Курси НБУ $ 39.00 € 42.16
«Чому ти мені не снишся, татку?». Син загиблого волинського Героя пішов у перший клас...

Найдорожчі для хлопчика подарунки від тата: одна із медалей за проявлену мужність в АТО, годинник та телефон, які подарував йому тоді, коли останній раз був у відпустці.

Фото з особистого архіву родини ТИШИКІВ.

«Чому ти мені не снишся, татку?». Син загиблого волинського Героя пішов у перший клас...

Навіть у свої неповні сім рочків Владик Тишик із невеличкого живописного села Самоволя Павлівської громади Володимир­Волинського району Волині, на жаль, уже знає, що таке велике горе. Бо два останні роки часто просинається вранці плачучи і ставить своїй матусі одне і те ж питання: «А чому мені не сниться татусь? Я так за ним сумую»

І, швиденько зіскочивши зі свого теплого ліжечка, в якому щоночі пригортається до мами, біжить у куточок поряд, де на столику стоїть портрет його батька, декілька інших світлин та лежать найдорожчі для хлопчика подарунки від тата: одна із медалей за проявлену мужність в АТО, годинник та телефон, які подарував йому тоді, коли останній раз був у відпустці. Міцно обіймаючи і цілуючи синочка, пообіцяв: їде на війну востаннє, а коли через рік повернеться, то вже ніколи–ніколи вони не розлучатимуться. А ще залишив Владику свою військову форму і сказав: «Ти швидко виростеш, і вона тобі так личитиме». А доля–злодійка уже готувала біду.

«Як же я сильно за тобою сумую і дуже–дуже люблю, мій рідненький синочку». 
«Як же я сильно за тобою сумую і дуже–дуже люблю, мій рідненький синочку». 

Юрко Тишик народився і виріс на Поліссі — у селі Мизове Старовижівського району. Йому рано довелося подорослішати, адже зовсім молодим не стало батька, і він переклав на свої ще не змужнілі юначі плечі весь тягар сільської чоловічої роботи, бо залишився із двома найдорожчими людьми — матусею та сестричкою. Мабуть, ще й через те, що сам пережив сирітство, дуже любив і як міг оберігав свого єдиного синочка, а той відповідав взаємністю. Хоча через ту проклятущу війну такі дні випадали аж надто рідко.

Молодій дружині тільки й сказав: «Постарайся мене зрозуміти — зараз, поки йде війна, я не можу вчинити інакше».

Закінчивши дев’ять класів, Юрій Тишик вступив у Старовижівське ПТУ і здобув там професію газоелектрозварника. До речі, спеціалістом був класним, тому його залюбки брали на роботу в Україні, їздив і на заробітки до Польші та Росії. Не ховався і від строкової служби в армії. Саме там подружився з Віталієм Ткачовим із Самоволі і у 2012 році, після демобілізації, вперше приїхав до нього в гості. У сільському клубі на дискотеці відразу вподобав Олю Мацолу, а вже через два роки молодята відгуляли весілля. Найщасливішим днем у їхньому подружньому житті стало 22 грудня 2014 року, коли з’явився на світ синочок Владислав. Та недовго тішився своєю кровинкою, яку любив безмежно, татусь, бо коли хлопчикові не було ще й шести місяців, отримав повістку з військкомату про проходження служби у зоні АТО. І хоча важко було залишати дружину з немовлям, не втікав, як чимало лжепатріотів, не шукав довідок про погане здоров’я, а з розумінням поставився до того, що настав час боронити рідну землю від ворога.

Спочатку були навчання на полігонах Рівного та Яворова, а потім — служба на передовій. Рік минув швидко, і можна було повертатися додому. Та душею і серцем прикипів до бойових побратимів, отож коли запропонували підписати контракт ще на рік, погодився, хоча рідні просили повернутися додому. Тоді молодій дружині тільки й сказав: «Постарайся мене зрозуміти — зараз, поки йде війна, я не можу вчинити інакше». Пізніше був другий контракт, а ще через рік — третій, потім — четвертий.

— Коли востаннє покидав рідну домівку, — пригадує Ольга Мацола, — то неначе відчував біду. Але уже дав слово і змушений був дотримати його. Тоді запевняв: це насправді останній контракт, бо все важче розлучатися із сім’єю.

До завершення служби залишалося менше двох місяців, у телефонній розмові казав, що дуже сумує за дружиною та синочком, матусею, сестрою та племінниками. А коли повернеться додому, розпочнуть зовсім інше життя, бо за час, проведений в АТО, багато чого зрозумів, немало переосмислив.

3 жовтня 2019 року Юрій Тишик чергував на блокпості на Луганщині. Там і наздогнала його смертельна куля ворожого снайпера. Обірвалося ще одне зовсім молоде життя справжнього патріо­та України. А для родини настали чорні дні.

Звичайно, Оля могла б наполягти, аби Юрія похоронили у Самоволі. Та, сама вже мама, добре розуміла, яке невимовне горе переживають його матуся Ольга Олегівна та сестричка Наталія, для котрих він був усім — сонцем, світлом, надією.

В останню дорогу проводили відважного воїна в його рідному селі Мизове. Серед тих, хто в ці скорботні години розділив їхнє невимовне горе, був і однополчанин — киянин Женя Руман. Саме його свого часу врятував від вірної смерті Юрко. Того дня по їхніх позиціях ворог вів особливо нищівний вогонь і неподалік окопу куля таки наздогнала Євгена. Важко поранений, він уже подумки прощався з життям. Та раптом, незважаючи на смертельну небезпеку, з окопу вискочив Юрко і потягнув товариша у безпечне місце. Про смерть Юрія Тишика Женя дізнався, коли після чергового поранення лікувався у госпіталі. Ні лікарі, ні рідні не могли зупинити хлопця. Він поспішив провести в останню дорогу бойового побратима, котрий врятував йому життя. Серед однополчан, які приїхали попрощатися з Юрком, був і його командир Богдан Кравчук. Навколішки у поліському селі стояли сотні людей, в думках проклинаючи війну і тих, хто її розв’язав.

Читайте також: ДО СЛІЗ: Папка-Жабка. Колонка Сергія Хомінського​.

…Час летить невпинно. Цьогоріч Владиславчик Тишик пішов до першого класу. Боліло серце не лише у матусі, дідуся і бабусі, а й у всіх, хто зібрався на свято першого дзвоника, бо сумними були оченята хлопчика, який так би хотів, аби у цей час поруч нього був татусь, на якого схожий, як дві краплинки води. Але не судилося, і Влад бачить його лише на світлинах або ще усміхається він до синочка з портрета на пам’ятнику, куди вони, незважаючи на чималу відстань, часто приїжджають разом із матусею.

3 жовтня 2021 року, у другу річницю загибелі Юрія, їх не було на сільському цвинтарі, адже саме цього дня у Києві проходила акція «Дзвін пам’яті», на яку запросили маму та дружину Юрія Тишика. Там разом з іншими згорьованими батьками та вдовами вшановували світлу пам’ять кращих синів і дочок України, котрі віддали своє молоде життя за вільну і незалежну державу.

…Владик Тишик, щовечора лягаючи спати, сподівається на те, що його татусь таки прийде до нього уві сні, міцно обійме та розцілує. А ще, як було колись, посадить собі на плечі і скаже: «Як же я сильно за тобою сумую і дуже–дуже люблю, мій рідненький синочку».

Валентина ПЕТРОЩУК.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel