Скільки Володимирів у волинській Володимирівці? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.89 € 31.92
Скільки Володимирів у волинській Володимирівці?

Валентина та Анатолій Пасальські із внучкою Юлею – у рідній володимирівській «Голландії», та ще й біля свого фонтану.

Волинь-нова

Скільки Володимирів у волинській Володимирівці?

У нашому краї неподалік княжого Володимира розкинулося невеличке село, яке всупереч поширеній тенденції називають молодіжним. Місцеві мешканці плекають історію про столітній дуб і бідкаються через закриті школу й клуб

Про 51 тюльпан для тещі й панський будинок

У приміському селі, що належить до Льотничівського старостинського округу Володимир­Волинського району, живе близько трьох сотень осіб, переважно молодь й люд середнього віку. Тож бібліотекарка Тетяна Ковальчук, миловидна жінка, яка взялася бути нашим екскурсоводом, повідомляє, що односельчани здебільшого завзяті, беручкі й талановиті.

 

 

 

Показує своє господарство — ​сільську бібліотеку. Це невеличка, але ошатна кімната в будівлі колишньої школи. Книжкові стелажі, вишивки, фото. На дверях — ​зображення дуба із позначенням головних сільських подій, хороших і не дуже. 1235 рік — ​перша згадка про село. 2014­й: тоді місцеві хлопці Роман Ващук та Геннадій Літвін стали атовцями. Є й про подію 2­літньої давнини: у селі «призупинили» навчання в початковій школі. Наступні — ​приємні:
2017­го у Володимирівці з’явилося вуличне освітлення, а потім ще й дитячий майданчик і футбольне поле. Про закритий клуб поки не записали. Є надія, що на книгозбірню ніхто не зазіхне…

 

 

 

 

 

 

 
 

 

 

Згодом вирушаємо «на рукотворні квіти» до Наталі Дорецької.

 

  Господиня проводить у кімнату, застелену рушниками, окремо на столику розкошують ікони з бісеру, а над ними висять сорочки для донечок­близнят, на які знову ж таки лягла мова хрестика. Від суцільного вишиваного простору віє, здається, святістю й говорити хочеться пошепки.

 

 

Пані Наталя усміхається й каже, що дуже любить працювати в тиші, коли ніхто із близьких не заважає.

 

 

 Жінка згадує, як підростали її дівчатка, й щиро дякує односельчанам, які охоче бралися гуляти з малечею, щоб їй хоч трішки було легше. Вона тут же наголошує, що їм треба об’єднатися, щоб відстояти клуб, який раптом закрили у березні: «Наше молодіжне село обіжають. Школу закрили. А тепер от — ​як то так — ​взяти й закрити клуб, га?! Дітям нема куди піти. Чомусь вважають, що можна, бо близько до міста».

Наше молодіжне село обіжають. Школу закрили. А тепер от — ​як то так — ​взяти й закрити клуб, га?! Дітям нема куди піти. Чомусь вважають, що можна, бо близько до міста.

Клуб діяв у так званому панському будинку, який у 1930­х роках спорудив місцевий пан Кшачек, але переселитися туди не встиг через прихід радянської влади. На припущення, що могли закрити, бо до клубу ніхто не ходив, пані Тетяна сумовито кидає: «Чого ж не ходив?» Зате в іншій частині панського будинку діють магазин і бар, а на даху ростуть молоді деревця…

 

 Пані бібліотекарка пропонує веселішу картинку — ​веде на тюльпанове «море» до залюбленої у квіти Валентини Пасальської. Різнобарвна краса на її обійсті окреслена доріжками з бруківки, посередині ж височіє фонтан.

 
 

  Усе це — ​справа рук господаря Анатолія Івановича. Пані Валентина гукає чоловіка­спільника фотографуватися і показує свої скарби:

 

— Ось тут мої троянди цвістимуть — ​прищепила, бачте, а там братики. Я змалку така: нарву дитиною латаття жаб’ячого та по всій хаті порозставляю… І біля погреба сійнула насіння нового. Усе мені миле! У мене стільки часнику нема, як квітів, бо я ними живу. Особливо люблю братики, мені навіть слово саме любе, бо я з близнюків і так сталося, що братик мій відійшов…

 

 

Читайте також: Репортаж з глибинки: як живуть старики, загублені в снігах на краю Волині (Фото).

Валентина Пасальська розповідає, як недавно ощасливила одного з місцевих зятів: зрізала 51 тюльпан на ювілей для його тещі. На запитання про можливий продаж насмішливо відмахується: «Таким не займаюся! Як людина прийде, попросить, то їй треба дати — ​відмовляти не можна!». Наостанок розмови вона знову окидає оком свій квітник, квітучу вулицю й припечатує: «Свою Володимирівку я б не проміняла ні на що інше».

Повчальна історія про віковий дуб

Бібліотекарка Тетяна веде знайомитися до однієї з найактивніших читачок, своєї однофамілиці Євгенії Ковальчук. Вона — ​корінна мешканка.

 

 Розповідає, що в радянські часи в селі був зразковий тваринницький комплекс (відгодовували вибраних телят, яких надсилали різні колгоспи). Тоді сюди возили іноземців, щоб похвалитися…

 

 

 Втім, найбільш цікаво слухати від жінки про 100­літню гордість села:

 

 

Євгенія Ковальчук серед тих, хто найбільше знає про минуле села. Історію про особливе дерево передає з особливою втіхою.
Євгенія Ковальчук серед тих, хто найбільше знає про минуле села. Історію про особливе дерево передає з особливою втіхою.

 

— Розказували мені старі люди, що ще за Польщі ріс у нас дуб­велетень, ну і якийсь селянин його зрізав і дошки пустив на хату. За це польська влада наклала на нього штраф та зобов’язала посадити нове дерево, та ще й доглядати за ним. Ось воно й росте донині.

Пані Євгенія з гордістю веде до святково побіленого дуба й хвалить місцевого фермера Олександра Тищенка, завдяки якому в селі є майданчики для дітей, порядок на землях та усі­усі дерева побілені, навіть у полі. Проводить по знаменитому дубові рукою й каже, що її село краще за інші: «Чому? Воно особливе, бо воно моє!». На прощання вручає плетені капці (в холодну пору в’яже, а в теплу роздаровує, щоб мати роботу на наступну зиму).

 

 

  Пані Євгенія ще ділиться, що мусово якось відстоювати панський будинок, бо не дбати про таке просто не розумно.

Чому місцева коровайниця живе подвійним життям

— Вам чай городський чи народний робити? — ​коровайниця Валентина Федорук приймає нас із Тетяною Ковальчук з усмішкою й поглядом, який, видалося, «читає» іншого, як відкриту книжку.

 

У тому, що випічка пані Валентини (чи коровай, а чи пасочка) пахуча, смачна й гарна, переконалися й ми, газетярі.
У тому, що випічка пані Валентини (чи коровай, а чи пасочка) пахуча, смачна й гарна, переконалися й ми, газетярі.

 Неквапливо насипає в горня різного цвіту й показує фото своїх шедеврів. Навіть із Володимира їдуть до майстрині, в якої вигадливі квіти лягають на святкову випічку найнесподіванішими візерунками. Хочуть — ​матимуть коровай, оздоблений кольоровою мастикою, або ж обрядовий, з бусинами, пацьорками та палицями в тісті.

 
 

 Валентина Федорук розповідає, що не раз була мастилихою (весільною господинею), зітхає, що потрохи відходить традиція великих гулянь на честь наречених, на які 10 хазяйок пекли цілий тиждень. Про себе ж каже, що є самоучкою й що дуже любить працювати вночі:

— Рецепт короваю придумала сама. Композиції для оздоблення вигадую на ходу: отак квітку покладу, а інша вже до неї сама лягає. Зазвичай удень займаюся сільським господарством, а вночі — ​ліплю свої квіти. Отакий веду подвійний спосіб життя. Скажу, що як беруся за ліплення, то завжди настрій піднімається. Двох однакових короваїв у мене бути не може!

 

Розповідає, що іноді замовники трапляються такі, що вона одразу відчуває, як важко сходитиме й пектиметься для них весільна здоба. Частує своєю паскою й ділиться секретом: «У коровай масла кладуть менше, аніж у великодній хліб, аби ліпше рухався: молодятам треба, щоб гарно рухалася їхня доля…»

Виходимо на вулицю, й бібліотекарка Тетяна Ковальчук дивиться вгору — ​проводжає поглядом лелеку й зауважує, що останнім часом ці птахи дуже горнуться до їхнього села. Якусь хвилю прислухається до навколишнього світу й у тому відчувається її прив’язаність до рідної Володимирівки, нехай із хатами­пустками, десь із горем, але й із весняними надіями, з працьовитими людьми та із запахом короваю.

 
 

 P. S.: За підрахунками, у її селі мешкає 9 Володимирів, 11 Володимирівних і 5 Володимировичів.

Читайте також: У 900 селянських господарствах Волині утримують майже чотири тисячі корів.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.