Чому у волинському селі перестали займатися вівчарством, чим свого часу воно славилося

Вівчарством на Поліссі нині ризикує займатися не кожен господар. Адже виростити баранця чи овечку доволі важко, насамперед через вибагливість їх до кормів. Проте залишаються відчайдухи, які попри всі труднощі продовжують утримувати стада, бо ці тварини приносять їм душевну втіху та хоч який не який прибуток.

У Щитині на Любешівщині – таких тільки восьмеро. Вони – найміцніші, образно кажучи, останні «могікани» із колись великого гурту вівчарів, якими славилося це село.  Про це йдеться на сторінках газети «Полісся».

Через відсутність постійного ринку збуту продукції тваринництва та низьку ціну на неї багато селян перестали розводити вівці. «А навіщо?» – знизують плечима люди, якщо хутро, шкури в Україні вже, фактично, нікому не потрібні. Продати м’ясо теж проблема. Серед тих, у кого ще є добре поголів’я, – Василь Саливончик.

Чоловік не поспішає закидати справу, котрій присвятив уже не одне десятиліття. Хоча на власному досвіді знає про всі її підводні камені. Вівці у родині Саливончиків вирощують з діда-прадіда. Сьогодні господар утримує 14 вівцематок.

Загалом по селу набереться заледве до сотні овець. Однак це не порівняти з тим, які стада мав він і інші вівчарі раніше. Понад тридцять років тому в Щитині налічувалося близько 800 голів овець. Займатися тим людям було вигідно. Ще до початку дев’яностих років, пригадує Василь Миколайович, овечу вовну та шкіру із Щитиня возили до білоруської Жаб’янки. Тут із неї шили добротні кожухи, дублянки. За кілограм зданої вовни можна було отримати 10-12 карбованців, що було досить немало.

 

– Тепер же нікуди здати ні шерсті, ні шкіри, – бідкається чоловік. — А тому їх доводиться просто викидати на смітник. Якби у нашому районі чи десь в області були спеціалізовані переробні підприємства, пункти прийому продукції тваринництва, тоді б і люди мали стимул займатися вівчарством. А так, добиратися до тих підприємств, що ще животіють на теренах України, далеко, а закупівельна ціна там зовсім низька.

За останніми даними закупівельна ціна на овечу вовну складає наразі від 3,5 до 5 гривень за кілограм. У порівнянні з тим, на що могли розраховувати господарники колись, це мізер.

На думку пана Василя, таку невтішну ситуацію потрібно виправляти. За активної підтримки держави вівчарство може стати для селян досить прибутковою справою. Навіть при умові збереження сьогоднішньої порівняно низької ціни на м’ясо.

– Зазвичай середній баран набирає впродовж року до 50 кілограм живої ваги. Продати його можна за 1000-1500 гривень, правда, купують лише мисливці на шашлик, і то нечасто. Звичайно, доглядати за вівцями справа клопітка. Вони перебірливі у кормах, взимку потребують утепленого сараю, влітку – просторої кошари. Слід пильнувати, щоб вівцю не розірвав бродячий пес. Зібрати стадо із паші теж проблематично – вівці дуже полохливі.

Клопіт ще й у тому, що маєш якось розрізнити де свої, а де чужі вівці (винахідливі щитинці вигадали оригінальний спосіб – чіпляють баранцям на шию різнокольорові стрічки. – Авт.). Але то ніщо проти переваг, які б могло дати господарям вирощування овець, якби на місцях створили умови для збуту продукції. Без цього вівчарство у нашому селі, як власне і по всій Україні, може дуже скоро зникнути, – розмірковує чоловік.