Як бандурист Влад Ваколюк із Любомля розпорядився президентською стипендією (Відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.30 € 30.83
Як бандурист Влад Ваколюк із Любомля розпорядився президентською стипендією (Відео)

Наш земляк грає у двох відомих у країні гуртах – «Тінь Сонця» та «Zgarda».

Фото Влада Ваколюка.

Як бандурист Влад Ваколюк із Любомля розпорядився президентською стипендією (Відео)

На початку року глава держави своїм Указом призначив грошову винагороду успішним молодим письменникам та митцям. У цьому списку є і наш земляк, студент та учасник двох музичних гуртів

«Усе дитинство співав у бабусі»

Владу Ваколюку 22 роки. Хлопець навчається в Національній музичній академії імені П. І. Чайковського, пишається, що він — ​бандурист, і знає: музика — ​то без перебільшень його життя. В інтерв’ю «Газеті Волинь» любомльчанин розповів, що найвищу насолоду відчуває саме під час концертів, і поділився історією зріднення з музикою:

— Із років чотирьох займаюся нею. Почав зі співу: ще в садку їздив на фестиваль в Ковель. В школі — ​учасник різних концертів. Мама, професійна бандуристка, вирішила більш продуктивно розвивати мої здібності. А мені подобалася бандура. Завжди! Коли ненька не бачила, то я часто розчохляв її інструмент, оглядав, торкався струн… Мені це дуже до вподоби було!

Отримані кошти витрачаю в основному на навчання: струни купував, ремонт провів своїй бандурі, купив сценічні костюми. Основні витрати — ​на інструмент!

Влад із захопленням згадує неймовірного педагога з Любомльської музичної школи Світлану Салуху: називає її «другою мамою» й підкреслює: саме вона зуміла закохати його в бандуру і допомогти зрозуміти, що то справа його життя. Інший складник його залюбленості в музичне мистецтво створила бабуся Ніна Калениківна із села Куснище, яка має надзвичайний музичний слух, працювала педагогом і знає «море» пісень. Усе дитинство, як каже Влад, він співав у бабусі. Любить разом поспівати й тепер.

Дякує і батькові, який хоч не пов’язаний з цим мистецтвом, однак завжди його розумів і підтримував, і сестричці, маленькій бандуристці… Загалом йому щастило на талановитих наставників. Він розповідає про викладачку Волинського училища культури й мистецтв Тетяну Ткач:

— Я ще не зустрічав людини, яка б так палко боролася за бандуру, за її визнання у світі… Багато хто бандуристів не поважає, вважає, що це фольковий інструмент і його можливості дуже обмежені.

«Грати перед публікою — ​це найсолодше відчуття…»

Сам Владислав Ваколюк сприймає свій музичний інструмент як шлях у незвіданий світ. Відпрацьовує досконалість своєї гри по 3 години й довше і саме у бандуру вкладає президентську стипендію, яка хоч не велика (2 тисячі 300 гривень), але для студента дуже помічна:

— Думаю, що мене обрали кандидатом на цю почесну відзнаку, бо завжди рухаюся. В різні періоди з різною швидкістю, але лише вперед. Я завжди намагався показати результати своїх напрацювань на конкурсах, концертах. Уже в академії заслужена артистка України, професор Людмила Коханська-Федорова, з якою мені теж пощастило, допомагає мені з виступами — ​щоб бандуру можна було представити в яскравому світлі. Тож і отримані кошти витрачаю в основному на навчання: струни купував, ремонт провів своїй бандурі, купив сценічні костюми. Основні витрати — ​на інструмент!

Ніна Калениківна відкрила внуку безмірну глибину народної пісні.
Ніна Калениківна відкрила внуку безмірну глибину народної пісні.

 Влад Ваколюк, окрім навчання, грає у двох гуртах «Тінь Сонця» та «Zgarda». У кожному — ​своєрідна музика, важливий досвід і свої прихильники. Та найбільше хлопця з невеликого волинського містечка зворушує класика, тож ділиться, що хотів би навчитися передавати людям усі тонкощі зі світу цього мистецтва:

— Найбільше мені до вподоби саме академічна музика, класика у звичному розумінні. Не можу пояснити чому, але так є. Таких емоцій, які отримую під час сольного виконання творів, не переживав ще ніколи в житті! Чесно! Це і відчуття влади над емоціями інших: я бачу очі людей, які мене слухають, як вони проживають разом зі мною той твір чи пісню — ​і це найсолодший стан, який мене охоплює повністю… Це і якийсь екстаз, п’янкий і манливий, і смуток, що це скінченно. Заради такого варто грати й грати, а тоді вийти на сцену — ​і віддати всього себе!

Читайте також:Луцькій художній школі – 60: випускники різних років показали свої роботи (Фото)

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.