Під смідинську пісню народжуються домоткані доріжки до неба - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 33.53
Під смідинську пісню народжуються домоткані доріжки до неба

За життя пані Марія, певне, виткала не один кілометр барвистих хідників.

Фото Олександра ФІЛЮКА.

Під смідинську пісню народжуються домоткані доріжки до неба

«Для когось — робота, а для нас — задоволення», — ці слова я почула від місцевих жінок, котрі не забувають древнє ремесло, сідають у вільний час за старовинний ткацький верстат

«Жодне свято в районі не обходилося без «Молодички»

Журналістські дороги часто приводять до цікавих людей. Іноді й несподівано. Так було й цього разу. Під час одного із відряджень у Стару Вижівку ми підібрали двох симпатичних жіночок в українських строях. Як з’ясувалося, Ольга Лампіка та Марія Зарубіч поверталися додому, в село Смідин. Їхали із забави, дня народження, де веселили гостей співом та жартами. Обидві — колишні учасниці відомого на Старовижівщині та за її межами аматорського колективу «Молодичка». Більше того, пані Марія тривалий час була його художнім керівником. Тепер, як мовиться, на заслуженому відпочинку. Але з музикою, піснею не розлучається. Вони живуть у її душі. Тож наспівує, коли сумно, варить обід чи порається по господарству. Тоді, каже, робота спориться, легше працюється.

–Наш колектив був створений більш як 40 років тому. У 1992-му отримав звання народного. Ми брали участь у різноманітних фестивалях, конкурсах, — ​згадує жінка. — ​Жодне свято в селі, районі чи області не обходилося без «Молодички». На кожну подію у нас був підібраний репертуар. Мали спеціальну програму і на Новорічно–​Різдвяні свята, на Івана Купала, Андрія.

З піснями, жартами робота йде веселіше.
З піснями, жартами робота йде веселіше.

 — Нас запрошували і на дні народження, ювілеї, хрестини та весілля, — ​додає Ольга Лампіка, яка в ті часи працювала у Смідині директором Будинку культури, а нині (так уже трапилося, що змушена була піти з посади) — ​костюмером у районному закладі. — ​Для таких свят теж мали програму. Веселили гостей до сліз, співали жартівливих пісень, припрошували до чарки.

У колективі зібралися, за словами співрозмовниць, люди, які були закохані в пісню. Певне, тому навіть у найтяжчі 1990-ті роки, коли не виплачувалися зарплати і доводилося виживати за рахунок власного господарства, він не розпався. Велика заслуга в цьому і пані Ольги. Весела, з перчиком, запальна й енергійна, вона ніколи не опускала рук і не давала іншим пасувати перед труднощами. Тим, хто нарікав, що тяжко жити, казала: «Приходьте до нас, поспіваєм». І, закінчивши домашні справи, підфарбувавши губи, щодня поспішала до Будинку культури. Бачачи, як чимчикує селом Ольга, жінки і собі намагалися швидше запорати господарство, відставляли вбік дійниці та йшли на репетицію. Пісня для учасниць фольклорного колективу була віддушиною, відпочинком від роботи і сірих буднів.

Особливу увагу приділяли автентичній українській пісні. А її треба не лише вивчити, а й відчути серцем, так подати, щоб була місточком між минулим і сучасним.

Репертуар «Молодички», яка хоча й з дещо іншим складом, але й нині живе, унікальний. Він побудований в основному на місцевому матеріалі і говірці. Особливу увагу приділяли автентичній українській пісні. А її треба не лише вивчити, а й відчути серцем, так подати, щоб була місточком між минулим і сучасним. Був у репертуарі й твір про веселу молодичку, який й дав назву ансамблю, і частівки. Більшість із них складали самі. Переважно про сільське життя, кумедні історії. Одну — ​«Ой піду я вранці на базар та й куплю собі порося» — ​Ольга з Марією наспівали нам. Розвеселили і насмішили до сліз. Подумалось, щоб повторити її, манеру виконання співачок, треба, певне, вирости на Поліссі, знати особливості місцевої говірки.

«І хоч нині в оселях килими замінили «ходніки», їх залюбки купляють для ресторанів і саун»

Ексучасниці гурту «Молодичка» — берегині народної пісні … і одного із найдревніших ремесел — ​ткацтва. Що таке кросна, бердо, ремізки, човник, мої співрозмовниці знають не з книжок. Вони мають змогу посидіти за старовинним ткацьким верстатом, уміють підготувати його до роботи.

— Коли ще працювала у Смідинському будинку культури, то створила куточок старожитностей, — ​розповідає Ольга Лампіка. — ​Зібрала там предмети, якими користувалися наші предки. Люди зносили рушники, скатертини, рядна, глечики, інше кухонне начиння, які роками лежали на горищах, у хлівах. Хтось притягнув старовинний верстат. Ми його підремонтували, налаштували і показували школярам, щоб знали, як колись бабусі працювали за ним, ткали полотно для одягу. Але новому керівництву він виявився непотрібним. Вирішили, що займає місце, то я й забрала його додому. У мене ж хата велика.

Пані Ольга веде нас до своєї оселі, показує, де облаштувала майстерню, розмістила верстат. Для нього знайшлася кімнатка на першому поверсі. І хоча він чималий, займає багато місця, викидати його не збирається, бо, каже, то ж наша історія. Цікавлюся, чи важко працювати на ньому.

«Любов до ткацтва передалась нам з генами», –  кажуть жінки.
«Любов до ткацтва передалась нам з генами», – кажуть жінки.

 — Комусь, може, й тяжко, а для нас — ​задоволення, — ​відповідає, сідаючи за кросна. — ​Потрібні, звісно, певні навички, уважність. Треба знати, де наступити на педаль, щоб не зіпсувати роботи.

Дивлюся, як вправно літає човник у руках Ольги поміж нитками основи, і намагаюся вловити хід процесу. А полотно майбутньої доріжки вже народжується на очах. Тонкі нитки основи переплітаються з товстішими — ​з кольорових смужок тканини, які нарізують зі старого одягу, а потім скручують у шнурочки. Це старовинна технологія ткацтва, яка дає змогу перетворювати їх на оригінальне полотно. На Старовижівщині вона передавалася з покоління в покоління. Пані Ольга розповідає, що верстатом користуються усі, хто вміє працювати на ньому. Нікому не відмовляє. Частенько сідає за нього і 80-​річна Марія Поляк, теж колишня учасниця художньої самодіяльності. Вона виступала в обрядових дійствах гурту «Молодичка».

— Назбирається на горищі купа старого одягу — ​вже є робота, — ​розповідає присутня при розмові бабуся. — ​Скидаю, ріжу його та йду до Олі. Сяду за верстат — ​і забуваю про все на світі. Робота заспокоює, дурні думки не лізуть у голову.

Пані Марія ткала змалку. Як заправляти нитки у верстат, протягувати човник, підбивати кожен ряд бердом перейняла від мами. Ледве до педалей діставала, а вже ткала.

— Мене сварили, бо ж могла все зіпсувати, то я намагалася сісти за верстат, коли всі підуть у поле. Дуже вже хотілося навчитися ткати, — ​каже усміхаючись.

За словами пані Марії, колись у селі кожна дівчина, котра хотіла мати новеньку одежину чи прикрасити хату доріжкою, рушником, повинна була вміти ткати, вишивати, плести, бо ж люди жили бідніше. Якщо й з’являлися кошти, то їх намагалися вкласти у господарство, придбати реманент. Тепер усе необхідне можна купити. Через те, певне, і відпала потреба у цьому ремеслі. Її підтримує й коліжанка Тетяна Волошин. Мовляв, домоткані рядна, строкаті доріжки ще у 1960-​ті роки були чи не в кожній сільській хаті, а зараз їх можна побачити хіба що в оселях старожилів.

— Нині «ходніки» не в моді, — ​розмірковує жінка. — ​У всіх хатах — ​паласи, килими. І в нас вони є. Але я не викидаю й ткані доріжки. Вони мені гарні, легко перуться, а стелю їх у коридорі, кухні. Ряднами накриваю лавки.

— Нині «ходніки» не в моді, — ​розмірковує жінка. — ​У всіх хатах — ​паласи, килими. І в нас вони є. Але я не викидаю й ткані доріжки. Вони мені гарні, легко перуться, а стелю їх у коридорі, кухні. Ряднами накриваю лавки.

І якщо в більшості сільських осель домоткані вироби доживають свій вік, то в будинку пані Тетяни постійно з’являються нові. Її донька Валентина Гузь створює власні автентичні шедеври, застосовуючи старовинну технологію ткацтва. Від її доріжок не можна відвести очей. Валентина стверджує, що ставлення до таких речей поволі змінюється. Вони повертаються в побут. Їх вводять в інтер’єр сучасних осель, ресторанів. З’являються й люди, які цінують народне ремесло.

— Заможні українці купують доріжки для лазень, саун, — ​розповідає молода майстриня, якій на шматок хліба доводиться заробляти за кордоном.

Мистецтвом виготовлення тканих виробів вона та її подруги готові ділитися з усіма охочими. Були б лише учні.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.