ХАРАКТЕР ПОЛКОВНИКА МАРЦЕХИ

Якби мені десятків два з чимось років тому сказали, що син наших сусідів Валера Марцеха не тільки поступить у військове училище, а й стане по-справжньому сучасним, вмілим офіцером, тим, ким він є сьогодні, я, зізнаюсь відверто, не повірив би у це. Бо отой самий складний підлітковий вік сина сусідів проходив, як мовиться, на моїх очах, і був Валера хлопцем доволі розхристаним, любителем сучасної музики і розваг, схильним до екстравагантних вчинків. І я неабияк здивувався, коли одного разу на запитання, то ким він збирається стати після школи, почув у відповідь: «Мабуть, офіцером.»

Володимир ЛИС

Втім, з іншого боку в цьому ніби й не було нічого незвичного, адже його батько Василь Артемович на той час служив заступником військового комісара Луцька, бойовий підполковник, за плечима якого було чимало років служби в різних гарнізонах. Поступив у військове училище і старший брат Сергій. Все ж спочатку він таки вибрав цивільний вуз і вступив до тодішнього Луцького філіалу Львівського політехнічного інституту. Незабаром сім’ю спіткало горе — після інфаркту Василь Артемович Марцеха передчасно помер.
І тоді неабияку роль у формуванні майбутнього характеру сина відіграла його мати Єлизавета Матвіївна. З усмішкою вже згадує тепер Валерій Васильович, як вона своєю, можна сказати, залізною рукою і разом з тим з якоюсь непояснимою тактовністю і материнськими настановами спрямувала його на той шлях, яким йшли чоловік і старший син. Вона, як не дивно, побачила саме те, що потім проросте надійно і міцно у характері молодшого сина. І Валера таки по закінченню першого курсу політеху поїхав подавати документи до Хмельницького вищого артилерійського командного училища.
Перших два роки йому було ой як нелегко переламувати себе, звикати до ранніх підйомів і не менш ранніх відбоїв, до дисципліни і тієї несподіваної чіткості у життєвому ритмі, яка прийшла на зміну вільному-привільному життю. Злам наступив після другого курсу, коли перестав вагатися, а чи ж правильно він зробив, коли обрав професію військового. По закінченню училища новою школою гарту і випробувань водночас стала служба в Німеччині. То був складний період завершення горбачовської перебудови, розвалу Союзу і виведення радянських військ із території тодішньої НДР. Важливу роль у формуванні його як офіцера відіграв його перший командир артдивізіону капітан Сергій Сазонов. І скаже пізніше Валерій на запитання, кому він найбільше завдячує у житті: «Батькові, мамі, мамі особливо, і своєму першому командирові».
Власне, на тій «німецькій службі» у його характері заклалося те, що потім стане визначальним і визначить стрімке просування сходинками його кар’єри. Вирішальним випробуванням стала ніч, коли вони перед навчанням, кажучи військовою термінологією, до третьої години ночі накрили мішенну обстановку, тобто розставили ті ж самі мішені на великому за обсягом полігоні. Діяли в екстремальних умовах, за відсутності світла, але завдання виконали. І після навчання отримав лейтенант Марцеха свою першу і доволі солідну нагороду — медаль «За відзнаку у військовій службі» І ступеня.
А далі було оте складне виведення військ з Німеччини і місцем служби стало російське місто Тамбов. Саме там і написав вже старший лейтенант Валерій Марцеха рапорт, що хоче служити в рідній, незалежній Україні. Так він потрапив у Володимир-Волинський, у тодішній протитанковий дивізіон. Тоді, у 1992 році, Збройні сили мали б отримати двох офіцерів братів Марцех. Приїхав до Києва по закінченні академії у Москві і старший, Сергій. Але у нього була вже і сім’я, і діти, а в рідних краях ніхто не давав, на жаль, гарантії з житлом, яке було там, у Росії. Тож, повагавшись, повернувся, і тепер ще один полковник Марцеха посідає доволі солідну посаду у штабі Північно-Кавказького військового округу.
У Володимирі-Волинському, спочатку в 51-й Волинській механізованій дивізії, а тепер окремій механізованій бригаді, пройшла значна частина служби Валерія Марцехи. Тут він став командиром дивізіону, потім начальником штабу полку, начальником оперативного відділу, заступником командира артилерійського полку. Були кілька років служби на Львівщині і Тернопільщині і повернення до Володимира-Волинського — вже командиром бригадної артилерійської групи.
І коли він повернувся на рідну Волинь, у бригаду, яка теж стала для нього своєю, то раптом здивувався, що майже всі ті, хто служив під його керівництвом в артдивізіоні, пішли на підвищення, зробили кар’єру, або ж отримали вищі посади в інших військових частинах. Виходить, що він непоганий командир? — аж сам здивувався. А в бригаді, до речі, найбільшому військовому з’єднанні, яке нині дислокується в нашій області, заговорили про особливу «школу Марцехи». Як казали мені в бригаді, той, хто пройшов цю школу, обов’язково мусить стати толковим офіцером або надстроковиком.
Мабуть, найкраще суть цієї школи, цього підходу до служби і того, що характеризує його, командира бригадної артилерійської групи, висловив у розмові зі мною командир 51-ої окремої механізованої бригади полковник Володимир Кравченко:
— Розумієте, є офіцери, які чудово розбираються в техніці, але не вміють працювати з людьми. Є такі, що чудово знають тактику, а от як облаштувати приміщення чи спланувати роботу наперед — тут вони часто безпорадні. У полковника Марцехи це якось все так поєднується, — непомітно і начебто несподівано, що тільки після того, як його підрозділ стає першим на чергових навчаннях — розумієш, що це закономірність.
Серед прийомів офіцера Марцехи — і в ролі командира дивізіону, і полку, і тепер вже бригадної артгрупи — є один, про який особливо хочеться сказати. Він обов’язково викликає батьків своїх новобранців, які тільки приходять служити, і просить у них поради, аби допомогли йому зробити своїх синів справжніми солдатами. І звертається якось так по-особливому довірливо, промовляючи оті слова, що «лише з вашою допомогою я можу зробити їх солдатами, такими, що і їм буде легко служити, і вам за них не буде соромно», що батьки і матері раптом проймаються цією довірливістю і несподівано найкрутіші шибайголови і порушники дисципліни стають «шовковими». А потім, дивись, залишаються служити надстроковиками чи, як тепер уже прийнято, за контрактом.
Так, як, скажімо, було з Володимиром Швайковським. Цей солдат із села Топилище Іваничівського району чимось приглянувся командиру дивізіону. Він і батьків викликав, і сам до них їздив. А вже потім було запрошення і поїздка на весілля Володимира. Це вже коли той прийшов служити командиром гармати як контрактник. І є нині відмінним командиром.
За тринадцять років служби у Збройних силах України Валерій Марцеха пройшов шлях від старшого лейтенанта до полковника. Нині він успішно закінчив Академію Збройних сил України, отримав нове, вище призначення. Признаюся, розмовляючи з ним, отим самим колишнім сусідом-хлопчиськом, який розповідав і про свій армійський шлях, і про те, якою у майбутньому він бачить нашу українську армію, я неодноразово себе ловив на думці, що захоплююся тим, як ця людина змогла зробити себе саму, і що я, можливо, розмовляю з майбутнім генералом. Принаймні, я згоден з полковником Кравченком, що саме такі офіцери тепер потрібні українській армії.
А полковник Марцеха радів, що вже нема проблем з боєприпасами і пальним, казав, як він тепер освоює натовську систему керівництва військами, про її плюси і мінуси, про автоматичну систему управління, космічні програми, геодезичне забезпечення військ на сучасному рівні, про те, що радянська техніка, якою в основному і досі оснащене військо незалежної України, хоч і служить доволі надійно, але вже й морально застаріла.
Було у міркуваннях Валерія Марцехи і бачення теперішньої армії, і тієї, де неминуче будуть служити лише контрактники — і солдати, і прапорщики, і офіцери. Нині в артгрупі служать вже тільки два десятки солдатів-строковиків, решта — контрактники, в тому числі 12 жінок: механіки, радіотелефоністи і навіть розвідниця. А ще кілька тих, хто пройшов «школу Іраку», як кажуть тут, людей з особливою психологією.
Що ще сказати про першого волинянина, який, служачи у нашій Волинській бригаді, отримав звання полковника? Я запропонував йому напівжартівливу анкету. Ось його відповіді: «Що ти взяв від батька?» — «Працездатність в будь-яких ситуаціях». «А від матері?» — «Хотів би колись так любити своїх внуків, як мама Ліза». «Улюблена страва?» — «Вареники з картоплею». «Хобі?» — «Гра на комп’ютері у військові ігри». «Що цінуєш у дружині?» — «Вона справжня дружина офіцера, готова в будь-який момент збирати валізи».
Історія знайомства, дороги одне до одного Валерія і Світлани Марцех могли б стати темою справжнього любовного роману. Але то вже, як мовиться, інша історія. Головне — обоє витримали нелегкі життєві випробування, коли в молодості доля їх розлучила, коли Валерій теж проявив характер, аби бути поруч з коханою, обоє повірили, що потрібні саме Валері Світлана, а Світлані — Валерій. Тепер улюблені внуки бабусі Лізи Ігор і Катя вже майже на порозі дорослості. Вчора вони разом з батьками привітали її з ювілейним днем народження.
А мені пригадуються слова їхнього батька про минулі зимові навчання, де бригадна артилерійська група знову виявилася на висоті: «На полігоні люди як на фотоплівці проявляються, на полігоні ніде не сховаєшся і ні за кого не сховаєшся. Зрештою, у кожного свій полігон».