Волинянка Марина Єлева: «Моя мотивація – служити та допомагати своїй країні»

– Марино Юріївно, ще з часів АТО, а під час війни й поготів, ви тісно пов’язані із ЗСУ конкретною допомогою армії. Сьогодні ви – боєць ЗСУ. Що спонукало на такий сміливий крок, коли щодня чуємо про ухилянтів – чоловіків?

– Моє рішення піти на контракт до лав Національної гвардії, а саме до 20-ї БрОП «Любарт» 1-го корпусу «Азов», було усвідомленим і підготовленим. Починаючи з 2024 року, я усвідомила, що волонтерські збори стають все складнішими, а закривати базові потреби бригад – майже неможливо. Я зрозуміла, що моя праця буде ефективнішою, якщо я інкорпоруюсь у військо.

Це не просто «сміливий крок», це – моральний обов’язок перед державою. Я мала досвід волонтерства, знайома зі зброєю, пройшла навчання на дронах і мала сильне бажання допомагати. Коли цінності, які ти захищаєш, під загрозою, не можна стояти осторонь. А щодо ухилянтів... Я можу контролювати лише свої дії. Моя мотивація – служити та допомагати своїй країні, і я рада, що можу це робити, особливо в такому підрозділі, як «Азов», де людина є найвищою цінністю.

– Як батьки поставилися  до такого вашого рішення, рідна волонтерська спільнота? Агробізнес також треба тримати під контролем і допомагати рідним?

– Я готувала своїх батьків до цього рішення майже пів року до підписання контракту. Хоча вони, звісно, хвилюються, їхня підтримка – це мій тил. Ми готувалися до цього всією сім’єю…

 Багато хто вважає, що після «мирних домовленостей» все завершиться. Я в це не вірю. З таким сусідом ми мусимо завжди бути готовими до нападу.

Волонтерська спільнота поставилася з розумінням. Оскільки я була їхньою активною учасницею, вони продовжують мені допомагати вже як військовослужбовиці, сприяючи із забезпеченням медичної служби нашої бригади.

Щодо фермерського господарства «Дари Волині», де я є директоркою, продовжую підпрацьовувати онлайн. Завдяки сучасним технологіям та налагодженим процесам, я закриваю оперативні питання, звітність та планування дистанційно. Це дає мені змогу поєднувати обов’язки депутата міської ради, військовослужбовця і керівника агробізнесу, хоча, звичайно, це вимагає повної віддачі.

– На вашій ФБ-сторінці під знімком сучасної автоматичної гвинтівки прочитав  підпис, що це сьогодні – найнадійніший друг. Що вклали у ці чіткі сильні слова?

– Це було трохи філософське, але правдиве твердження. Звісно, я переконана, що найкращі друзі – це люди. Але вони часто живуть своїм життям, мають свої турботи і, зазвичай, вони на відстані. Тож, у критичній ситуації, коли твоє життя залежить від секунди, ти можеш покластися лише на себе. А коли йдеться про самозахист та виконання бойового завдання, гвинтівка AR-15 з того допису – це дійсно одне з того, на що можна покластися. Це про надійність та готовність. Це – не про любов до металу, це – про інструмент виживання і захисту побратимів. В умовах війни інколи саме автомат є продовженням волі до життя й боротьби.

– Вже з кута погляду військовика, яким  бачите нинішнє  українське суспільство?

– Мій погляд з військової точки зору досить тверезий і, можливо, дещо критичний. Я бачу, що наше суспільство не готове до завершення війни і до адаптації воїнів до цивільного життя.  Був час підготуватися, доєднатися, але до роботи у війську і на військо залучилася лише частина населення, а не переважна більшість. Найбільше турбує те, що багато хто вважає, що після «мирних домовленостей» все завершиться. Я в це не вірю. З таким сусідом ми мусимо завжди бути готовими до нападу. Післявоєнні складнощі не завершаться. Ми мусимо готувати себе і, на жаль, своїх дітей до потенційної загрози.

Наш головний обов’язок зараз – не лише воювати, а й вписати правду в скрижалі історії про цю війну. Ми не можемо дозволити, щоб хтось переписав, підмінив поняття чи знищив пам’ять про ці часи, як це було за радянської влади. Правда – це частина нашої стратегічної безпеки.

Я зараз служу в медичній службі, займаюся зовнішніми зв’язками, медійкою та забезпеченням медслужби, але коли є можливість дістати щось для інших підрозділів бригади, то роблю й це.