Літо 2022 року: всі сини подружжя Сергієнків зібралися вдома (Ігор та Роман з кордону приїхали на кілька днів) і сфотографувалися з батьком та своїми маленькими синочками.
Один із трьох синів-воїнів подружжя Сергієнків з Волині повернувся додому «на щиті»
У місті Ковелі живе подружжя Галини й Володимира Сергієнків, яке виростило дітей відданими патріотами, «бо так виховували їх змалку, що обов’язок чоловіків – захищати сім’ю, Батьківщину»
Наше спілкування почалося з розмови про коріння роду – про те, як старшому поколінню, зокрема по батьковій лінії, з клеймом «ворогів народу» довелося пройти через табори далекого, холодного Сибіру й бути реабілітованими через десятки літ. Іншими словами – про те, що на сильному, здоровому дереві виростають такі ж повноцінні «молоді пагони»
«Моїй мамі дали 25 літ Магадану»
Відразу скажу, що нечасто доводиться бачити, як чоловік плаче, а Володимир Сергієнко в миті розчулення й хвилюючого спомину не втримувався від сліз. І це було відповіддю на те, як йому ще й сьогодні боляче розповідати про непросту долю своїх дідуся й бабусі, мами й тата:
– Моя мама – із Гончого Броду, що неподалік Ковеля (тут могла б бути окрема розповідь про трагічну історію цього села під час Другої світової війни – у 1943 –1944 роках, де, за свідченням очевидців, від рук поляків загинули 73 українці. – Авт.). Дід мій був, як то кажуть, куркуль – хату мав, криту цинковою бляхою. Тож у 1939 році його розкуркулили ще перші совєти, як тільки прийшли сюди. В Ковельську тюрму забрали. Знаємо, як було в Луцькій тюрмі – 23 червня 1941-го енкаведисти постріляли тут всіх. А Ковельську ця доля якось минула. Дід розказував, як щось незрозуміле сталося першого чи другого дня війни. Перш тиша дивна настала, а потім якісь поляки влетіли в тюрму й почали гукати своїх. Почувши голоси тих, кого шукали, збивали замки на дверях камер, й забирали, а решті була команда: «Розбігайтеся!».
Так і дід Володимира Миколайовича – Омелян Шворак – порятувався й вернувся додому. Всю війну хазяйнував – орав, сіяв, жнивував, аж поки не прийшли другі совєти й почали всіх і все підчищати.
– Тітка – мамина сестра, в якої було двоє дітей, якось сховалася й порятувалася, – каже Володимир Миколайович. – А моїй мамі, Марії Шворак, дали 25 літ Магадану, хоч вона на той час була «малолєткою» – лише сімнадцять літ мала. У мене є досі довідка, як судили її й діда та бабу. Маму звинувачували в тому, що носила їсти хлопцям із лісу. Баба розказувала, як теж запитали на суді, чи давав харчі нічним гостям. А він говорив на це: «Приходять якісь люди з автоматами: «Давай їсти!». А в хаті – жінка, діти, то й дав. Може, й ваші приходили».
Дідові й бабі Володимира Сергієнка дали по 10 років. Виявляється, під час війни вони переховували євреїв – у зв’язку з таким «епізодом» (баба на суді казала, що «ми ж життям своїм ризикували, рятуючи євреїв»), їх справу переглянули і значно зменшили термін. А матері так і не змінили вирок, хоч вона була «малолєткою».
Заодно ж і розкуркулювали родину – з хати Омеляна Шворака нова влада робила то дитячий садочок, то магазин. Вона й досі стоїть. Вже в 1990-х роках мати героя нашої публікації добилася, щоб її віддали, як незаконно конфісковану приватну власність.
«Засудили на 10 літза згадку в окопі про «кутю й Різдво»
Смерть Сталіна врятувала матір Володимира Миколайовича. «Зрізали» їй термін покарання, тож відсиділа вона всього років вісім з присудженого чверть століття. Зразу всі ще на Колимі залишалися. Там же Марія Шворак і заміж вийшла за такого самого «ворога народу».
– Тож мої і мама, й тато пройшли через Магадан. Вкусили того хліба холодного Сибіру, – каже чоловік і розповідає, як то батько туди потрапив:
– Прямо з фронту забрали. Він був з 1925 року. Як почалася війна, то його, зовсім юного, ще не призвали у військо. Залишилася їхня сім’я в окупації (жили, як кажуть, у другій Крупі, неподалік Луцька, де колись було чеське поселення). Влаштувався батько на фабрику, бо німці гребли молодь і відправляли в Німеччину на каторжні роботи. А в 1944 році, коли Радянська Армія звільнила Волинь, тоді його вже мобілізували. Й року не воював – прямо з окопу забрали й дали 10 років тюрми.
Загинуло п’ять бійців, один – поранений. Узяв Рома список, дивиться, а там – брат.
За що? А було так: сиділи хлопці в окопі й говорили, що от скоро – Різдво, коляда, кутя буде вдома – «як то добре в селі!». Як тільки вони відправилися спати, то до них прийшли й наказали здати зброю. Значить серед них була якась «шістка» – хтось тихенько сидів, слухав про ту кутю й швиденько доповів «куди треба».
– Звинуватили їх у тому, що вони... хотіли втекти додому й скуштувати тої куті, – каже Володимир Сергієнко. – Батько розказував, що викликали в якийсь кабінет. Сидить за столом майор (може, якийсь інший чин?), кладе папір переді мною й каже: «Подпісивай!». А підписуватися треба було під текстом, в якому йшлося про те, що вони (зазначалося конкретне прізвище) «хотєлі сбєжать». Батько сказав, що не буде таке підписувати. І тоді той військовий розстібає кобуру, кладе на стіл пістолет і говорить: «Счас вивєду за бліндаж, прістрєлю, как собаку, за попитку к бєгству». Після такого «роз’яснення» підписав батько той папір і одержав 10 років Сибіру. Він відсидів майже все – років вісім, то точно. У 1953-му звільнився й залишився в Магадані, щоб якісь гроші заробити – навіть на далеку дорогу додому треба було мати кошти.
У 1955 році батьки Володимира Миколайовича одружилися. У 1956-му у подружжя народилася дочка. Коли Валя мала вже йти в перший клас, то батьки не хотіли, щоб їхня дитина вчилася в російській школі, й передали її на Волинь – вона в тьоті своєї жила й ходила до школи.
– А я тут народився, – розповідає чоловік. – Мама приїхала у відпустку (на той час уже мала право вертатися в Україну), і я з’явився на світ в Гончому Броді. Та минули три місяці й мама зі мною, маленьким, назад на Колиму полетіла. Тож все-таки моє раннє дитинство, майже чотири роки, минули в Сибіру. Лише в 1964-му батьки сюди повернулися. Знайшли хату, ось цю, в якій ми з вами й говоримо (два роки тому ми сюди з дружиною перебралися – маємо ще один будинок, але потягнуло на те місце, де виріс). Це була ще невикінчена новобудова, яку хтось продавав. Ми з мамою залишилися в цій хаті, а батько ще на рік подався в Сибір, щоб заробити грошей і хату довести до пуття. Ясно, що зараз тут уже сучасний ремонт зроблено, сім років тому дах перекрив. А зовні вона, як і шістдесят років тому, – дерево таке добротне, що ще попостоїть.
«Я чув від декого, що неправильно виховав своїх хлопців»
А де ж зустрілися Володимир і Галина Сергієнки – батьки трьох синів – і хто «вкусив хліба» далекого, холодного Сибіру?
– У Ковелі, на «Сільмаші», – говорить Галина Мефодіївна, – куди мій майбутній чоловік прийшов працювати після строкової служби. Я вже тут робила. То був 1985 рік, як ми познайомилися, почали зустрічатися. А в наступному – одружилися.
Судячи з того, що розповідала жінка, час від час долучаючись до розмови, зустріч цих двох молодих людей – невипадкова. Родина її мами теж була вислана – опинилася на Кубані, бо хата була крита цинковою бляхою – куркулі! І ось ще такий спомин Галини Мефодіївни:
– Мій тато, Мефодій Бешта, був обліковцем в колгоспі села Солотвин Ковельського району, звідки я родом. Але мав артистичну душу. За його молодості хлопці й дівчата вистави ставили в сільському клубі, пісні співали. Якось після репетиції він із завклубом затягнули пісню «Там під Львівським замком старий дуб стояв». Знайшлися «хороші» друзі, які доповіли «куди треба». А то ж були 1960-ті! Приїхали з району люди з перевіркою. Ще добре поставилися до цих шанувальників на той час забороненої пісні – догани дали. Завклубом зразу розрахувався й поїхав на шахти Нововолинська. А тато став вічним пастухом – телят все життя пас.
І ось уже в 1990-х, за словами жінки, коли пішли до родичів на «виряджанку» в армію племінника, то почули, що хлопці заспівали цю пісню (був тут присутній зять зі Львова). І тоді батько Галини Мефодіївни сів біля них, теж почав співати і... заплакав. То були сльози радості, що дожив до тих літ, коли вже вільно можна виконувати пісню, котра багато літ була заборонена...
Подружжю Сергієнків Бог дав трьох синів. Сьогодні, коли один з них – Дмитро – уже в Небесному легіоні, а найстарший, Роман, і найменший, Ігор, пройшовши війну в найгарячіших точках, демобілізувалися після загибелі брата, Володимир Миколайович говорить:
– Я чув від декого, що неправильно виховав своїх хлопців. А як я виховав? Що вони – чоловіки – у будь-якому випадку мають захищати дружину, дітей, свою Батьківщину, коли на неї напав ворог.
– Це з дитинства було, – додає Галина Мефодіївна. – Чоловік завжди з синами вів мову про Україну, непросту її історію. І коли найстарший Роман і наймолодший Ігор на другий день повномасштабної війни пішли добровольцями на службу, то мені дехто з подруг казав: «О, я б таки не пустила!». «А як ви уявляєте це? Дорослі діти, вже сім’ї мають, утвердилися в житті – як я можу їх не пустити? Це – їхнє рішення», – тільки так могла відповісти.
І спогад батька трьох синів про перші дні повномасштабного вторгнення:
– У 2022-му я вже мав 61 рік, але хотів йти воювати, бо ж – старший лейтенант. Але Роман та Ігор, котрі жили із сім’ями в Києві, привезли нам дві невістки, двоє онуків (ще в них було по одній дитині). Машини тут свої покидали і сказали: «Батя, ми йдемо воювати, а в тебе є кого глядіти». Невістки й онуки були в нас майже рік. Потім одній треба було виходити на роботу, та й у Києві на той час трохи спокійніше стало, то вони повернулися до себе додому...
«Ми всі троє воювали. Ви повинні були бути готовими до того, що когось з нас не стане»
Романа та Ігоря Сергієнків, які 25 лютого 2022-го пішли у військкомат, записали в тероборону. Рік вони були на кордоні з білоруссю. А навесні 2023-го із 100-ю Волинською бригадою потрапили на Схід України. Роман дослужився до майора, а йшов молодшим лейтенантом. Ігор, хоч зараз і не на передовій, маючи фах айтішника, працює на потреби Збройних Сил України. й це, як каже батькам, більш ефективно, ніж те, коли він сидів в окопах.
А ось про середнього сина Дмитра, життя якого обірвалося на війні, батько каже:
– За нього ми були найспокійніші, бо він вже воював, тож мав досвід. Діма ж із 2014 року був на війні. З «Градів» стріляв. Коли в 2015-му вернувся з АТО, то кожного року його брали на перепідготовку.
Хоч життя Дмитра Сергієнка починалося з цілком мирної професії. Після школи він із відзнакою закінчив Здолбунівський професійний ліцей залізничного транспорту. Працював провідником і заочно вчився в Державному економіко-технологічному університеті транспорту.
– Він років вісім був провідником. Якраз захищав дипломну роботу, як йому принесли повістку в АТО, – пригадує Галина Мефодіївна. – Ми сказали, у зв’язку з чим сина нема вдома. А як Діма приїхав після захисту й дізнався від нас, що була повістка, то сам пішов у військкомат. В середині літа відправили служити. Правда, він говорив, що не воює, що перебуває то на Сумщині, то ще десь. Одне слово, не в гарячій точці. Тепер тільки здогадуємося, що правду приховував від нас, щоб ми не хвилювалися. От коли вже приїхав у відпустку навесні 2015 року, а потім відправлявся в частину, то не дозволив, щоб ми його проводжали. Мабуть-таки, не хотів, щоб ми бачили, куди саме їде. Якось я заглянула в столик Діми, а там лежав документ, з якого стало ясно, що він – у Донецькій області, тобто в зоні бойових дій.
Дмитро Сергієнко, відвоювавши, ще трохи працював провідником. Тоді й майбутню дружину, свою Ольгу зустрів, яка родом із Луганської області, а в 2014 році, коли почалась АТО, вона виїхала звідти. Якось, коли дівчина верталася від мами, вони й познайомилися. У 2021 році одружилися.
– А потім Діма вирішив (не знаю чому?) подати документи в патрульну поліцію, – розповідає батько захисника-Героя. – Вступив в Академію патрульної поліції, закінчив її. Місяців три працював в Луцьку, поки в Ковелі не було місця. У повномасштабну війну наші сини Роман та Ігор воювали. Але і в Діми був, як кажуть, чорний день. Він і спав з автоматом, у повному обмундируванні, адже пару місяців патрульна поліція працювала в режимі підвищеної готовності. Потім вже якось спокійніше стало, хоч почалися відрядження за відрядженнями. Як він загинув, то ми дізналися, що син був у складі поліцейського спецпідрозділу «Хижак».
Сьогодні відомо, що 20 квітня 2025 року Дмитро Сергієнко у складі зведеної стрілецької бригади «Хижак» відправився на Донеччину. А 2-го травня – загинув у місті Лиман Краматорського району. За словами батьків, він і до того зо два рази їздив на Донеччину. Але все казав, що це відрядження чи навчання. Сердився, коли питали його, де він воює: мовляв, ніде я не воюю – в Сумській області на навчанні, вчимося на дронщиків.
Про непоправну втрату батьки дізналися від невістки.
– У п’ятницю Діма загинув, а в суботу вранці прийшла Оля й принесла цю страшну звістку, – пригадує Галина Мефодіївна. – Їй ще ввечері це було відомо, але і вона, й наші сини Роман та Ігор вирішили нам не казати, щоб ми ту ніч спали. Роман, який був у Торецьку (це недалеко від Лимана), розповідав згодом, що в штаб підрозділу, де він служив, прийшло повідомлення про втрати в «Хижаку»: загинуло п’ять бійців, один – поранений. Узяв Рома список, дивиться, а там – брат. Йому найбільше довелося пережити, бо ж і на опізнання їздив у Лиман. Коли вранці телефонував мені, то в мене ще жевріла надія: «Може, то не наш Діма загинув?». – «Ні, – сказав він. – Я вже сам бачив». Дуже тяжко це пережити. Хоч Роман, Ігор говорять: «Ми всі троє воювали. Ви повинні були бути готовими до того, що когось із нас не стане. Це – війна».
– Я й сам це казав, бо ж бачив, скільки хлопців гине, – додає Володимир Миколайович. – Але від цього зараз не легше.
...Батьки втратили сина, дружина – чоловіка, двоє маленьких дітей – батька (Павлику – чотири роки, меншому, Ромчику, 17 листопада минув лише рік). Сини підростатимуть і будуть зустрічатися зі своїм татом на могилі та ще – на Алеї слави в центрі Ковеля, де серед інших захисників-Героїв – і його портрет. Знатимуть, що за мужність і героїзм, виявлені у захисті України, їхньому батькові посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Ковеля».
А як би хотілося, щоб він був живий! Щоб і в дитинстві, і в юності поряд було його, таке потрібне в будь-якому віці, надійне плече підтримки. На жаль, війна все це в них забрала, як і в тисяч інших їхніх ровесників, які захищали рідну землю.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ.
