«Он Бог, а он — ​поріг!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.56 € 33.44
«Он Бог, а он — ​поріг!»

«Оленка, зачинившись у кімнаті, беззвучно ридала…»

Фото із сайту avisio.ru.

«Он Бог, а он — ​поріг!»

З металом у голосі промовила ці слова Оксана ошелешеній жінці. — Не бути нам родиною. Не дивіться на мене навіть. Речі зібрали — ​і прощайте! А ти куди?! — ​гримнула на доньку, яка похапцем за нареченим одягатись почала. — ​Ти тут залишаєшся. Це ж його батько, — ​тицьнула у бік очманілого від усього, що відбувається, Ігоря. — ​Це ж їхня сім’я нас тоді, тієї ночі… Вони з ним у машині були, коли твого тата не стало…

Запала тиша. Матір Ігоря здивовано поглядала то на Оксану, то на Оленку. Щось намагалась сказати, сльози величезні, мов горох, покотились по щоках. Якось незграбно змахнула руками і почала важко осідати.

— Геть! Геть, я сказала! — ​не стримуючи себе, заволала Оксана. — ​Аби духу вашого не було тут!

Потім майже всю ніч сиділа за багато накритим столом, навіть не помічаючи, де знаходиться. Думала, що давно те забулось, що затягнув час усе сірою пеленою і вилікував, але ж ні! Пам’ять оживила все — ​і попливли перед очима події тридцятирічної давнини.

...Різдво. Вона із Семеном повертається від батьків. Знайома до останнього горбочка дорога. Та і йти ж тут недалеко, метрів триста, а може й менше. Семен гарно співав завше. А того дня надзвичайно хороший настрій мав. Ніс на руках шестимісячну Оленку і голосно співав старовинну колядку.

— Не повіриш, — ​сказав усміхненій Оксані, — ​я сьогодні якось по-особливому щасливий. Ніби й не помічав раніше, який довкола світ прекрасний, як багато ж нам Господь дає, Оксаночко!

Це були його останні слова. Оксана отямилась через тиждень у палаті. Професор сказав, що то диво, адже після того, що трапилось, ніхто вже й не надіявся, думали, що піде услід за чоловіком. Сказав і аж язик прикусив. Зрозумів — ​бовкнув зайве. Поспішив заспокоїти, що хоч дитинка жива і здорова.

— Не хвилюйся, Оксаночко, — ​із дивним блиском в очах казала вона мамі колись. — ​Я вже так зробила, що до сьомого коліна увесь його рід буде за те відповідати.

Часто приїздила мама. Якби не вона, не її підтримка, Оксана, мабуть, і не впоралась би. Все, що відбувалось із ними потім, було схоже на поганий сон чи театр абсурду. Тривало слідство. До Оксани часто приходили слідчі, щось розпитували і занотовували, давали на підпис якісь папери.

Вона погано той період пам’ятає. Від горя добре й не розуміла, що відбувається, лиш коли заплакана мама сказала, що той чоловік, з вини якого все те сталось, за свій учинок не відповідатиме, — ​ніби з небес на землю спустилась.

За кермом того авто не будь-хто сидів — ​заступник начальника тодішньої міліції. У всьому дивним чином зробили винним Семена. Саме він чомусь ішов посеред проїжджої частини вночі з дитям на руках. Ще й документ зробили, що той геть на ногах не тримався. Коли Оксана, трохи одужавши, подалась шукати правди і справедливості, то їй ще й папери з її підписом вручили, де вона сама ту версію і підтверджує. Молода вдова куди тільки не зверталась, у які інстанції не писала — ​намарне. Скрізь стіна байдужості і відвертого ігнорування. Так нічого Оксана нікому і не довела.

Хоч тоді медицина і безкоштовна була, але мусили продати Оксанин дім, у якому так недовго вона із Семеном щасливі були, аби оплатити всі витрати і повернути хоч частину боргів. Одного дня жінка пішла до будинку того, хто обірвав її щастя. Просто хотіла йому в очі поглянути. Запитати, як він спить, як живе, знаючи, що накоїв.

На подвір’ї бігав хлопчик років трьох. Весело сміючись, його наздоганяла жінка — ​певно, дружина. Оксану тоді найбільше вразив її сміх: дзвінкий, щасливий, безтурботний. Сама Оксана так уже мабуть, ніколи й не зможе.

Той чоловік її побачив крізь вікно. Вибіг з хати і почав волати, відганяючи від двору. Дружина його вхопила дитя і заскочила в дім, навіть не подумала втрутитись, хоча знала, як несправедливо вчинив її чоловік із тією родиною. Вона й сама в тому авто була із цим самим хлопчиком. Оксані показували її свідчення.

… Тихо у домі. Оленка, зачинившись у кімнаті, беззвучно ридала. Сьогодні всім мали повідомити радісну новину — ​вона чекала поповнення. Чомусь пригадала свою бабусю — ​татову маму. Та після всього, що трапилось, дуже змінилась. Їздила по бабках з єдиною метою — ​звести зі світу не тільки винуватця тієї події, а й весь його рід. Люди її відраджували, просили не брати гріха на душу, але ота мета і те, що вона робила, тільки й тримали її серед живих.

— Не хвилюйся, Оксаночко, — ​із дивним блиском в очах казала вона мамі колись. — ​Я вже так зробила, що до сьомого коліна увесь його рід буде за те відповідати. Вони житимуть, але й самі раді не будуть.

Батько Ігоря помер років із десять тому. Наречений розповідав, що так важко, як ішов він із цього світу, напевне, ніхто не йшов. Ігорева мати теж була не здорова, казали, і їй недовго залишилось. Вона так раділа, що хоч у сина все гаразд, хоч за нього її душа спокійною буде, адже Оленка така хороша дівчина. А тут таке…

Анна КОРОЛЬОВА

Читайте також: Росія заявила, що за два роки видала понад 527 тисяч паспортів жителям сходу України.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.