А ви готові заповісти своє серце, щоб після смерті когось урятувати? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.95 € 31.99
А ви готові заповісти своє серце, щоб після смерті когось урятувати?

Аби не ставити рідних перед непростим вибором, варто при житті вирішити, чи згодні стати донором органів.

Фото із сайту dszn.ru.

А ви готові заповісти своє серце, щоб після смерті когось урятувати?

Ставила це запитання знайомим, колегам — і зазвичай чула, що ніхто над таким не задумувався. Хоча всі знали про операції з пересадки органів, які впродовж двох останніх років почастішали в Україні

«Ми хотіли б уникнути трагедій, але вони трапляються — ​і треба говорити про донорство»

Торік в Україні провели 128 трансплантацій, цьогоріч — ​уже понад 200, що в рази більше, ніж було упродовж десятиліть. Але це катастрофічно мало, порівняно з тим, скільки людей очікує пересадки органів. Мова йде про потребу у 5 тисячах операцій на рік.

10 листопада Кабінет Міністрів підвищив для лікувальних закладів тарифи на трансплантацію легень і серця до понад двох мільйонів гривень (раніше була утричі менша сума), щоб заохотити активніше розвивати цей напрям медицини. Сьогодні в Україні вже 43 заклади мають необхідне обладнання, підготовлених лікарів й можуть проводити пересадки органів. Прорив у цій сфері зробили два роки тому в Ковельському МТМО на Волині, яке очолював Олег Самчук, нині керівник Лікарні швидкої допомоги у Львові.

Здавалося б, є змога виходити на вищий рівень, щоб такі операції ставали рутинними, звичними. Але все впирається у дефіцит донорів.

Проблема гостро стоїть у всьому світі, хоча у багатьох країнах уже зуміли зламати усталені стереотипи у свідомості людей і там пожертва органів стала почесною справою.

«Коли твоя маленька дитина вмирає в результаті раптової аварії, весь світ просто вибухає. І ви шукаєте за що вчепитися, що допоможе втриматися. Я подумала: якщо моя донечка може врятувати когось, віддавши частину себе, вона залишиться. Прийняти таке рішення дуже складно. Але якщо йдеться про нас, дорослих, то потрібно про це думати. Ми хотіли б уникнути трагедій, але вони трапляються — ​і треба говорити про донорство», — ​написала Емі Дютіл-Уолл, мати трирічної дівчинки, що загинула в автокатастрофі, спонукаючи нас дбати про найціннішу спадщину, яку можна залишити після себе.

У 2019 році Верховна Рада ухвалила закон про трансплантацію, розблокувавши тривалий застій у цій сфері. Але в Україні існує презумпція незгоди на донорство. Це означає, що лише при житті людина може дати добро на забір органів або після смерті рідні можуть погодитись пожертвувати їх. Однак це трапляється не часто.

Близькі в такі моменти скуті болем, страхом, сумнівами, а рішення треба приймати швидко. Лікарі кажуть, що вмовити, переконати вдається не завжди.

Максим змужнів, зміцнів і уже бігає на стадіоні

Цей 13-річний хлопець із села Зарудчі, що на Любешівщині, нині відомий усій Україні, за нього вболівали, молилися, а потім раділи тисячі знайомих і незнайомих людей.

22 липня у підлітка стався інсульт. Спричинила його дилятаційна кардіоміопатія. Максим потребував пересадки серця — ​операції, яку в Україні до цього дітям не робили. Рахунок ішов на дні. Хворий не міг ходити, спати, їсти — ​він задихався.

21 вересня у центрі трансплантації у Львові хлопцеві подарували нове серце.

Донором став 54-річний чоловік зі Львівщини, який помер від інсульту. Крім Максима, він врятував життя ще трьом людям. Їм пересадили печінку, нирки та легені.

Під час операції батьки реципієнта — ​Тетяна та Роман Давидюки — ​стали на коліна, щоб подякувати за спасіння сина і Богу, і донору та його рідним, і лікарям.

В Україні вже діє Єдина державна інформаційна система трансплантацій — узагальнена база донорів і реципієнтів. Але на сумісний орган багатьом доводиться чекати роками. Максимові пощастило.

Нині хлопець уже вдома. На своїй сторінці в інстаграмі публікує знімки, відео про те, як проводить час, як відновлюється. Видно, що він змужнів, зміцнів. Регулярно проходить огляди у своїх лікарів, при цьому вже може самостійно підніматися східцями на потрібний поверх.

– Живу як здорова людина. Ліки від відторгнення, звичайно, приймаю, – ділився Ярослав Тимощук з Рівного.

Ось світлини, де Максим у парку із вродливою дівчинкою. Допитливим коментаторам хлопець пояснює, що це він гуляє із сестрою. А ось юний блогер намотує круги на стадіоні, випробовує нові тренажери. Веселий, усміхнений, сповнений оптимізму…

Серед тих 18 щасливців, яким цього року в Україні поталанило одержати нове серце, і 69-літній Микола Мартинюк із села Сомин, що на Турійщині. Його оперували у Ковельському МТМО, що за 30 кілометрів від домівки волинянина.

— Цей випадок особливий тим, що в нас було проведено не просто пересадку органа, а весь комплекс підготовки хворого до операції та реабілітації після неї, — ​каже генеральний директор Ковельського МТМО Валентин Вітер.

А Микола Мартинюк, який тільки звикав жити з чужим серцем, під час чергового огляду в лікарні з інтересом спілкувався з новим знайомим, який переніс подібну операцію у білоруській клініці ще у 2012 році.

— Живу як здорова людина. Ліки від відторгнення, звичайно, приймаю. Я мав у «послужному списку» 6 кардіохірургічних операцій, жив і зі штучним серцем, чекаючи пересадки. А тепер ось уже майже 9 літ після трансплантації «мотор» працює без перебоїв, — ​ділився Ярослав Тимощук із Рівного.

Читайте також: Тепер буде тисяча не «Юлина», а «Володина» (Коментар)

До речі, Миколі Мартинюку дісталося серце 44-річної жінки. Більше про неї нічого не можна розповісти. Таким було бажання рідних.

Одою донорству називають заповіт «Пам’ятай мене» Роберта Н. Теста, який спонукає задуматись кожного: «Прийде день, коли моє тіло буде лежати на білому простирадлі в лікарні, переповненій живими і вмираючими. У якийсь момент лікар заявить, що мозок перестав працювати і серце зупинилося. Не називайте це смертним одром. Назвіть це Колискою життя…

Передайте мій зір чоловіку, який ніколи не бачив сходу сонця. Подаруйте моє серце людині, чиє власне щодня викликало тільки нескінченні болі. Візьміть мої органи для підлітка, якого витягли з-під уламків автомобіля, щоб він зміг колись побачити, як граються його внуки… За необхідності візьміть усі мої клітини, вивчіть мозок і зробіть так, щоб одного разу німий хлопчик зміг закричати, побачивши кажана, а глуха дівчинка почула, як дощ стукає в її вікно… Якщо ви зробите те, про що прошу, я житиму вічно».

Оксана КРАВЧЕНКО