Курси НБУ $ 29.25 € 31.18
«Прощавайте, бо я виконав свою місію на землі…»: не стало легендарного волинського воїна Урагана

Після першого бою з росіянами його почали називати Ураганом.

Фото із сайту volyn.com.ua.

«Прощавайте, бо я виконав свою місію на землі…»: не стало легендарного волинського воїна Урагана

Так промовив стиха до найрідніших ветеран АТО Михайло Харків й, звільнившись від болю, полегко зітхнув і навіки пішов за межу... У суботу у віддаленому селі Скригове на Горохівщині сотні людей прийшли, щоб попрощатися з Учителем і Воїном – місцевий храм Успіння Пресвятої Богородиці не зміг вмістити всіх, хто хотів вклонитися Герою

Після першого бою з москалями воїн Баян став Ураганом

…Цьогоріч 25 грудня мине 40 років, як у Бужанівській школі Євгенія Харків познайомилася зі своїм Михайлом. Відтоді й жили душа в душу 39 подружніх літ. Ранки починали молитвами, вечори закінчували вдячністю Творцеві навіть у часи войовничого радянського безвірництва. Втішалися, що цеглина до цеглини своїми руками збудували дім, що в щирій християнській вірі виховали доньку Ольгу й сина Віталія і ще сотні скригівських діточок. Обоє ж бо дуже любили своє вчительське покликання. У сільській школі Євгенія Іванівна навчала грамоти й чемності наймолодших. Михайло Васильович знайомив школярів зі світом музики.

У руках Михайла Харківа баян завжди вигравав пісні любові до життя,  які так любила слухати дружина Євгенія.
У руках Михайла Харківа баян завжди вигравав пісні любові до життя, які так любила слухати дружина Євгенія.

 Через те на війні на Донбасі бойові побратими теж спершу дали йому псевдо Баян. Так кликали 52-річного бійця до першого бою, в якому за сміливість і ненависть до ворогів «перехрестили» Баяна в Ураган. Не дивувалися, що в такому віці прийшов на війну боронити Україну. Відповідь на питання, чому прийняв таке рішення замість жити розміреним життям на заслуженому відпочинку, знаходили в його мудрому погляді, в дивовижній скромності й доброзичливості. Не одному солдатові його поради стали потрібними, наче батьківські. Вони просили їх і тоді, коли вже повернувся додому, пройшовши добровольцем 15 місяців пекла війни в Новомихайлівці, Станиці Луганській, Малиновому, Теплому… Про командира 3-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону Михайла Харківа досі переповідають в окопах як про патріота, гідного пам’яті.

Тим часом, щоб ночі чекання здавалися коротшими, дружина вишивала ікони. Щомісяця — ​одну, де кожен хрестик — ​то слово туги й молитви за чоловіка й усіх, хто був поруч із ним віч-на-віч із ворогом. Коли ж ступив на рідне подвір’я, хотіла лише одного: щоб відтоді був завжди поруч.

Удвох Харківи власноруч збудували біля свого обійстя Свято-Троїцьку каплицю, щоб помолитися у ній мав можливість кожен подорожній. За три місяці перед освяченням святині видали альбом-календар «Я не просто воїн АТО, мої плечі — ​це щит України, щоб її не топтав ніхто», в якому розповіли про всіх учасників бойових дій із сіл Скригове та Пильгани.

 Не одному солдатові його поради стали потрібними, наче батьківські. 

Навесні господиня насіяла біля ґанку соняшників. Щоб було гарно, аби чоловік дивився, як квіткова краса всміхається до сонця, і якнайшвидше забував окопи. Та в котрусь хвилину вловила в його погляді невимовний сум за тими, хто в 2014-му виходив з Іловайська й серед соняшникових полів втрапив не в «зелений», а у вогненний коридор. Тоді подумки перепросила чоловіка й ті квіти, і більше вони не росли біля їхньої хати…

У 2018-му невтомна освітянка на заслуженому відпочинку стала автором ідеї створення фільму з красномовною назвою «Я вірю, що закінчиться війна». Стрічка, знята журналістами «Газети Волинь», збирала сотні глядачів у Горохові, Берестечку, Луцьку, правдивістю про жахіття війни викликала сльози навіть у чоловіків. Задля цього Євгенія Іванівна з Михайлом Васильовичем не втомлювалися щодня долати десятки кілометрів бездоріжжям, аби зустрітися з атовцями, шукати однодумців, меценатів. У Горохові під час презентації фільму переможцю акції «Людина року» Михайлові Харківу було вручено редакційний «Оскар» «Газети Волинь» — ​«Крилатий плуг».

Щоб розповісти про тих, хто тоді залишився поза кадром, вони працювали над книгою «Долі, обпалені війною» й зібрали десятки розповідей про земляків – захисників України. Водночас починали проєкт, який задумали присвятити ветеранам Другої світової війни…

Син перейняв справу батька — ​теж пішов захищати рідну землю

У наступному році Михайла Васильовича вітали б із 60-річчям. Не судилося. Кажуть, Бог вибирає кращих серед нас.

Усі мрії раптово перекреслила підступна хвороба. Ураган боровся з нею так само гідно, як із ворогом на полі бою. До останнього подиху був терплячим до болю, привітним до людей. Навіть коли очі тьмяніли від фізичних страждань, вмовляв свою Євгенію не перейматися, сісти біля нього й відпочити. Про смерть не говорив. Згадував про те, як ростили дітей, як раділи народженню онуків Михайла, Олега, двох Богданчиків і Романчика, тішилися їхніми першими життєвими успіхами… Просив дружину довишивати для світлиці рушник із гербом України, встановити ялинку… Уявляв, як із його дбайливо «вкутаних» на зиму вуликів навесні вилетять бджоли, як зацвітуть сад і квітник…

До останнього подиху був терплячим до болю, привітним до людей. Навіть коли очі тьмяніли від фізичних страждань, вмовляв свою Євгенію не перейматися, сісти біля нього й відпочити.

Чекав приїзду з військової частини сина Віталія, щоб наговоритися востаннє. Рік тому батьки не наважилися відмовляти його, тата двох малолітних дітей, від військової служби за контрактом. Віталій Михайлович уже воював на Луганщині в складі 14-ї окремої механізованої бригади й продовжить захищати територіальну цілісність України після ротації…

Так і згаснув тихо, без стогону, без суєти в словах. Відходив, як і жив, із почуттям упевненості, що нікому не нашкодив, а гідно пройшов свою хресну дорогу. Останніми словами його були: «Прощавайте, бо я виконав свою місію на землі…»

«Завдяки таким воїнам, як Михайло Харків, ніхто нас не переможе»

Попрощатися назавжди з Михайлом Васильовичем, провести його в засвіти прийшли односельчани, приїхали бойові побратими, друзі з громадської організації «Спілка учасників АТО «Щит» і голова організації Микола Бернадський, працівники Першого відділу Луцького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, очолюваного Віктором Дроздою, волонтери, вчителі й випускники Скригівської гімназії на чолі з Володимиром Сусем… За життя, достойне наслідування, герою нашого часу Михайлові Харківу вклонився депутат Волинської обласної ради Тарас Щерблюк, представники Мар’янівської селищної ради на чолі з її головою Олегом Басаликом…

Щоб над рідним Скриговим завжди була Божа благодать, Євгенія  і Михайло Харківи збудували на обійсті Свято-Троїцьку капличку.
Щоб над рідним Скриговим завжди була Божа благодать, Євгенія і Михайло Харківи збудували на обійсті Свято-Троїцьку капличку.

 …Велика похоронна процесія йшла під синьо-жовтим прапором. Знамено, вкрите іменами захисників і їхніми словами вдячності за справжню чоловічу дружбу, Михайло Харків привіз із війни на Сході України. У місцевому храмі Успіння Пресвятої Богородиці заупокійну літургію на чолі зі старшим деканом Луцького району, настоятелем Свято-Вознесенського храму міста Горохова Андрієм Сидором служили священники Православної Церкви України Володимир Курчин, Сергій Петрущак, Роман Яцірук, Павло Сукманський, капелани з Луцька Сергій Лівончук і Віталій Антонюк.

— Мав честь знати Пана Михайла особисто. Він був дуже добрим чоловіком, людиною, в якій не було лукавства. Завдяки йому, воїнам, які готові щохвилини стати на захист України, ніхто не переможе нас на нашій землі, — ​мовив отець Андрій і закликав пам’ятати, що в єдності — ​сила народу, а єдність Бог нам дає.

— Михайло Харків вибрав для себе особливий життєвий шлях. Обрав його з любові до свого роду, до країни, в якій народився. Людей, яких на війну послало серце, потрібно пам’ятати не лише на словах. Важливо не зраджувати їх вчинками. Не всі, звісно, можуть піти воювати, але жоден українець не повинен боятися називати ворога — ​ворогом. Він не страшний на Сході України, коли немає зради в тилу. Не зраджуймо ж тих, хто потребує нашої уваги й поваги, і тих, хто вже відійшов у Небесний Легіон, — ​промовив на могилі військовий капелан отець Сергій Лівончук.

…Коли на кладовищі опустили в яму труну, яку накрили синьо-жовтим знаменом, усі учасники поховальної процесії заспівали Михайлові Харківу на прощання «Ще не вмерла України…» Бо Герої не вмирають!

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

Читайте також: Окупанти вбили нашого захисника.

Telegram Channel