторів. І щонайперше від того, наскільки сильне матимемо прагнення викорінити весь той негатив, що накопичувався десятиліттями. І, звісно, робити це з вірою та оптимізмом. Бо якщо й це втратимо, то в нас точно нічого не вийде.

Андрій КОВАЛЬЧУК,  Герой України, генерал–майор, начальник штабу — заступник командувача Десантно–штурмових військ ЗСУ (с. Щитинь Любешівського району):

— Винне саме суспільство. Протягом усього цього часу ми не виховали патріотів, тому маємо нині в ОРДЛО вбивць, яким від 20 і більше років, які свідомо взяли в руки зброю і воюють проти нас. Не було розуміння в кожного керівника, вчителя, вихователя дитсадка, батька й загалом кожної людини, що в нас є своя держава, яку треба любити і захищати. Яскраво це продемонстрував 2014 рік, коли одні пішли на війну, а інші ховалися за спинами своїх рідних і казали, що це не їхня справа.

 

     Микола БІЛЬШЕВИЧ,  музикант, волонтер, підприємець (м. Луцьк):

— За 29 років незалежності, яка нам просто впала манною небесною, більшість так і не зрозуміла, що це — добробут. Так було споконвічно — ти обороняєш своє добро, бо зайди хочуть його відібрати. У нас проблема в тому, що наслідком окупації СРСР є змінений «генофонд» народу, який до цих пір так і не розуміє, що «бренд Україна» може бути реальним, як Австралія чи Канада, з готовою мовою, культурою. На цьому й грає пропаганда імперії, яка не змирилася з втратою України і ніколи не змириться, навіть якщо там до влади прийдуть демократи. Якщо ж нашу країну очолять державники, які не гратимуть на користь Росії, Ізраїлю чи Америки, то матимемо перспективу. Тому, панове зайди, пора ставати українцями, навіщо вам «чемодан, вокзал…»?

    Алла ОПЕЙДА,  заслужена артистка України (м. Луцьк):

— Хто винен? Тільки не народ. Він бореться, робить усе можливе, аби Україна зберегла свої кордони. Якби не він, хто знає, де б вони були нині. А винними у тому, що й через стільки років після проголошення Незалежності мусимо боронити свою державність, на мою думку, є влада, керівництво держави і передусім Президент. І не тільки нинішній, а і його попередник.

Я не політик, не маю таких можливостей, як люди при владі, я борюся за державність, українську мову, яка є її невід’ємним атрибутом, піснею. Коли була з концертом у Волновасі, зрозуміла, що робити це ми почали запізно. Там люди скучили за українською піснею. До них якщо й приїжджали Ірина Білик, Наталя Могилевська та інші артисти, то співали російською. Якби ми почали раніше наводити мости між Сходом і Заходом, то не було б такої роз’єднаності, ворожості.

    Володимир КАРПУК,  народний депутат України V та VІ скликань (м. Луцьк):

— На мій погляд, однією з найвагоміших причин, чому ми, український народ, так важко здобуваємо свою незалежність, є те, що завжди шукаємо, хто винен. Призначаємо винного. Шукаємо якусь особу, президентів, уряд. Але якщо глибоко проаналізувати, то провина, доля, Божа воля — на всьому народові. Тому що вибирає тих керманичів, яких маємо, і вірить їм — народ, його більшість. Чи навпаки — не підтримує когось більшість. Так що однозначно тут не відповіси.

Крім внутрішніх причин, є і зовнішні. Росія може дозволити стати незалежними країнам Балтії і навіть Закавказзя, але в жодному разі не Україні та Білорусі. Бо сильні та незалежні Україна і Білорусь руйнують міф про «третій Рим», про Москву і про Росію як країну з особливою місією в світі. Руйнують міф про росіян, як вибраний Богом народ, який має якісь такі особливості, щоб керувати, щоб бути імперією. Оце теж одна з вагомих причин, чому ми досі боремося. І я хочу сказати, що довго ще це робитимемо, фактично завжди.

    Андрій РОЗТОКА паралімпійський чемпіон з футболу на Олімпіаді-2004 в Афінах (м. Луцьк):

— Думаю, що винні самі українці, які щоразу віддають перевагу такій владі, котра не здатна згуртувати цей народ. Ми весь час обираємо, можливо, хороших людей, але все ж таки їм не вистачає найголовнішого — патріотизму. Тоді б вони, маючи в душі і серці національну ідею і перебуваючи на самій вершині своїх кар’єрних здобутків, змогли би згуртувати українців в націю. Тому що сьогодні у нас дійсно народ, але не нація.

    Ірина ФАРІОН,  мовознавець, член політради ВО «Свобода» (м. Львів):

— Кожен народ має таку владу, на яку він заслуговує. Якщо нема національної свідомості, то нема і національної держави. Впродовж 29 років влада, яку приводила маса, цю національну свідомість вбивала. Врешті–решт, це призвело до війни. Бо національна свідомість — це історична пам’ять і мова. Сьогодні ми маємо війну там, де не було української мови, історії, церкви. Гуманітарна політика за всі 29 років не була українською. Значна частина нашого суспільства насправді розійшлася із самою Україною, хоч вони живуть тут, на нашій святій землі, їдять наш український хліб, дивляться в наше українське небо. А не усвідомлюють, що сильною є та держава, яка має основу основ — національну свідомість, так, як у поляків, угорців, чехів. Тому немає чого нарікати на когось. Треба підійти до дзеркала і запитати, чи виховую я своїх дітей українцями, чи є непоступливим у питаннях мови, історії, торгівлі.

    Андрій СИДОР,  настоятель Свято–Вознесенського храму, митрофорний протоієрей (м. Горохів):

— Людська байдужість. Як священник я не можу зрозуміти, чому в Україні є так багато церков Московського патріархату? У той час, коли нашу державу на Донбасі від Росії захищають українські герої, в тих храмах співають «Многії літа» патріарху Кірілу.

Боронити своє, рідне, наше треба всім. Своє підтримувати, в свою країну вірити. Війна почалася на Сході, де ще не було Української церкви. Пам’ятаю, коли під час Революції гідності ми дізналися про перші жертви на Майдані, то з рідного Свято–Вознесенського храму пішли з хоругвами молитися на площу Незалежності біля пам’ятника Тарасові Шевченкові. Нас тоді було лише дванадцять вірян. Багато хто з перехожих зупинявся для молитви, інші йшли повз і дивилися на нас з подивом, а хтось крутив пальцем біля скроні. Що це було? Винна байдужість багатьох до того, що відбувається, про що не можна мовчати, чого не потрібно терпіти.

    Олег ГАЛАСУН,  заступник голови Асоціації фермерів і приватних землевласників Волинської області (с. Чаруків Луцького району):

— Ми самі. Бо не думаємо, кого вибираємо. От я зараз на ярмарку, і коли покупці дивляться на груші чи огірки, то питають, чи оброблені фрукти, чи домашні тощо. А коли обирають керівників держави, то не аналізують, чи кандидат компетентний, чи зможе він щось зробити. Мене це дивує. Але причина якраз у цьому. Поки що люди не зрозуміли, що яку владу вибрали, таку і мають. Ми не вміємо з неї спитати. Треба вчитися, хоч ця наука дорого дається: Мойсей 40 років водив народ по пустелі.

    Володимир ШЕНДИБИЛО,  заступник директора Луцької міської клінічної лікарні (м. Луцьк):

— Дехто каже: «Винні керівники держави, починаючи з першого президента і до теперішнього». Це правда. Але відповідальність лежить і на нас, громадянах України. Це ми голосували на виборах, щоразу наступаючи на ті ж граблі. Вірили популістським обіцянкам, продавалися за гречку. Чому чехи, поляки змогли об’єднатися навколо справжніх лідерів, будуючи своє майбутнє? Бо в них вища національна свідомість, спільна національна ідея. А українців роками зіштовхували лобами з приводу мови, віри, громадянської позиції. І сьогодні в нас є прихильники ОПЗЖ, інших політичних сил, які підривають основи державності зсередини.

Тому потрібно думати, аналізувати допущені помилки, готуючись до чергових виборів, а не спокушатися дешевими побрехеньками про швидке поліпшення життя. Мусимо розуміти, що існують не тільки зовнішні загрози для України, зокрема з боку північного сусіда, а й внутрішні. А щоб їм протистояти, національно свідомі люди мають гуртуватися, діяти.

 

    Леся КОВАЛЬЧУК,  заслужений вчитель України (с. Жидичин Ківерцівського району):

— Винні патріотичні лідери, осліплені політичним нарцисизмом. Дуже шкода, що притомні голоси–застереження ігнорувалися тими, кому довірили люди, як надійній силі, на початку незалежності. Вийшло, на жаль, так: бий свій свого, щоб чужі й духу боялися. І досі, власне, ця біда розбрату з нами поряд і відповідно ситуація така, яка тривожно сприймається, що Україну нема кому, виходить, і захищати із тих, хто брався, обіцяв і на кого надію покладали.

Навіть наш мудрий–премудрий Ігор Юхновський і той ішов кандидатом на пост президента, коли поряд висувалися теж яскраві особистості, великі патріотичні авторитети.

От така якась сліпота. Власне, в цьому і вина, на мій погляд. Оця недоля, про яку казав Іван Франко: «Хай пропаде незгоди проклята мара!». На жаль, цей блуд із нами і тепер, і це дуже, дуже тривожно.

Бліц провели Алла ЛІСОВА, Галина СВІТЛІКОВСЬКА, Сергій НАУМУК, Людмила ВЛАСЮК, Євгенія СОМОВА, Катерина ЗУБЧУК, Мирослава КОЗЮПА, Олег КРИШТОФ, Людмила ЯКИМЧУК, Леся ВЛАШИНЕЦЬ.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.