Курси НБУ $ 29.25 € 31.18
Якби собаки говорили... Колонка Катерини Зубчук

Волинь-нова

Якби собаки говорили... Колонка Катерини Зубчук

Що б вони розповіли про нас, гомо сапієнс?

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України

Приводом для розмови на цю тему – як ми ставимося до братів наших менших – послужило повідомлення на інтернет-сайтах. Йдеться про те, що Луцький міськрайонний суд покарав чоловіка, який зав’язав собаку в мішку й залишив його напризволяще (жахливий випадок стався 2 вересня цього року в селі Крупа Луцького району). Представник Феміди, взявши до уваги адмінпротокол, рапорт поліцейського та відеозапис, визнав підсудного винним у жорстокому поводженні з твариною й оштрафував його на п’ять тисяч гривень. Ось так на ділі запрацював закон, який набрав чинності ще в серпні 2021-го, а недавно був доповнений. Як відомо, тепер передбачається навіть кримінальна відповідальність – обмеження волі чи й реальне ув’язнення на строк 3–5 років.

Палкі зоозахисники і просто люди, яких до глибини душі обурюють факти знущання з братів наших менших, скажуть: «Нарешті й ми доросли до того, що в цивілізованих країнах уже давно стало нормою». Адже перший у Європі закон про покарання мучителів тварин було прийнято у Великобританії ще в 1822 році. Наступною покарання в цій сфері на законодавчому рівні ввела Польща. Всесвітню федерацію захисту тварин створили лиш у XX столітті – у 1953-му...

Тим часом доводилося чути й інші думки з приводу того, що і в Україні можна потрапити на нари за жорстоке поводження чи знищення, зокрема, собак. Мовляв, у такій бідній країні перш треба подумати про людей, які ледь виживають при своїх статках, а не про тварин. І аргумент напоготові: хазяйські собаки – завжди під захистом, а ось бездомних, що ходять зграями й можуть напасти на людей, треба відстрілювати, як було колись. Справді, так і було, що час від часу гицелі їздили по Луцьку й відловлювали псів, для яких домівкою стала вулиця. Оскільки за багато років журналістської праці до цієї теми зверталася не раз, то пригадую, як це було в 1970–1980-х роках. Якось редакція одержала обурливий лист з приводу того, що в якомусь дворі, здається, 33-го мікрорайону таке «полювання» було влаштоване зимової пори буквально на очах у дітей, котрі гуляли поряд. «Це ж може обернутися психологічною травмою для неповнолітніх», – наголошував автор.

У лісі між Любешовом і Любешівською Волею він кинув пса на голодну смерть, прив’язавши до дерева ланцюгом, ще й примотавши його скотчем, щоб не відірвався.

На мою думку, коли мова йде про захист домашніх тварин, посилення відповідальності за жорстоке поводження з ними, то це аж ніяк не повинно протиставлятися справді наболілій іншій нашій проблемі – бідності. Справа в тому, що якраз той чоловік чи жінка, яким доводиться рахувати кожну копійку, ще й собаку чи кота нагодують – поділяться з ними останнім. Бо головне не те, що в гаманці, а в душі. А що в душі (чи за душею) того чоловіка, про якого недавно прочитала в камінь-каширській районній газеті «Полісся»? У лісі між Любешовом і Любешівською Волею він кинув пса на голодну смерть, прив’язавши до дерева ланцюгом, ще й примотавши його скотчем, щоб не відірвався. Цього разу собаці пощастило – він вижив завдяки тому, що на нього випадково натрапив любешівець Дмитро Кушнерук, який і повідомив про шокуючий вчинок. Ясно, що горе-господаря ніхто не знайде. А він сам, якщо й прочитав про себе, не зголоситься й не забере пса, бо ж і затіяв свою чорну справу, аби позбавитися від нього.

Ось, власне, й корінь проблеми: безпритульних домашніх тварин у принципі не мало би бути, бо на те ж вони й звуться домашніми. Їх беруть із власної волі, ними тішаться, ними опікуються. А потім дехто забуває, що, як сказав Антуан де Сент-Екзюпері вустами героя найдобрішої казки «Маленький принц», «ми відповідальні за тих, кого приручили», – і викидає на вулицю, може, відчувши, що не «потягне» взяті на себе обов’язки. Якби собаки говорили й могли розповісти про ось таких гомо сапієнс, то не в найкращому вигляді постали б ті, хто зрадою відповів на їхню відданість і довіру.

А на підтвердження їх вірності є чимало життєвих історій. Можна розповісти про Хатіко, який після смерті свого господаря впродовж дев’яти літ (поки жив) ходив на залізничну станцію й терпляче чекав його з роботи до пізнього вечора. Пес став відомий по всій Японії – кістки Хатіко були поховані на токійському кладовищі поруч із могилою колишнього господаря. Зі шкіри зробили опудало, яке зберігається в Національному музеї науки. Але мені хочеться пригадати те, за чим, як мовиться, не треба далеко ходити. Багаторічний колега, уже покійний журналіст Роман Флішаровський, якось розповідав таке. У день похорону батька він вернувся додому й побачив, що їхній собака лежить у дворі й чомусь абсолютно не реагує на нього. Підійшов ближче, нагнувся, аби погладити чотирилапого, й зрозумів, що той... мертвий. Не пережив домашній улюбленець смерті господаря – старійшини родини.

Читайте також: Хочете уникнути інфаркту — ​проявляйте доброту! Колонка Алли Лісової​.

Telegram Channel