День музики, коли було їхнє весілля, – подвійне в родині свято.
Кохання лучан розпочалося з музики, яка їх звела
Олександр і Олена Федотови з Луцька переконані: саме завдяки тому, що вони обоє музиканти, тобто мають спільні захоплення та інтереси, їм легше порозумітися і правити сімейним «човном», у якому три доньки і син
«Після Сашиного освідчення нас чекала… розлука»
Подружжя вважає, що їхня любов зародилася завдяки музиці. Обоє вчилися у Луцькому музичному училищі на народному відділі. Олександр, лучанин, — баяніст, Олена, яка родом із Володимира-Волинського, — бандуристка. Одними коридорами, як кажуть, ходили.
— Сашко був старший на курс, — розповідає жінка, — але зверхності у ставленні до молодших з його боку не було. Навпаки, завжди проявляв ввічливість. Зазвичай індивідуально ми займалися на коридорах. Бувало, поставиш стілець і побіжиш за бандурою, а повернешся, то вже нема на що сісти. І якраз Сашко приходив на виручку — і стільця, і підставку для нот дасть, і бандуру піднесе. Така увага була приємна. А кохання наше зародилося, можна сказати, на останньому курсі. На своєму випускному Олександр мені освідчився.
Чому ж так пізно мені це сказав? Він же закінчує училище, і ми можемо більше не побачитись.
Хоч на той випускний дівчина, виявляється, прийшла зовсім з іншим хлопцем — зі своїм другом. Але Сашко знайшов хвилинку, запросив її погуляти у парку. І освідчився.
Читайте також: Волиняни шукають справжнє кохання.
— Я, по правді, — каже Олена, — дуже здивувалася. Бачила особливе ставлення цього хлопця до себе, але щоб любов?.. А ще подумала: «Чому ж так пізно мені це сказав? Він же закінчує училище, і ми можемо більше не побачитись». І справді так було, що ми обмінялися телефонами — і все, доля нас розвела. Провчившись іще рік в училищі, я поїхала додому, до себе у Володимир-Волинський. Хотіла вступати у Львівську консерваторію, але не вийшло. А Сашко, як дізналася, став студентом Інституту мистецтв ВДУ. І багато моїх друзів туди вступило. А я сиділа вдома, без роботи. Хотілося розвитку, бо ж училище — це тільки перша ланка у навчанні.Тож через два роки я вирішила теж у цей виш піти. І буквально з перших днів мого студентства ми почали з Сашком зустрічатися. Виявилося, що мене дочекалося кохання майбутнього чоловіка.
Про це ж саме — зародження їхньої любові — ось що розповідає Олександр:
— На Олену я звернув увагу, як тільки вона вступила на перший курс училища. Йшла по коридору така неприступна дівчина, яка ні на кого не дивилася. А ми, старші, шушукалися, знаючи, що вона вступала в училище зі своїми творами. Це було дуже круто — виконувати власні пісні. Хоча ми не дуже контактували. На якихось вечірках, дискотеках бачились. А вже на останньому моєму курсі був «капусник», і Олена склала пісню про мене, де є слова і про мій абсолютний слух, і про веселу вдачу, хоча ще, як я вже знаю, не бачила в мені свого майбутнього чоловіка. І коли я освідчився їй на випускному вечорі, то помітив у її погляді і розгубленість, і якийсь жаль. Це вже згодом почув від неї пояснення тих почуттів, які вона тоді пережила. Виявляється, Олена думала, чому так пізно я їй сказав про свою любов — вже ж закінчував училище, і доля нас розлучала. Але кохання своє ми не втратили. І коли зустрілися в інституті, то я точно знав, що не упущу свою суджену.
«Я ніколи не стояла перед вибором — народжувати чи ні»
Їхнє весілля припало якраз на День музики — 1 жовтня 2000 року. Тож це подвійне свято у родині. Сашко вчився на четвертому курсі, Олена — на другому, коли одружувалися. У них було активне студентське життя. Олександр уже мав роботу, їздив на різні конкурси баяністів. Олена грала в ансамблі «Дивосвіт», який бував і за кордоном. Вони винаймали квартиру, де завжди збиралося багато студентів. Хто не мав де переночувати — йшов до них. Хтось голодний чи в останню ніч перед сесією хотів повчитися — теж до Федотових. Кавували і готувалися до екзамену. Таке ж, майже студентське, життя тривало ще й після інституту, адже п’ять років вони не мали дітей.
Кохання своє ми не втратили. І коли зустрілися в інституті, то я точно знав, що не упущу свою суджену.
Як каже Сашко, може, у когось були вже й побоювання, чи ж обдарує їх Бог материнством, батьківством. І ось у 2005-му народилася їхня Соломійка. Тоді вони ще не знали, що матимуть четверо дітей. Звичайно, у цьому велика заслуга чоловіка. Кожного разу, коли дружина говорила, що вагітна, він з радістю вигукував: «Ура! Дякувати Богу!»
Коли перша дитина народилася, то Олена думала, що зовсім скоро повернеться у свій інститут, «бо вся була в мистецтві». Але…
— Все треба робити в своєму житті якісно, — каже жінка. — Я зрозуміла це з роками, оцінивши, яке це щастя бути зі своєю дитиною, тішитися її першими кроками, першим словом. Почувши перше «мамо», я зрозуміла, що таке материнство.
Читайте також: Кохання божевільного генія: у чарівному образі лебедя він намалював свою музу.
Сашко з цього приводу додає:
— Як з’явилася дитина, то ми почали думати про завтрашній день. Коли були студентами (та й після інституту), то могли на останні гроші купити фаршу, наліпити пельменів і з’їсти їх із друзями. А на другий день залишалося 40 копійок — стільки коштував тоді проїзд у маршрутці. «Дасть Бог день — дасть і їжу», — заспокоювалися такою думкою.
Соломія підкоректувала життя подружжя. Не змінилася тільки любов до музики. Соломійка ще зовсім маленькою ходила з ними на концерти — сиділа і слухала все без будь-яких дитячих примх. А потім народилися Устинія, Катруся і нарешті єдиний син Остап. Дев’ять літ Олена була у відпустках по догляду за дітьми: ще одна не закінчувалась, а вже починалась друга, оскільки різниця у віці дочок трохи більше двох років. Лише після того, як підросла Катруся, багатодітна мама вийшла на роботу у свій Інститут мистецтв.
— Але я відчула, — каже жінка, — що час минув, і я там уже не потрібна, бо вичерпала себе. І так Господь дав, що директор Луцької музичної школи № 1 Ольга Чуріна якраз шукала бандуриста. Вона мене і взяла до себе (тут зараз працює і Олександр. — Авт.). І коли у мене в школі вже все наладилося, то виявилося, що знову вагітна. Ми з чоловіком, по правді, цього не чекали. Спочатку я була шокована: мені ж уже 38 — як родити?! А Сашко знову сказав: «Ура!» Тож не стояло питання — народжувати чи ні. Чоловік був, як завжди, на пологах. Сам пуповину перерізав своєму синові, як і свого часу — донькам.
Кожного разу, коли дружина говорила, що вагітна, він з радістю вигукував: «Ура! Дякувати Богу!»
Ясно, що такій сім’ї, де четверо діток, у Луцьку непросто живеться.
— Ми вже зрозуміли, — говорить чоловік, — що Господь дає людям ті випробування, які вони можуть витримати. І так само з грішми: ми навчилися вкладатися у ті кошти, які маємо. Зараз основна думка про дітей, а себе й ущемити можна. Заради них і сімейство своє збільшили — вирішили вони, що в нас у квартирі мають бути домашні тварини — і тепер ми маємо собаку й кицьку…
А ще я почула від Федотових про їхні вранішні посиденьки на кухні.
— Сашко, а він жайворонок, встає о шостій годині, — розповідає Олена. — Готує мені каву, дітям — кашу (вони тільки таткову люблять) і тоді будить мене: «Котику, вставай». І десь хвилин 50 ми маємо можливість посидіти удвох на кухні. Поки діти сплять — тішимося спілкуванням. Це наш час.
Катерина ЗУБЧУК
