«Боляче стає, коли приїжджаємо на виклик, а нам одразу закидають: «Чому ви не на фронті?» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.29 € 30.58
«Боляче стає, коли приїжджаємо на виклик, а нам одразу закидають: «Чому ви не на фронті?»

Новий командир «Світязя» вийшов з іловайського пекла.

Фото Ольги БУЗУЛУК.

«Боляче стає, коли приїжджаємо на виклик, а нам одразу закидають: «Чому ви не на фронті?»

Для поліцейського Олега Булатова після війни на Сході служба в поліції стала самим життям: нині він командир роти «Світязь»

21 травня лейтенанта поліції Олега Булатова (позивний «Балу») представили особовому складу легендарної роти спецпризначення «Світязь»: нині він командир цієї роти… Доброта в очах. Благородність у мові. Мужність у поставі. «Ідеальний воїн», — ​думається, коли дивишся на нього.

Усі в поліції знають: це той чоловік, який пройшов Іловайськ. Той, який вийшов із цього котла під керівництвом Олександра Фацевича (нині — ​заступник голови Національної поліції, а тоді — ​командир роти «Світязь». — ​Авт.). Той, який вижив. І цим усе сказано. Сумнівів у його відданості країні та службі навіть бути не може.

Тягне на війну…

36­літній лейтенант поліції Олег Булатов майже 4 роки служив у патрульній поліції, проте не було і дня, аби не думав про повернення на війну, на Схід, до побратимів. «Тягне мене туди, і все…» — ​каже чоловік. Напевно, тому, що там справедливість відчувається особливо гостро, там нема підводних каменів і там люди у формі не зобов’язані відповідати на дивні запитання.

«Раніше часто бувало, що приїжджаємо на виклик, розбираємось, а нам кажуть: «Чому ви не на Сході?» І я відразу показую посвідчення УБД (учасник бойових дій), вожу його із собою постійно, бо таких людей у нас чимало. Але в мене виникає зустрічне запитання: «А чому ти не там?» Як узагалі можна ставити такі питання правоохоронцям? Ми ж виконуємо свою роботу. Не тому, що це наша забаганка, а тому, що це — ​обов’язок: служити та захищати», — ​розповідає Олег.

Як виходили з Іловайська

Родом він із міста Устилуга Володимир­Волинського району, де проживає нині і виховує 12­річного сина. Пригадує, коли почалась війна, пішов туди, не роздумуючи. Там познайомився з багатьма такими ж, як він: самовідданими, патріотичними, справедливими. Каже, що Олександр Фацевич був дуже мудрим командиром, незважаючи на молодий тоді вік, дбав про кожного бійця, проявив себе як справжній офіцер у полоні, а також тоді, коли виходили з котла…

Пригадує, як із 13 на 14 серпня 2014 року спецпідрозділ «Світязь» вирушив на Схід. І вже через 10 днів, 24 серпня, почалась незрозуміла ситуація в Іловайську.

Того дня ми стояли на блокпосту, який перед тим відбили, і тримали оборону. І тут, буквально за кілька метрів від нашого окопу, почали лягати міни — ​ворожа артилерія працювала дуже потужно. Про те, що ми в оточенні, дізнались з інтернету.

«Того дня ми стояли на блокпосту, який перед тим відбили, і тримали оборону. І тут, буквально за кілька метрів від нашого окопу, почали лягати міни — ​ворожа артилерія працювала дуже потужно. Про те, що ми в оточенні, дізнались з інтернету. Олександр Фацевич прийняв рішення залишити це укриття, інакше усі б загинули. Так ми виходили кілька днів, що п’ять хвилин роблячи перекличку. На наших очах гинули хлопці, а ми тримались 11 осіб разом — ​і так вийшли. Поки там, на вищих рівнях, вирішували, як, коли і куди виходити, ми були в Іловайську і тримали оборону. Тоді ще взяли в полон російських військових, молодих хлопців 19–20 років, які розповіли, що вже чекали нас кілька днів. Коли ми вийшли з оточення, то не мали ні зброї, ні їжі, ні патронів — ​нічого, тож потрапили у полон до росіян. Спали на землі, лиш на третій день посмажили кукурудзу на вогні та поїли. Через кілька днів росіяни вивезли нас через сепаратистські блокпости та передали Червоному Хресту. З нами обійшлись порівняно гуманно, тому що їхніх полонених ми також не чіпали. Далі ми полікувались і знову поїхали на Схід», — ​пригадує події 7­річної давнини поліцейський.

Ми вибрали друге — ​загинути в бою

У січні 2015­го був Вуглегірськ — ​важливе місто на той момент, адже воно розташоване поруч із Дебальцевим. «Три дні ми були в оточенні, нам пропонували здатись, але знали, що вдруге життя нам не подарують, адже мали всі наші дані. Чи тебе розстріляють у полоні, чи загинеш у бою — ​звичайно, ми вибирали друге. Тримались, поки керівництво не наказало виходити. Щоб вийти, ми викликали свою ж артилерію на себе, бо скрізь були ворожі танки. Вибір був невеликий: або тебе задушать російські танки, або пощастить прорватись. Олександр Фацевич знав дорогу і повів нас їхніми тилами, таким чином, ми виходили впритул до тих підрозділів, які нас розстрілювали, і вийшли без втрат. Значна заслуга в цьому — ​саме Олександра Фацевича. Кадровий військовий, не боягуз, дуже грамотно все продумував», — ​пригадує ще одну відому подію цієї війни Олег.

Коли служба — ​це саме життя

Тим часом, коли у Луцьку восени 2018 року утворилась рота тактико­оперативного реагування Патрульної поліції, без вагань пішов туди. Успішно здолав усі етапи і, оскільки має неабиякий авторитет у колег, почав виконувати обов’язки старшини. Олег стежив за технічним станом «крафтера» — ​автомобіля роти ТОР, за зовнішнім виглядом та підготовкою поліцейських цього підрозділу. Одним словом, щоб усе було правильно, чисто, справно! І головне — ​бути постійно на зв’язку.

Олександр Фацевич був дуже мудрим командиром, незважаючи на молодий тоді вік, дбав про кожного бійця, проявив себе як справжній офіцер у полоні, а також тоді, коли виходили з котла…

Розповідає, що в роті ТОР усі завжди напоготові, якщо виникають складні завдання. Та й загалом, спілкуючись із ним, створюється враження, що служба для Олега — ​це все його життя…

«Якщо говорити про службу зараз, то тут ми вдома, біля сімей, і це не порівняти з тим, як перебували там, на Сході, по кілька місяців. Є люди, які скаржаться на щось, ходять невдоволені. Але це служба, і це потрібно усвідомлювати. Ми готові до цього, спроможні все витримати. Так само ситуація з безпекою: вона просто не підлягає порівнянню, адже там більшість налаштована проти України. Пригадую, як були у Вуглегірську, то допомагали місцевим жителям продуктами, а потім вони давали сепаратистам на нас наводки. Ворог навіть знав наші позивні. Одна жінка, якій ми зібрали пакет із харчами, наступного дня не привіталась, бо ми для них були «каратєлі». Я йшов, сказав їй: «Добрий день», — ​а вона відвернулась. Можливо, зараз щось і змінилось», — ​із сумом промовляє Олег.

Головне — ​допомогти і врятувати

Говорячи про безпеку в Луцьку, правоохоронець наголошує, що нині бачить повагу з боку громадян до поліції. «Багато висвітлюється інформації про нашу роботу, про гучні затримання, про те, що ми не відпускаємо п’яних, відмовляємось від неправомірних вигод. Тож люди більше довіряють. І коли на подію прибуває рота ТОР, а виїжджає вона на складні виклики, то тут не може бути й мови про якийсь супротив», — ​каже він.

Звичайно, всі випадки намагається вирішувати через спілкування, довіру, правильну комунікацію. Але ситуації бувають різні. Найчастіше доводиться мати справу з випадками зберігання наркотиків. З останніх викликів, який запам’ятався, — ​чоловік виліз на дах будинку і міг просто впасти та розбитись. «Але ми з ним поспілкувались і допомогли спуститись на землю та доставили в медичний заклад, фактично цим і врятували», — розповідає поліцейський.

Днями Олег Булатов став командиром роти «Світязь» ГУНП у Волинській області. Для нього це неабияка відповідальність і дуже символічне призначення! Розповідає, що дбатиме про кожного бійця цього важливого підрозділу. Нині кілька десятків поліцейських несуть службу на Сході, такі ротації відбуваються постійно. Тут, на місці, новий командир насамперед ознайомиться з матеріально­технічним забезпеченням роти, визначить першочергові потреби та вирішуватиме поточні питання. Успіхів йому!

Ольга БУЗУЛУК.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.