Чекали дітей сім років: у луцького інваліда-візочника народилися донечки-двійнята - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.16 € 34.25
Чекали дітей сім років: у луцького інваліда-візочника народилися донечки-двійнята

Їх тепер четверо.

Фото із домашнього архіву родини ШАБУНІНИХ.

Чекали дітей сім років: у луцького інваліда-візочника народилися донечки-двійнята

«Всі ці довгі місяці ми з Валентином просили Господа і боролися за своє потомство», — говорить Ольга, не втримуючись від сліз розчулення. На її руках — маленька Маргаритка, тато ніжно тримає Марійку

Коли наречені танцювали, всі були в захопленні від них

Ми познайомилися з лучанами Валентином і Ольгою Шабуніними у вересні 2013-го через тиждень після їхнього весілля, коли у квартирі ще, як кажуть, пахло короваєм. Молодята навіть не встигли побачити всіх фотознімків, бо їх зробили дуже багато. Тож тоді випала нагода разом з ними «погортати» кадри, скинуті на комп’ютер, і стати свідком дійства, яке відбулося 30 серпня. Ось наречений збирається до рацсу, одержує батьківське благословення, а на інших фото — ​традиційний викуп молодої. У дворі стоїть довжелезний лімузин, десь метрів дванадцять, в якому пара їде у Будинок урочистих подій. Мати Валентина Галина Степанівна не приховувала втіхи від того, що в сина є кохана дружина, що в його житті сталася така гарна переміна.

Щасливі миті на шляху до батьківства.
Щасливі миті на шляху до батьківства.

 Судячи зі знімків, на цьому весіллі все було так, як і на багатьох інших. Хіба що серед гостей чимало таких, як і Валентин, — ​молодих людей на візочках. І не тільки з Луцька. Коли наречені танцювали, всі були в захопленні від них. Власне, забували, що молодий сидить у візочку, бо зачаровували мужність Валентина й краса Ольги.

Від важкої депресії — ​до великого кохання

Спочатку в житті Валентина все було так, як і в багатьох його ровесників: Луцька гімназія № 21, Луцький індустріальний інститут (тепер Луцький національний технічний університет). Одержавши диплом, працював на автозаводі. А згодом перейшов на фірму «Терра». З Німеччини возив автомобілі в країни СНД, зокрема, в Росію. 10 квітня 2007 року поділило його життя на «до» і «після».

— Я їхав своїм автомобілем трасою Ковель — ​Луцьк, — ​пригадував чоловік. — ​Була мряка. В якийсь момент не справився з керуванням. Сталася аварія, важка травма — ​перелом хребта…

— Було страшно, коли почули діагноз?

— Ні, була депресія, — ​каже він. — ​Здавалося, життя закінчене. Тоді я навіть думки не мав, як усе може змінитися через пів року.

Гості забували, що молодий сидить у візочку, бо зачаровували мужність Валентина й краса Ольги.

Що ж сталося через пів року? А те, що Валентин поїхав у санаторій у Саках. Побачив тисячі таких самих «візочників», які жили у цьому місті, лікувалися. Познайомився з хлопцями. Дізнався, що серед них є підприємці, які, опинившись у непростій ситуації, дають собі раду. Це стало початком його повернення до життя. Згодом сів за кермо «Запорожця», переобладнаного для ручного управління (тепер має «Шкоду»). Зацікавився авторалі, був учасником змагань у Києві, Чернівцях, згодом — ​у Москві. Очолив обласну громадську організацію «Інваволинь-Нова». Тепер він — ​директор, засновник громадської організації «Автомобільний клуб інвалідів «Поршень Волині».

До аварії у Валентина, звичайно, були дівчата. І це природно, бо ж літа доходили до тридцяти, треба було думати про створення сім’ї. Але ті дівчата, як висловився молодий чоловік, коли побачили його на візку, то втратили інтерес. Тепер він розуміє, що серед них просто не було тієї одної-єдиної, посланої йому Богом.

Навіть страшно уявити, що довелося пережити матері Валентина — Галині Степанівні, коли вона бачила, в якій депресії її син.

«Я боялася, що він накладе на себе руки. Гріх це великий, але такі думки у Валентина, який замкнувся в собі, були. Я старалася не залишати його самого. Зі скупих слів можна було здогадатися, що його терзає: він не хотів бути для когось тягарем…»

— Я боялася, що він накладе на себе руки. Гріх це великий, але такі думки у Валентина, який замкнувся в собі, були. Я старалася не залишати його самого. Зі скупих слів можна було здогадатися, що його терзає: він не хотів бути для когось тягарем…

І тільки мамина упевненість: «Синочку, ми будемо ходити! Все буде добре», — ​додавала йому сил. А про те, як з’явилася у його житті Ольга, можна сказати, що це щасливий збіг обставин.

— У важкий для нас час, — ​розповідає Галина Степанівна, — ​коли тільки на один день лікування було потрібно 700–800 гривень, я почала здавати одну кімнату. Бо ж усі заощадження вичерпалися…

І винайняла цю кімнату, яку здавали Шабуніни у своїй квартирі, якраз Ольга. Вона приїхала у відрядження з Києва до Луцька від фірми, яка займалася гральними автоматами. На перших порах дівчина не бачила сина господині, бо він ще був у Саках. Тільки чула від матері про біду, в яку потрапив. Ольга добре пам’ятає, як вони вперше зустрілися: прийшла з роботи, а він того дня повернувся із Сак, і його якраз відвідували друзі.

— Уже в перший вечір нашого знайомства ми відчули взаємну симпатію, — ​говорила жінка. — ​З Валентином було цікаво розмовляти на різні теми. Потім ми почали гуляти вечорами, відпочивали разом. Стосунки у нас зав’язались у перший рік.

Ольга (на відміну від дівчат, які були у Валентина до травми) не злякалася візка, бо й не звертала на нього уваги. Коли постало питання про повернення її до Києва, вона сказала про це Валентинові й почула у відповідь: «Я не хочу, щоб ти їхала». Саме цих слів дівчина чекала. Уже в статусі офіційної дружини Ольга говорила:

— Відчуваю себе за Валентином, як за кам’яною стіною. Я справді «за мужем»…

А вже Галина Степанівна, свекруха Ольги, яку невістка називає мамою, із сльозами радості на очах розповідала:

— Ще чотири роки тому Ольга мені сказала, що Валік запропонував їй вийти за нього. Тоді я сприйняла це з осторогою, навіть відмовляла: «Ти — ​молода, гарна. Не розбивай йому серце…». Боялася, що за якийсь час дівчина покине мого сина, і, крім фізичного болю, він залишиться ще й із болем душевним. Але моя майбутня невістка відповіла, що вже все для себе вирішила і піде заміж за Валентина.

За п’ять літ громадянського шлюбу був час у молодих людей пересвідчитися, наскільки міцні почуття їх єднають. На весіллі їм бажали діток. Вони, звичайно, мріяли почути ці бажані слова — ​«мама», «тато».

До дня народження діток шлях був довгий і непростий

Наша зустріч із Ольгою та Валентином уже в статусі мами й тата відбулася на другий день після виписки з Луцького клінічного пологового будинку, де й з’явилися їхні дівчатка на світ.

— Я ще під крапельницею лежала, а мені йшли вітання від рідних, друзів, — ​каже жінка. — ​Дивувалася: звідки ж так скоро дізналися? А це Валентин постарався. Як тільки доньки з’явилися на світ, він не втримався і відразу на сторінці у фейсбуці поділився радістю, що став батьком.

Подружжя не робить секрету з того, що доньки народилися з допомогою ЕКО-запліднення. Зверталися (і то не раз!) до столичних медиків, та безрезультатно. А сталося диво завдяки спеціалістам клініки «Альтернатива», що у Львові. 

За сім літ їхній шлюб, як каже подружжя, лише зміцнів. Він пройшов через непросте випробування — ​радісні миті і, на жаль, розчарування. Чотири роки тому, здавалося, мрія ось-ось здійсниться, та знову чекала невдача…

— Але ми з Валентином не здавалися й далі боролися за своє потомство, — ​говорить Ольга, не втримуючись від сліз розчулення.

День, коли подружжя дало обітницю бути разом в радості й горі до кінця днів своїх.
День, коли подружжя дало обітницю бути разом в радості й горі до кінця днів своїх.

 Подружжя не робить секрету з того, що доньки народилися з допомогою ЕКО запліднення. Зверталися (і то не раз!) до столичних медиків, та безрезультатно. А сталося диво завдяки спеціалістам клініки «Альтернатива», що у Львові. Ну а коли настала вагітність, то багато що залежало і від лікарів, під наглядом яких була Ольга, і від того, наскільки відповідально вона сама ставилася до свого майбутнього материнства. Якщо лікар-гінеколог Алла Бєлкіна, яка її «вела», радила лягти в стаціонар на збереження, то це виконувалося беззаперечно. Адже, як говорила Алла Василівна, зважаючи на те, які це довгоочікувані діти, вони брильянтові. Шабуніни самі це добре знали.

Про те, що буде двійня, стало відомо ще на сьомому тижні, а ось що народяться дівчатка, дізналися на 20-му. А на 35-му тижні, трошки раніше, як передбачається для двійні, й настав той щасливий день — ​31 липня, коли доньки з’явилися на світ. Кесарів розтин робила Алла Бєлкіна, і їй подружжя висловлює свою щиру вдячність.

— Ми думали, що це станеться ближче до середини серпня, — ​каже Ольга, — ​навіть імена відповідні вибрали. Довелося підкоректовувати. Тож маємо Маргаритку, день Ангела якої 30 липня, і Марійку, оскільки 4 серпня — ​іменини Марії-Магдалини.

Зайшла мова про те, що як тільки закінчиться Спасівський піст, дівчаток похрестять. І буде це таїнство, за словами щасливих батьків, у церкві села Милуші Луцького району. А ось чому саме там, то це не випадково: настоятель цього храму отець Богдан став для Валентина й Ольги духовним наставником. Раніше, за словами жінки, вона відвідувала богослужіння у храмі святого Миколая міста Луцька, де вінчалися. А Валентин їздив у Милуші, де церква доступніша для візочників. Якось і вона побувала там разом із чоловіком, і відтоді теж стала милушівською парафіянкою. Отець Богдан, який не раз сповідав їх і знав про їхню болючу проблему, значною мірою, як вважають, допоміг повірити, що все у них буде добре. До нього йшли щоразу за благословенням перед черговою поїздкою до лікарів.

…Ми розмовляли в затишній квартирі Шабуніних. У сусідній кімнаті у своєму ліжечку спали ще зовсім маленькі (на другому тижні свого життя!) дівчатка — ​таке довгоочікуване і дивовижне щастя наших героїв. Нехай ростуть здорові на радість татові й мамі!


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.