95-річний волинський ветеран щодня цікавиться, як там наші хлопці на фронті? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.30 € 30.83
95-річний волинський ветеран щодня цікавиться, як там наші хлопці на фронті?

Михайло Іванович Штинька впевнений, що після стількох поневірянь лише Божа сила тримає його на землі.

Фото з особистого архіву Олександра ШТИНЬКИ.

95-річний волинський ветеран щодня цікавиться, як там наші хлопці на фронті?

Михайло Іванович Штинька із села Войнин Володимир-Волинського району у такому поважному віці читає газети, християнську літературу й мріє про те, щоб онуки й правнуки не знали ніяких воєн і епідемій

«Жив під Польщею, пройшов Вітчизняну, колгоспи»

Таких, як він, на цьому світі залишилося небагато. Важкі воєнні дороги, поранення, скупий кусень хліба у післявоєнний період, відбудова, злам старої суспільної системи, кілька революцій, побудова нової держави – ​все це відбувалося у нього на очах.

– Жив під Польщею, пройшов Вітчизняну, колгоспи, – ​Михайло Іванович, зважаючи на свій поважний вік, погано чує, але має прекрасну пам’ять. Про життя своє і односельчан може розповідати годинами…

Грамоті юнак навчався у сусідньому польському поселенні Листопадівка. Але часи були скрутні, тому й за плугом доводилося ходити із тринадцяти років. Як прийшла радянська влада, діватися було нікуди: батьки пішли в колгосп, а Михайло влаштувався на ферму. Яка то була каторжна праця! І люди мучилися, і тварини, яким постійно не вистачало корму. Аби врятувати їх від загибелі, селяни розбирали покриття на власних хатах й клунях і солому давали худобі.

Багато біди приніс 1941­й рік. Коли в село увійшли фашисти, колгосп перестав існувати. Як було вижити? У пригоді став садок, плоди з якого могли обміняти на сякий­такий харч. Непросто було вберегтися від каторжних робіт у Німеччині, куди масово відправляли українців. Довелося вночі покинути село. А коли через деякий час сюди повернувся — ​не впізнав ані свого подвір’я, ані хати. Окупанти облаштували в їхньому будинку кухню, поселили музикантів. До Михайла деякий час придивлялися, а потім дали завдання — ​рубати дрова. Згодом навіть спільну мову знайшов з їхніми солдатами. Каже, що вони теж хотіли швидшого закінчення війни.

Як не в полон – то на фронт

Коли німецькі війська залишали їхнє село, як і скрізь, збирали полонених. Заглянули й до Штиньків, мали намір робити обшуки. Однак музиканти, які в них проживали, мовили, що військових тут немає. Так і врятувалися. Але спокійне життя недовго тривало.

Назавжди закарбувалася у пам’яті Михайла Івановича довга і жахлива дорога на війну з Японією. Як кулеметник стрілецького полку добирався від Бурятії аж до кордону з Китаєм.

Масова мобілізація не обминула їхню сім’ю. Для Михайла Івановича війна тривала довгих сім років — ​із 1944­го до 1951­го у різних військових частинах і полках. Було багато поневірянь. Назавжди закарбувалася у пам’яті довга і жахлива дорога на війну з Японією. Як кулеметник стрілецького полку добирався від Бурятії аж до кордону з Китаєм. Залізниці на ту пору не було, тому довелося йти пішки, по 50 кілометрів щодня. Бракувало їжі й питної води. І сам дивується, як тоді вижили, й упевнений, що то лише Божа допомога порятувала. Коли добралися до місця дислокації, на солдатів було страшно дивитися – ​вони виглядали дистрофіками. Декого, дуже виснаженого, повертали назад. А решту, в тому числі й волинського солдата, після військової підготовки кинули на фронт.

Михайлу Івановичу важко навіть згадувати ті пекельні дні, не те що про них розповідати. Як у віруючої людини у чоловіка й досі серце обливається кров’ю… Довгоочікувана перемога не повернула Михайла Штинька на Волинь. Примусили ще чотири роки відслужити в автомобільному полку, оскільки нікому було вчити молодь.

Чи дочекається ветеран благоустрою на вулиці Лісовій?

Радість від зустрічі з рідною землею переповнювала серце молодого парубка, коли повернувся додому. Ладен був іти працювати будь­де. Спочатку – ​млин, харчовий комбінат, сільгосптехніка. А найтриваліший відрізок трудової біографії – ​у колгоспі рідного села Войнин. Навіть будучи пенсійного віку, ветеран не переставав трудитися і виконував обов’язки начальника місцевої пожежної охорони. І окрім цього, від голови колгоспу отримував немало завдань, бо цьому чоловікові довіряли особливо.

І досі, вже понад 70 років, Михайло Штинька проживає у Войнині разом зі старшим сином Анатолієм. Сили вже не ті, тому й не може допомагати по господарству. Але без слушної поради батька не обійтися. З великою шанобливістю і любов’ю говорить про нього і молодший син Олександр, який разом із дружиною Надією вчителює у Нововолинську. Але малу батьківщину відвідує часто. Каже, що тато чекає їх, просить розповісти новини, особливо болить йому тема війни з Росією, щодня питає, як там наші хлопці на фронті? Хоч і сам їх вичитує у газетах, без яких не уявляє свого життя. Як і без християнської літератури, бо віра в Бога для нього – ​понад усе.

Коли заговорили з Олександром про село Войнин колишньої Шельвівської сільської ради, дізналася, що мешканці вулиці Лісової, де живе їхній тато­ветеран, давно вже потерпають від бездоріжжя. Там ніколи не було асфальтівки, хоч мова про це ведеться ще з часів Союзу. Вже й нова влада неодноразово заявляла про намір допомогти. Тих півтора кілометра багнюки принаймні хоч засипати щебенем або іншим дорожнім матеріалом. Торік нібито й взялися до роботи, привезли дві вантажівки крейди – ​й на цьому все зупинилося. Тепер, після об’єднання, під покровом Затурцівської територіальної громади войнинці сподіваються, що їх почують.

У листопаді нинішнього року Михайло Іванович Штинька відзначатиме 96 років. З’їдуться до нього діти, онуки, правнуки. Добре, якщо пощастить з погодою і автомобіль зможе проїхати. То скажіть, хіба не заслужили такі ветерани, які виборювали мир і спокій для наступних поколінь, на елементарні увагу, турботу й благоустрій? 

Читайте також у нас: «78-річну бабусю побили, зв’язали і забрали в неї 30 000 гривень».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.