Бог подарував отцю Андрію й матушці Олені 14 дітей - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.16 € 34.25
Бог подарував отцю Андрію й матушці Олені 14 дітей

У цій великій компанії нема ще трьох дітей, яких того дня не було вдома.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Бог подарував отцю Андрію й матушці Олені 14 дітей

Найстаршому синові подружжя Дзюб — Володі — уже 18 літ, і він, пішовши батьковим шляхом, навчається в духовній семінарії, а найменшій доньці Оксані ще й року нема від роду. Ростуть вони, зігріті любов’ю тата й мами, в селі Люб’язь Любешівського району

«Бабуня садила мене в кошик для грибів і несла до храму на причастя»

Вони обоє з дитинства були близькі до церкви.

– У моєму Білополі на Локачинщині, – розповідає отець Андрій, – церкви не було до 1990-х років, то ми ходили по сусідніх селах. І перший раз на службу мене привела уже покійна бабуся по маминій лінії. А коли у нас побудували храм, настоятелем якого був отець Олександр, то я вже мав років дванадцять.

На Водохреща, як пригадує отець Андрій, сталося так, що стояв він під час богослужіння біля священника. І той звернув на нього увагу. Наступного дня запропонував прислужувати у церкві. Фактично з того часу хлопець і зробив вибір: вирішив, що після школи піде навчатися в духовну семінарію. Був 1999 рік, коли збулася його мрія.

Молоді були зовсім, як пішли під вінець,  але з відчуттям відповідальності за сім’ю.
Молоді були зовсім, як пішли під вінець, але з відчуттям відповідальності за сім’ю.

 Матушка Олена родом із села Мостище Камінь-Каширського району, де теж довго не було церкви. І в неї з раннього дитинства такий спомин:

– Бабуня садила мене в козубеньку (кошик для грибів) і несла до храму на причастя. Перш це було село Осівці, до парафії якого належало наше Мостище, а потім – Михнівка : у церкву жіночого монастиря доводилося добиратися човном через річку. А взимку, поки моста не зробили, то треба було обходити, а це далеченько. Баба о п’ятій ранку вставала, будила мене і несла. Потім уже наше село до Бузаків перевели.

Але коли Олена закінчила школу, то не відразу пішла в духовну семінарію, хоч на той час там уже вчилася на регента її старша сестра (нині черниця одного із монастирів Києва). Як і багато їхніх односельців, ще рік вона їздила з матір’ю на заробітки в Росію, Білорусь. А вийшло, як зараз розмірковує матушка, що чекала, поки майбутній чоловік закінчить школу. Тож вони обоє в один рік вступили в духовну семінарію – там і зустрілися, щоб уже ніколи не розлучатися.

«Я хоч у 19 років одружувався, але мав переконання: це назавжди»

У семінарії всі знаються, бо ж студентів не так і багато. Ось таким «шапочним» було аж до другого курсу знайомство й наших героїв. А вперше вони подивилися одне на одного уже по-особливому у грудні 2000-го, на Миколая. Олена зустрічала паломників із Почаєва, серед яких була її сестра. Андрій теж прийшов із товаришем Богданом. А від Покровської церкви до семінарії він вертався уже з майбутньою дружиною, як пригадує зараз. З того часу вони й почали зустрічатися. Отець Андрій розповідає про пам’ятну весну 2001-го:

Скоро 19 років, як вони у парі.
Скоро 19 років, як вони у парі.

 – Богдан (нині він мій кум) був із Олениного села. Якось у піст він запросив мене до себе. Мовляв, побачиш заодно, де твоя дівчина живе, познайомишся з її батьками. Так і було. Олена, як я знав, вирушила додому одного дня, а ми – наступного.

Матушка, вертаючись в ту весну, каже:

– Приїзд Андрія у Мостище був для мене несподіванкою. Стало якось не по собі, коли побачила його й Богдана в центрі села (вони привезли картоплю продати – машина якраз там стояла). Розхвилювалася від думки, що це ж заради мене він приїхав.

Наступного дня вони були разом на службі в церкві сусіднього села Бузаки. Тоді ж сталося й те, що так збентежило дівчину: Андрій прийшов до неї додому й по суті попросив її руки.

– Батько Олени, – розповідає отець Андрій, – мій намір женитися зразу сприйняв із острахом: «Може, ще рано?» Справді, я був молодий – тільки другий курс закінчував. Але поговорили ми, і сталося так, що 6 травня, на Юрія, були вже заручини.

Одружувалися вони восени. Оскільки села молодої й молодого далеко одне від одного, то 2 вересня, повінчавшись у храмі Бузаків, відгуляли весілля у Мостищах, а 9-го– у Білополі.

– Я хоч і молодий був (19 мав), але розумів, яке життя чекає раз вибрав священницький шлях. Це тільки в приказці говориться, що легко живеться коту й ... попу. А ще мав переконання: якщо поєдналися ми, то це назавжди. Сімейне життя непросте – це не картина, яку намалював, а якщо не сподобався якийсь штрих, то можна й підправити.

«Коли на кухні з’явився великий стіл, тринадцятилітній син захоплено вигукнув:

«Ми ще ніколи так всі разом не сиділи!»

9 жовтня того ж року владика Ніфонт, про якого в Андрія Дзюби найсвітліші спомини, висвятив його на диякона, а через десять днів він був рукопокладений у священники. Трохи служив у Покровській церкві міста Луцька. А в кінці листопада 2001-го владика Ніфонт покликав і сказав: «Підеш служити в Любешів». На той час там якраз церкву збиралися будувати.

– Я тоді у Білополі була, – пригадує матушка, – коли отець подзвонив і сповістив цю новину. Кажу його бабі, куди нас направили. Вона взяла велику карту, розгорнула її і, роздивившись, вигукнула: «Ой-йо-йой... Куди вас занесло! Це ж кінець світу!»

Любов – це не лише плотське бажання. То – і терпеливість, і здатність поступитися одне одному, піти на компроміс, зрозуміти й підтримати... 

30 листопада вони їхали у Любешів. Була, як пам’ятають, уже зимова погода. Снігу нападало багато. Лісові пейзажі за вікном зачаровували. А отець і матушка переживали, аби свою зупинку не прогавити (автобус йшов далі– на Щитинь), просили водія підказати, де їм виходити. Три роки Андрій Дзюба служив у Любешові. Тут народилися син Володимир і донька Людмила. А коли подружжя чекало вже третю дитину – хлопчика, якого назвуть Андрієм (це і на честь батька, а ще ж він з’явився на світ через два дні після свята Андрія Перво-

званого), у їхньому житті сталися переміни. Отця Андрія перевели у Люб’язь. 6 жовтня 2004-го подружжя переїхало на нове місце. І вже тут народилося ще дванадцять дітей. Найстаршому Володі нині – вісімнадцять. Він пішов шляхом батька – вчиться в духовній семінарії. Найменшій Оксані ще й року нема від роду. І тепер їхня сім’я є найбільшою у Люб’язі. Перш жили у церковній хаті. Але, як кажуть, не щастило їм у цій оселі – три пожежі пережили. Останній раз так вигоріло, що вже там не можна було жити. Місяців дев’ять тулилися в хатині, яку їм люди дали.

– Але там було так тісно родинному гурту, – розповідає отець Андрій, – що хоч у нашому будинку ( його давно почали будувати, бо ж сім’я розросталася) ще багато що треба було робити, вирішили перебиратися в новобудову з думкою: що не є, але своє. Два роки тому на Святвечір кутю їли тут.

Матушка Олена згадала, як отець Андрій стола великого зробив для кухні («раніше його й не було де поставити»). За обідом чи вечерею тринадцятилітній син Богдан сказав із дитячим захопленням: «Ще ми ніколи не сиділи ось так, усі разом за одним столом!». Це було святом для сім’ї.

«Християнин має своїм життям показувати, як жити»

Розмова з подружжям була і про те, що сім’я настоятеля храму має бути прикладом для вірян.

– Я в якогось старця читав, що християнин має своїм життям показувати, як жити. Багато можна говорити й проголошувати, але коли слова розходяться з ділом, то вони нічого не варті. Стараюся не кидати слів на вітер. Може, не завжди виходить так, як треба, але намагаюся бути з людьми в добрих стосунках, ціную їхню доброту, те, що ніколи не залишать у біді. Вони завжди приходили на допомогу, коли ми ставали погорільцями. І дім свій зводили з їхньою безкорисною поміччю. Коли б не люди, то не знаю, як би справилися самі з тими випробуваннями, через які довелося пройти.

Просторий будинок ще треба викінчувати, зокрема 2-й поверх.
Просторий будинок ще треба викінчувати, зокрема 2-й поверх.

 Загалом дев’ятнадцятий рік служить отець Андрій. Скоро шістнадцять мине, як він є настоятелем храму у Люб’язі. Як каже, не робив точного підрахунку, але може з певністю стверджувати, що повінчав більше 50 подружніх пар. І в основному ті, кому він пов’язав руки, живуть у шлюбі. Розлучилися лише одиниці. Що ж говорить священник молодятам під час таїнства вінчання, від чого застерігає? З приводу цього отець Андрій сказав:

– Найперш від захоплення, яке молоді люди, буває, приймають за любов. Бо захоплення – це щось миттєве, те, що минає. А любов – вічна. І любов – це не лише плотське бажання. То – і терпеливість, і здатність поступитися одне одному, піти на компроміс, зрозуміти й підтримати...

Прощалася із нашими героями з думкою, що Бог дарував їм таку любов, і вони вдячні йому за це.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.