Курси НБУ $ 29.25 € 30.92
«Може, Бог дав нам, сиротам з інвалідністю, двійняток із ДЦП,  бо знав: ми з усіх сил  будемо за них боротися»

Для своїх донечок Лілії та Іринки Валентина Медвідь є супермамою: тендітна жінка з інвалідністю не боїться труднощів, завжди випромінює оптимізм.

Фото із сімейного архіву Валентини МЕДВІДЬ.

«Може, Бог дав нам, сиротам з інвалідністю, двійняток із ДЦП, бо знав: ми з усіх сил будемо за них боротися»

Жителька села Радехів, що на Любомльщині, Валентина Медвідь росла у дитбудинку та в інтернатах. Її, крихітну і хвору, мама залишила в пологовому відділенні. І заміж вона вийшла за хлопця з такою ж долею. Удвох із чоловіком зуміли стати на ноги, а своїх дітей оточили безмежною любов’ю й турботою

Уродженка столиці, а вміє косити, дрова рубати, чорниці брати…

Валентина з’явилася на світ у Києві. У новонародженої виявили проблеми зі здоров’ям, через які, очевидно, її мама й відмовилася від донечки. Далі був столичний Будинок маляти, Ківерцівський дитбудинок, потім — Сенкевичівський і Головненський інтернати, ПТУ у Любомлі. Одне слово, традиційний шлях «державної дитини».

— Медики ставили багато діагнозів, але, напевне, це все наслідки церебрального паралічу. Дякую Богу, що можу хоч якось ходити. Однокласники, бувало, біжать у футбол грати, а я спотикаюся за ними, щоб на воротах постояти. Не давала собі поблажок ні в чому, бо знала, що мушу бути сильною, — каже пані Валентина, привітна жінка з тонкими рисами обличчя й тендітною поставою.

Іринка Медвідь із вдячністю розповідала про рідну радехівську школу,  про випускний після закінчення 9 класу, який завдяки мамі, друзям став одним  із щасливих днів у житті.
Іринка Медвідь із вдячністю розповідала про рідну радехівську школу, про випускний після закінчення 9 класу, який завдяки мамі, друзям став одним із щасливих днів у житті.

 Згадує, як здобувши професію швачки й відчувши себе самостійною, надумала шукати матір. Сподівалася, що та побачить її вже дорослою, гарною — і розкається. Вдалося знайти в Києві рідну бабусю, познайомилася з тіткою, погостювала у столиці два тижні, але зустрічі з ненькою не діждалася. Повернулася до Любомля. Бралася за будь–яку роботу, щоб дати собі раду. Тоді ж знайшла і своє кохання. Саша теж був сиротою і випускником Головненської школи–інтернату. Незважаючи на інвалідність, працював будівельником. І його батьків тоді Валя намагалася розшукати, писала навіть на телебачення — та марно.

— Після одруження районна влада дала нам хату в селі Радехів — колишню початкову школу, де раніше квартирували вчителі. Були раді, що маємо свій куток, клапоть городу. Старалися обжити будинок, навести лад. Я скоро все навчилася робити, вмію полоти, косити, дрова рубати… І люди місцеві нас добре прийняли, — повертається жінка до подій 20–літньої давнини.

Вони не закривалися у чотирьох стінах зі своєю бідою. Мама робила все, щоб Іринка мала можливість спілкуватися з однолітками, відвідувала школу, брала участь у різних заходах.

Про своє життя розказує без нарікань і образ. Обмовилася лише, що дуже хотілося б нарешті приватизувати житло і земельну ділянку, бо ж «здається, на своєму й квіти росли б іще краще». Має надію, що у громаді нарешті зреагують на її просьбу. Адже доля й без того приготувала їм із чоловіком багато випробувань.

— Лілі, нашій старшенькій, не було ще й двох років, як ми із Сашею вдруге стали батьками. Двійнятка — хлопчик і дівчинка — попросилися на світ на 25–му тижні вагітності, були глибоко недоношеними, хворими. У лікарні казали, що краще їх залишити. Та навіть слухати таке було боляче, ми ж самі пережили зраду рідних. Може, Бог тому і дав нам, сиротам з інвалідністю, двійняток із ДЦП, бо знав, що ми з усіх сил будемо за них боротися.

Перший рік життя крихітки провели разом із мамою у лікарні. Пані Валентина не втрачала надії, вірила, що вдасться виходити кровиночок, стукала у всі двері, просила допомоги, шукала спеціалістів.

За 16 років «Дачний» став для них рідною домівкою

Діткам не було ще й по півтора року, як вони з чоловіком вперше привезли їх у санаторій «Дачний». Тоді приймали в оздоровницю малечу з двох літ, а їхні син і донечка були настільки дрібненькими, що видавалися кількамісячними. Але наполегливі батьки настояли.

— Такі їхні крихітні тільця були скручені, зболені, що тільки одним пальцем можна було робити масаж, — згадує пережите жінка. — Лікарка–невролог намагалася дітей врятувати. Іринка була трохи міцніша, а Ігорчик — зовсім слабенький. У 5 років, напередодні свого дня народження, пішов від нас на небо.

Боліло серце, розривалося, але вона не мала права на відчай, бо на руках залишилася донечка з дуже важкою формою ДЦП. А вдома чекала Ліля. Так між поїздками у санаторії та лікарні й проходили літа…

Вони не закривалися у чотирьох стінах зі своєю бідою. Мама робила все, щоб Іринка мала можливість спілкуватися з однолітками, відвідувала школу, брала участь у різних заходах. Були завжди в русі й не один раз губили колеса «казенних» інвалідних візків. Нерідко, втративши надію отримати щось путяще через управління соціального захисту, купували необхідне власним коштом.

Щоб забезпечувати сім’ю, Олександр їздить на заробітки. Старша донька навчається на четвертому курсі Володимир–Волинського педколеджу і вже працює хореографом у Вишнівській школі та дитсадку, аби батькам було легше. Ну а пані Валентину в Радехові жартома називають сестрою милосердя, бо встигає і вдома справлятися, й людям допомагати.

А ще має жінка неабиякий хист до малювання, оформлення приміщень й охоче береться за цю справу. Ескізи робить пізно ввечері, коли всі сплять. Каже, тоді приходить натхнення.

— Як пройдетеся коридорами нашого санаторію, то неодмінно побачите частинку творчості Валентини Медвідь. Ця мама дуже невтомна, жодної хвилини не згайнує. На заняттях із працетерапії вони завжди удвох із донечкою. І так усюди. Дівчинка має в кого вчитися наполегливості, — захоплюється материнською самовідданістю вихователька «Дачного» Олена Артишевська.

Хвалять Іринку та її батьків й інші працівники оздоровниці, які знають цю родину понад півтора десятиліття.

— Національна служба здоров’я тепер дозволяє приймати на медичну й соціально–педагогічну реабілітацію дітей від 3 років, які страждають від неврологічних патологій, ДЦП, наслідків травм, порушень постави, аутизму та багатьох інших недуг. Санаторій на 100 місць, враховуючи й батьків, які мусять супроводжувати важких пацієнтів. Маємо чудових спеціалістів із чималим досвідом, які поставили на ноги багатьох хворих. Але, на жаль, не у всіх є розуміння того, що на дітях з інвалідністю не можна ставити хрест. Намагаємося достукатися до батьків через сімейних лікарів, — розповідав керівник закладу Олег Лопатін.

А ось Іринка Медвідь цього року пройшла три курси реабілітації. Вона навчається у 10-му класі, дуже любить своїх шкільних учителів і всіх працівників санаторію, які радіють кожному її найменшому успіху. А ще, виявляється, дівчинка мріє колись побувати в Кореї, знає про цю країну більше, ніж будь хто.

Ну а мама Ірини сподівається, що з Божою поміччю життя донечки буде повноцінним, багатим на гарні події й добрих людей.

Читайте також: Волинські нардепи підтримали: бабця платитиме податки за продану на ринку городину

Telegram Channel