Журналістка з Волині: чому не дають звання Героя, коли петиція набрала 25 тисяч голосів підтримки?

Чи бралися б дружини, мами загиблих на війні за збір 25 тисяч голосів під петицією на сайті Президента з проханням про присвоєння їхнім чоловікам, синам звання «Герой України», якби знали, що, пройшовши успішно цей етап, у військовій частині, за поданням якої остаточне рішення має прийняти глава держави, їм важко буде знайти людину, яка б взялася реально проаналізувати конкретну, «їхню» ситуацію?

Газета «Волинь» не раз підтримувала ініціативу рідних, друзів, петиція яких була зареєстрована на сайті Президента. І з радістю повідомляла, коли комусь вдавалося зібрати необхідну кількість голосів. Ось і торік навесні була публікація, яка так і називалася «25 тисяч людей проголосували, щоб Миколі Омелянчуку таки дали звання Героя». Півтора року минуло з того часу – який же результат?  На моє запитання з приводу цього Любов Омелянчук, яка живе у селі Буцинь, що на Старовижівщині, перш казала коротко: «Із петицією тихо...». А недавно, спілкуючись із жінкою, дізналася, що її син надсилав з приводу цього звернення в Урядовий контактний центр, Офіс Президента й одержав, очевидно, стандартну відповідь, яку коротко можна передати так: той факт, що петиція набрала необхідні голоси, не означає, що звання буде надано, – щодо кожної конкретної ситуації вердикт має винести спеціальна комісія.

Той факт, що петиція набрала необхідні голоси, не означає, що звання буде надано, – щодо кожної конкретної ситуації вердикт має винести спеціальна комісія.

Власне, у соцмережах можна знайти, принаймні зараз, важливе, як зазначається, уточнення: петиція не є безпосередньою підставою для нагородження, а лише привертає увагу до конкретного випадку та зобов’язує владу розглянути пропозицію.

І не можна дорікнути, що ті, хто реєстрував петицію, не знали умов. Знали. Тож тепер, «закривши» петицію, яка зібрала необхідну кількість голосів, як і належить, звертаються до керівництва військових частин, де служили їхні рідні. Так зробила й Наталія Ряба із села Перемиль, що на Горохівщині, – мама чотирьох дітей, коханий якої дізнався, що на світ з’явиться їхня наймолодша донька, за тиждень до своєї загибелі. «Він нічого героїчного не зробив», – сказали їй у частині, в складі якої воював Руслан Рябий. Тож жінка підсумувала: «Швидше за все нічого з цього не буде. Хоч для мене він – Герой, бо не втік за кордон, коли почалася повномасштабна війна. Навпаки – повернувся додому й пішов служити».

З особливим болем говорила про це ж саме й мама шести дітей Любов Головчак, що мешкає в селі Тростянець на Ківерцівщині. Вона, як сама розповідала, довго вагалася, перш як зареєструвати петицію, оскільки була боязнь: а що, як люди її не підтримають? Підтримали, й за це їм жінка щиро вдячна. Почалися подальші кроки. Дружина загиблого Євгена Головчака телефонувала (й не раз) у частину, в якій воював її чоловік, і була, як висловилася, просто шокована, бо зрозуміла, що «ці люди не будуть нічого робити для того, аби її чоловікові надали статус Героя України». «Вони мені вкотре сказали стандартне: «Ви ж розумієте, що повинен бути відповідний вчинок». Я тим часом не знайшла навіть з ким можна поспілкуватися, бо Женя служив в артилерії, й командира роти в нього, по суті, не було. Тобто  тепер нема кому й оцінити його бойовий шлях на передовій і визначити – був чи не був той «відповідний вчинок», тобто героїзм, що може стати підставою для прийняття остаточного рішення», – говорила емоційно пані Люба...

Звання «Герой України» –  найвища державна нагорода в нашій державі, яку присвоюють за визначний героїчний вчинок або видатні трудові досягнення. За час повномасштабної війни його отримали щонайменше 22 волиняни посмертно. А ось при житті лише в нинішньому році цієї нагороди був удостоєний молодший сержант Збройних Сил України, житель села Буцинь Ковельського району Павло Романюк – церемонія вручення відбулася 12 жовтня. Поки що не можна сказати скільком військовим присвоєно звання «Герой України» за результатами розгляду петицій. Судячи з реалій, фактично переважна більшість петицій, які набрали необхідну кількість голосів підтримки, не доходить до розгляду взагалі. Якщо взяти до уваги, що загалом по Україні – їх тисячі, то не важко уявити скільки матерів, удів загиблих пережили (переживають) гірке розчарування. 

Як казала Любов Головчак, незрозуміло, для чого людям давати таку надію, щоб потім формально поставитись до петиції, котра набрала необхідну кількість голосів? А щодо «героїчного вчинку», якого не знайшли військові чини (чи й не пробували шукати), то в жінки відповідь одна: «Для мене цей вчинок у тому, що мій чоловік, залишивши вдома мене з шістьма дітьми, став на захист України. Хоча, маючи статус багатодітного батька, міг цього й не робити».

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Зараз також читають: Після загибелі чоловіка-Героя Ірина Хвас, мама двох дітей з Волині стала військовослужбовцем.