Моєму Нововолинську присвячується: тут народжувався дух свободи - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.19 € 34.02
Моєму Нововолинську присвячується: тут народжувався дух свободи

Таким красивим на відстані виглядає наш всеукраїнський довгобуд.

Фото з архіву Алли ЛІСОВОЇ.

Моєму Нововолинську присвячується: тут народжувався дух свободи

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редактор відділу економіки «Газети Волинь» Алла ЛІСОВА

… як село розбудовувало місто

Нововолинськ у передчутті свята — відзначатимемо 70–річчя від дня його заснування. З історичної точки зору, відрізок часу мізерний, а якщо з людської — це майже ціле життя. У наймолодшому місті Волині народилося й виросло чотири покоління. Вже залишилося мало тих, хто зводив перші будівлі, шахти, промислові підприємства й може розповісти, як це відбувалося. Цінні свідчення можна знайти на сторінках газети «Робітничий голос», кореспондентом якої відразу після її заснування мені, випускниці університету, довелося працювати.

На цій будівлі вперше в 1990 році замайорів синьо-жовтий стяг.
На цій будівлі вперше в 1990 році замайорів синьо-жовтий стяг.

 Пожовклі сторінки часопису, датовані 1990 роком, розповідають якраз про підготовку до 40–літнього ювілею, про кращих людей міста, які закладали тут перші цеглини й згодом трудилися на його благо в різних сферах. Знаходжу свої публікації про молодого талановитого лікаря–офтальмолога Василя Михайловича Тихоступа, який одним із перших на Волині почав ставити штучні кришталики, і про завідувачку молочної кухні (тоді така була) Євдокію Олексіївну Алексєєву, котра мала велику популярність серед мам і бабусь, і про багаторічну ініціативну директорку місцевого хлібозаводу Іраїду Олексіївну Кочулап, і про перукаря — майстра своєї справи Раїсу Іванівну Степанюк, і про багатьох інших.

У кількох номерах опубліковані думки людей з приводу будівництва пам’ятника Шевченку під красномовною назвою «Хто на цій землі пустив коріння». Газета оперативно інформувала читачів про створення страйкового комітету, про перші протести, мітинги — гірники тоді продемонстрували солідарність і вміння відстоювати не лише економічні, а й політичні вимоги. Відбувався злам епох, країна була на порозі перемін, у фарватері яких серед перших ішов шахтарський Нововолинськ. Тут зароджувався дух свободи. Цінними є матеріали–спогади першобудівника Степана Причепи про те, що місто зводили мешканці сіл Дорогиничі (зараз Шахтарське), Низкиничі, Русовичі, які вже стали частинкою Нововолинська.

Божу благодать нововолинцям посилає Свято-Духівський собор.
Божу благодать нововолинцям посилає Свято-Духівський собор.

 А мені пригадалося моє дитинство у прикордонному Млинищі, розташованому за 10 кілометрів від міста. На той час, у 1970—1980–ті роки, дві третини сільських мешканців (усього налічувалося менше ста дворів), особливо чоловіків, щоранку велосипедами або пішки поспішали на шахти, ремонтно–механічний завод, деревообробний комбінат, бавовнопрядильну фабрику, пасажирське та вантажне автотранспортні підприємства. Мій батько — агроном за професією — трудився на шахтах №1 та №6, де завідував тепличним господарством. На роботу в Нововолинськ моїм землякам добиратися було непросто, особливо у дощ, спеку або ж хурделицю, коли дорогу можна розгледіти лише за електроопорами. І не раз після зміни, як рано темніло, замість села потрапляли до самісінького кордону з Польщею…

У мого рідного Млинища — цікава доля. Ранні поселення на березі Західного Бугу належать до лужицької культури. На території села знаходили знаряддя праці, предмети побуту тодішніх людей. Уже в ХХ столітті його мешканці тричі зазнавали переселення. Останній раз — у 1947 році, коли після перенесення кордону довелося по–новому зводити обійстя, розбивати садки, обробляти під городи землю. Саме тут переходив кордон, пробираючись у Союз, відомий ясновидець і маг Вольф Мессінг, ще й моїм землякам, як згадували старожили, пророкував майбутнє. Але найголовніше те, що млинищанська земля народила людей, які залишили для нащадків цінну духовну спадщину.

Новосілля на новій підземці мали святкувати… ще в 1997–му.

Велике значення для краю, та й для України загалом, мають дослідницькі роботи історика, педагога, почесного професора Волинського національного університету Михайла Киричука, народознавця, збирача і дослідника усної народної творчості Миколи Корзонюка — обидва удостоєні обласної премії імені Агатангела Кримського. Чимало праці для національного відродження нововолинців доклали мої земляки Степан Борисюк, багаторічний директор міського парку культури та відпочинку, і Олександр Бобак, фотокореспондент, поет і краєзнавець. Вони по крупинці збирали унікальні факти й видали книги (документальні, прозові й поетичні) про рідне Млинище й Нововолинськ. Світла їм пам’ять! А скільки любові до цього міста вклав у свої вірші Іван Пукля, котрий багато років віддавав свій педагогічний талант дитячо–юнацькому центру та школі №6, яку очолював. Можна перелічувати ще багато сімей — Івана Мацьохи, Галини Гаврилюк, Євгенії Денисюк, Ольги Кравчук, Надії Гах, Леоніда Вітковського та інших вихідців із маленького села, — які сумлінно працювали і працюють на розбудову міста–ювіляра й передали цю естафету своїм дітям. Маленька ода своїм землякам — це суцвіття у вінок слави Нововолинську. Це вдячність усім за те, що воно є на мапі України — таке гарне й неповторне.

Оновлений стадіон – окраса міста.
Оновлений стадіон – окраса міста.

  

…що за тридцять років ми так і не запустили шахту № 10

І знову повертаюся назад. Мешканці Млинища чи не найбільше мріяли про спорудження нового вугільного підприємства, оскільки його передвісники — бурові установки — на околицях села гуділи не один рік. Казали, досліджують поклади вугілля, якого тут дуже багато. Очевидно, що так, хоча фактичного підтвердження тому поки що нема.

З нетерпінням очікували початку будівництва ще й із тих міркувань, що разом з ним у неперспективному селі (тодішнє керівництво дало таке визначення маленьким населеним пунктам) мали з’явитися блага цивілізації. І вони прийшли. Найголовніше — проклали асфальтівку, по якій до села з міста і досі курсує без проблем громадський транспорт. Невдовзі з’явився газ, артезіанські свердловини, оскільки з початком прохідницьких робіт на копальні в сільських криницях пропала вода. А от десяту «Нововолинську» так і не запустили.

В одному з архівних номерів «Робітничого голосу» за 29 червня

1990 року натрапила на «шедевральну» інформацію під заголовком «Сьогодні на «десятій». Так–от, там читаємо: «82 місяці — такий термін здачі в експлуатацію шахти №10». За нескладними математичними підрахунками, новосілля на новій підземці мали святкувати …ще в 1997–му. Але вже тоді били тривогу, що на зведенні об’єкта незадовільно працює Солігорське спеціалізоване шахтобудівельне і шахтомонтажне управління (Білорусь), тому реальні строки введення в експлуатацію нової копальні віддаляються. До слова, в ту пору кошторисна вартість будівництва становила 146,6 мільйона карбованців (!), очевидно, обчислення робилися, коли ще користувалися радянською валютою. Щоб зрозуміти, наскільки правильним є твердження про те, що чим довше зводиться підприємство, тим на нього йдуть більші витрати, можна порівняти з тими мільярдними (!) цифрами, які зараз називають урядовці.

Скажу відверто: інколи мені соромно за те, скільки разів я як журналіст «відкривала» цей довгобуд. Хоча робила це не від себе, а цитуючи високопосадовців, яких за три десятиліття ох як багато приїжджало в Нововолинськ і, зокрема, на шахту №10. Прем`єр–міністри Юлія Тимошенко та Валерій Пустовойтенко, кандидат у Президенти України Віктор Ющенко, кілька міністрів енергетики та вугільної промисловості, народні депутати України — всі заявляли, що за їхнього сприяння перша черга нової шахти ось–ось почне видавати на–гора чорне золото.

Цей енергетичний товар, який зараз чомусь став непотрібним для економіки України, правильно називають «золотом». Аби в цьому переконатися, варто лише опуститися на глибину 730 метрів (два рази це робила), побачити це підземне містечко з усіма комунікаціями — справді фантастичне творіння рук людських, прохідницькі забої, де рубається вугілля. А ще — кожному гірнику пережити хвилюючі моменти щоразу, коли кліть крізь густе мереживо шахтного дощу з величезною швидкістю летить під землю. Це — справа не для слабких духом!

Хай живе шахтарська праця! Хай процвітає Нововолинськ, сильний, натхненний, з великим людським потенціалом. У таких міст обов’язково буде гарне майбутнє.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.