Кохання лучан розпочалося з музики, яка їх звела - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.71 € 33.08
Кохання лучан розпочалося з музики, яка їх звела

День музики, коли було їхнє весілля, – подвійне в родині свято.

Фото з домашнього архіву родини Федотових.

Кохання лучан розпочалося з музики, яка їх звела

Олександр і Олена Федотови з Луцька переконані: саме завдяки тому, що вони обоє музиканти, тобто мають спільні захоплення та інтереси, їм легше порозумітися і правити сімейним «човном», у якому три доньки і син

«Після Сашиного освідчення нас чекала… розлука»

Подружжя вважає, що їхня любов зародилася завдяки музиці. Обоє вчилися у Луцькому музичному училищі на народному відділі. Олександр, лучанин, — ​баяніст, Олена, яка родом із Володимира-Волинського, — ​бандуристка. Одними коридорами, як кажуть, ходили. 

— Сашко був старший на курс, — ​розповідає жінка, — ​але зверхності у ставленні до молодших з його боку не було. Навпаки, завжди проявляв ввічливість. Зазвичай індивідуально ми займалися на коридорах. Бувало, поставиш стілець і побіжиш за бандурою, а повернешся, то вже нема на що сісти. І якраз Сашко приходив на виручку — ​і стільця, і підставку для нот дасть, і бандуру піднесе. Така увага була приємна. А кохання наше зародилося, можна сказати, на останньому курсі. На своєму випускному Олександр мені освідчився.

Чому ж так пізно мені це сказав? Він же закінчує училище, і ми можемо більше не побачитись.

Хоч на той випускний дівчина, виявляється, прийшла зовсім з іншим хлопцем — ​зі своїм другом. Але Сашко знайшов хвилинку, запросив її погуляти у парку. І освідчився.

Читайте також: Волиняни шукають справжнє кохання.

— Я, по правді, — ​каже Олена, — ​дуже здивувалася. Бачила особливе ставлення цього хлопця до себе, але щоб любов?.. А ще подумала: «Чому ж так пізно мені це сказав? Він же закінчує училище, і ми можемо більше не побачитись». І справді так було, що ми обмінялися телефонами — ​і все, доля нас розвела. Провчившись іще рік в училищі, я поїхала додому, до себе у Володимир-Волинський. Хотіла вступати у Львівську консерваторію, але не вийшло. А Сашко, як дізналася, став студентом Інституту мистецтв ВДУ. І багато моїх друзів туди вступило. А я сиділа вдома, без роботи. Хотілося розвитку, бо ж училище — ​це тільки перша ланка у навчанні.Тож через два роки я вирішила теж у цей виш піти. І буквально з перших днів мого студентства ми почали з Сашком зустрічатися. Виявилося, що мене дочекалося кохання майбутнього чоловіка.

Про це ж саме — ​зародження їхньої любові — ​ось що розповідає Олександр:

— На Олену я звернув увагу, як тільки вона вступила на перший курс училища. Йшла по коридору така неприступна дівчина, яка ні на кого не дивилася. А ми, старші, шушукалися, знаючи, що вона вступала в училище зі своїми творами. Це було дуже круто — ​виконувати власні пісні. Хоча ми не дуже контактували. На якихось вечірках, дискотеках бачились. А вже на останньому моєму курсі був «капусник», і Олена склала пісню про мене, де є слова і про мій абсолютний слух, і про веселу вдачу, хоча ще, як я вже знаю, не бачила в мені свого майбутнього чоловіка. І коли я освідчився їй на випускному вечорі, то помітив у її погляді і розгубленість, і якийсь жаль. Це вже згодом почув від неї пояснення тих почуттів, які вона тоді пережила. Виявляється, Олена думала, чому так пізно я їй сказав про свою любов — ​вже ж закінчував училище, і доля нас розлучала. Але кохання своє ми не втратили. І коли зустрілися в інституті, то я точно знав, що не упущу свою суджену.

«Я ніколи не стояла перед вибором — ​народжувати чи ні»

Їхнє весілля припало якраз на День музики — ​1 жовтня 2000 року. Тож це подвійне свято у родині. Сашко вчився на четвертому курсі, Олена — ​на другому, коли одружувалися. У них було активне студентське життя. Олександр уже мав роботу, їздив на різні конкурси баяністів. Олена грала в ансамблі «Дивосвіт», який бував і за кордоном. Вони винаймали квартиру, де завжди збиралося багато студентів. Хто не мав де переночувати — ​йшов до них. Хтось голодний чи в останню ніч перед сесією хотів повчитися — ​теж до Федотових. Кавували і готувалися до екзамену. Таке ж, майже студентське, життя тривало ще й після інституту, адже п’ять років вони не мали дітей. 

Кохання своє ми не втратили. І коли зустрілися в інституті, то я точно знав, що не упущу свою суджену.

Як каже Сашко, може, у когось були вже й побоювання, чи ж обдарує їх Бог материнством, батьківством. І ось у 2005-му народилася їхня Соломійка. Тоді вони ще не знали, що матимуть четверо дітей. Звичайно, у цьому велика заслуга чоловіка. Кожного разу, коли дружина говорила, що вагітна, він з радістю вигукував: «Ура! Дякувати Богу!»
Коли перша дитина народилася, то Олена думала, що зовсім скоро повернеться у свій інститут, «бо вся була в мистецтві». Але… 

— Все треба робити в своєму житті якісно, — ​каже жінка. — ​Я зрозуміла це з роками, оцінивши, яке це щастя бути зі своєю дитиною, тішитися її першими кроками, першим словом. Почувши перше «мамо», я зрозуміла, що таке материнство. 

Читайте також: Кохання божевільного генія: у чарівному образі лебедя він намалював свою музу.

Сашко з цього приводу додає:

— Як з’явилася дитина, то ми почали думати про завтрашній день. Коли були студентами (та й після інституту), то могли на останні гроші купити фаршу, наліпити пельменів і з’їсти їх із друзями. А на другий день залишалося 40 копійок — ​стільки коштував тоді проїзд у маршрутці. «Дасть Бог день — ​дасть і їжу», — ​заспокоювалися такою думкою.
Соломія підкоректувала життя подружжя. Не змінилася тільки любов до музики. Соломійка ще зовсім маленькою ходила з ними на концерти — ​сиділа і слухала все без будь-яких дитячих примх. А потім народилися Устинія, Катруся і нарешті єдиний син Остап. Дев’ять літ Олена була у відпустках по догляду за дітьми: ще одна не закінчувалась, а вже починалась друга, оскільки різниця у віці дочок трохи більше двох років. Лише після того, як підросла Катруся, багатодітна мама вийшла на роботу у свій Інститут мистецтв.

— Але я відчула, — ​каже жінка, — ​що час минув, і я там уже не потрібна, бо вичерпала себе. І так Господь дав, що директор Луцької музичної школи № 1 Ольга Чуріна якраз шукала бандуриста. Вона мене і взяла до себе (тут зараз працює і Олександр. — ​Авт.). І коли у мене в школі вже все наладилося, то виявилося, що знову вагітна. Ми з чоловіком, по правді, цього не чекали. Спочатку я була шокована: мені ж уже 38 — ​як родити?! А Сашко знову сказав: «Ура!» Тож не стояло питання — ​народжувати чи ні. Чоловік був, як завжди, на пологах. Сам пуповину перерізав своєму синові, як і свого часу — ​донькам. 

Кожного разу, коли дружина говорила, що вагітна, він з радістю вигукував: «Ура! Дякувати Богу!»

Ясно, що такій сім’ї, де четверо діток, у Луцьку непросто живеться. 

— Ми вже зрозуміли, — ​говорить чоловік, — ​що Господь дає людям ті випробування, які вони можуть витримати. І так само з грішми: ми навчилися вкладатися у ті кошти, які маємо. Зараз основна думка про дітей, а себе й ущемити можна. Заради них і сімейство своє збільшили — ​вирішили вони, що в нас у квартирі мають бути домашні тварини — ​і тепер ми маємо собаку й кицьку… 

А ще я почула від Федотових про їхні вранішні посиденьки на кухні. 

— Сашко, а він жайворонок, встає о шостій годині, — ​розповідає Олена. — ​Готує мені каву, дітям — ​кашу (вони тільки таткову люблять) і тоді будить мене: «Котику, вставай». І десь хвилин 50 ми маємо можливість посидіти удвох на кухні. Поки діти сплять — ​тішимося спілкуванням. Це наш час.

Катерина ЗУБЧУК


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.