ДО СЛІЗ: Папка-Жабка. Колонка Сергія Хомінського - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.21 € 30.92
ДО СЛІЗ: Папка-Жабка. Колонка Сергія Хомінського

Волинь-нова

ДО СЛІЗ: Папка-Жабка. Колонка Сергія Хомінського

Найсправжніший сольнд’ят і найсмішніший клоун на світі

1 жовтня з мого лексикону зникло єдине російське слово, яке в ньому було. Точніше, слово залишилося й залишатиметься, — відійшла у засвіти людина, яку я тим словом — Папа — називав… (на фото).

 

 За часів мого дитинства у нас із батьком була гра — «видумлятися» один на одного. Варіантів тих «видумлялок» було сила–силенна. Та чи не найбільше запам’яталися, здавалося б, простенькі «Сірожка–Картошка» і «Папка–Жабка»…

Одним із найраніших моїх спогадів є Різдво 1984 року. Мені вже понад три з половиною, я з батьками в Новополі (рідному селі тата на Житомирщині), гостюємо в бабусі Галі та дідуся Стасіка. Мені подарували автомат на батарейках — приголомшлива річ як для дитини тих часів. З іграшковою зброєю, звісно, не розлучаюся ані на мить. Тож коли всі разом збираємося надвір фотографуватися, начіплюю ту штукенцію собі на шию — поверх кумедної дитячої шуби. Вже надворі папка шепоче: «Давай ідемо з тобою до воріт, а звідти крокуємо назад до ґанка, як сольнд’яти!» (тато у 1961 — 1964 роках відслужив майже три з половиною строкової у Харкові, а «сольнд’яти» — бо то в мене така вимова тоді була). І ми крокуємо. Під ногами рипить сніг, на пузі в мене теліпається автомат, і саме у цей момент родич–фотограф натискає на кнопку своєї камери (а згодом мама Оля акуратно підписує ту світлину олівчиком — «7 січня 1984 року. Юзік і Сергійко. Як сольнд’яти!»)…

Кілька років потому, садок у тому ж таки Новополі, рання весна. Атлетичний чоловік заввиграшки — без ніякої тобі драбини — видирається на кожну з яблунь, аби обрізати сухі гілки. Сорочка на ньому, здається, ось–ось лусне від напруження м’язів. А я стою на землі, дивлюся вгору, задерши голову, й понад усе хочу стати колись таким же великим і сильним…

Й смішити, смішити, смішити свою Юстинку–Капустинку. Тож у три роки мала якось видала: «Дідусю, ти — найсмішніший клоун на світі!»…

Київ тих самих часів. На «Республіканському» грає «Динамо». Ми йдемо на стадіон утрьох: мама, папа і — вперше — разом із ними я! Кияни забивають два «сухих» м’ячі — після кожного із них батько підхоплює мене на руки, підкидає догори й цілує у щоку. І це для тебе як дві дози щеплення вакциною пожиттєвої любові до футболу…

А ось тато будить мене о пів на четверту ранку. Адже звечора дав синові слово вперше взяти його із собою на риболовлю. Щоправда, починається вона у геть не традиційний спосіб: перш ніж закинути вудки… ми випускаємо у Дніпро рибину, яка перезимувала в нас просто у великій мисці (серед куплених була найменшою, тож і не потрапила на пательню)…

Час біжить уперед, я вже студент Інституту журналістики, починаю співпрацювати з газетами — «Вечірнім Києвом», «Україною молодою», «Голосом України». А батько мене постійно підколює: «Сергію, ну от який же ти журналіст? Журналісти — то ті, хто в журналах працює. А ти — газетяр!». Сміюся з того, й у відповідь називаю тата ПапусяномПапусяновичемПапусянським. Проте створюючи собі на початку 2000–х електронну пошту (якою користуюся й донині), навіть не задумуюся над адресою: [email protected]

А ось у мене вже є Тетяна, і у нас народжується Юстинка. Для дідуся Юзіка онучка стає якимось новим Всесвітом, якому він готовий віддавати себе всього. Передавати незліченні гостинці. Піклуватися, коли приїжджає у гості. Й смішити, смішити, смішити свою Юстинку–Капустинку. Тож у три роки мала якось видала: «Дідусю, ти — найсмішніший клоун на світі!»…

Коли ж народжується Ярославчик, і до того абсолютно щасливий дідусь Юзік стає вдвічі щасливішим. Ось малий Хомінський не доїдає свою кашу, а старий серйозно йому каже: «Дай–но, козаче, я твого лоба попробую…». І, легенько натиснувши пальцем, видає: «Щось поки не дуже твердий — треба ще кілька ложок з’їсти!». Каша хутко зникає в животі у Ярика й лоб, на велику втіху дідуся та онука, відразу стає твердим. А на дідусеве «Ти малий журналіст!» Ярко парирує: «Сам ти — малий журналіст! Я — футболіст!»…

А ось і 25 вересня 2021 року. Як потім з’ясувалося, останній день, коли я бачив папку живим… Він вийшов на балкон покурити, зробив кілька затяжок й повернувся до кімнати. Половину з п’яти метрів до дивана подолав самостійно, спираючись на ціпок. А далі вже подав мені знак рукою — мовляв, допоможи…

Підхоплюю батька під руку й ми поволі чимчикуємо до дивана. Аж ось до кімнати заходить мама. Розуміючи усю драматичність ситуації, вона миттєво знаходить спосіб її розрядити: «Хлопці, то ви як справжні сольнд’яти!»…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.