Курси НБУ $ 29.25 € 30.40
«Тепер ритм нашого життя визначає Олежик»

13 травня Романчуки одружилися, і це число, як кажуть зараз, стало для них щасливим.

Яке це щастя мати люблячих батьків.

«Тепер ритм нашого життя визначає Олежик»

Вони хотіли, аби у їхню сім’ю прилетів лелека. Але Бог, кажуть лучани Вікторія й Сергій Романчуки, повів їх так, щоб взяли дитину із сирітського будинку. Нині у них є синочок, якому подружжя дарує батьківську любов, а він їм — ​своє миле «мама», «тато»

«Відганяла думку, що подобаюся Сергієві, аби потім не розчаруватися...»

Ця молода пара уже була героями сторінки «Любить! Не любить». Навесні 2019­го на третьому році їхнього шлюбу ми зустрічалися, аби розповісти нашим читачам незвичайну історію кохання. Вікторія народилася з вадою хребта. Не допомогла й операція, яку їй зробили, коли мала сім літ. Одне слово, сталося так, що дівчинка, згодом доросла дівчина, була нерозлучна з візочком. Сьогодні мамі своїй завдячує, яка багато зусиль доклала, аби донька не занепадала духом, почувалася повноцінною людиною, давала собі раду. У сімнадцять років вона прийняла хрещення, відвідувала церкву «Фіміам». Через сім’ю Больчуків, яка у Боратині Луцького району створила реабілітаційний центр для неповносправних людей «Агапе», потрапила в Норвегію. Дев’ять місяців займалася там спортом і вокалом. Вела активний спосіб життя.

Яке це щастя мати люблячих батьків.
Яке це щастя мати люблячих батьків.

 Шлях Сергія до того, як він зустрів майбутню дружину, був непростий, а то й драматичний. Ще школярем він спробував дурман. А коли вчився у профтехучилищі, то став залежним від наркотиків. Не раз хотів покінчити із гріховним життям, але зрозумів, що в своїй старій компанії це не вдасться. Лише в 2014 році, коли, пізнавши, як розповідав, любов віруючих, покаявся і прийняв хрещення, почалася нова сторінка його життя.

Дороги Вікторії й Сергія перетнулися завдяки церкві «Фіміам», а також спільній роботі в реабілітаційному центрі «Агапе». До зустрічі з майбутнім чоловіком у неї й залицяльників не було. Але, як і кожна дівчина, вона мріяла про сім’ю. Як казала сама жінка, навіть помітивши особливе ставлення з боку Сергія, відганяла думку, що подобається йому, аби потім не розчаровуватися. Освідчення майбутнього чоловіка було особливим. Він не лише зізнався, що Вікторія подобається йому, а й сказав: «Давай будемо молитися за нас». Дев’ять місяців виношували молоді люди свої почуття і 13 травня 2017­ го побралися. «Ми дуже щасливі, що знайшли одне одного», — ​такі слова довелося почути від наших героїв на третьому році їхнього шлюбу. А ще вони мріяли про дітей, аби їхня сім’я стала більшою, аби Бог благословив на батьківство. На цьому під час першої зустрічі ми й попрощалися.

«На початку жовтня ми верталися додому уже втрьох»

Завжди цікаво знати, як складається життя героїв газетних публікацій. А тим більш — ​такої незвичайної пари. І ось недавно була приємно вражена новиною: Романчуки всиновили хлопчика. Ясно, що відразу ж зателефонувала їм і напросилася в гості. Тепер мене зустрічали не лише Сергій та Вікторія, а й Олежик, якому в наступному місяці виповниться два роки. «Дай тьоті «п’ять», — ​каже тато синові, і той по­компанійськи довірливо подає маленьку ручку. А потім усе ж умощується на руках у мами, затим — ​перебирається до тата, ніби розуміючи, що наша розмова про нього — ​про те, яких люблячих батьків він має.

— Ми хотіли, звичайно, аби у нас народився син чи донька, — ​каже Вікторія. — ​Але Бог повів нас так, щоб ми взяли дитину, позбавлену батьківського піклування.

А ось як це було, то у зв’язку з цим — ​спогад насамперед про грудень 2019­го. Саме тієї зими подружжя побачило у фейсбуці пост про дівчинку, яка народилася без ручок і батьки відмовилися від неї. Немовля перебувало у Будинку дитини, що в Луцьку.

— Прочитали ми про це одночасно, але кожен окремо, — ​каже Вікторія. — ​Я була вдома, Сергій на роботі. Ввечері чоловік розповів, як його вразив пост, і сказав: «Може, ми цю дівчинку візьмемо»…

Виявиться, що вони з дружиною були на одній, як мовиться, хвилі, тож уже наступного дня вирушили в Будинок дитини, аби побачити немовля, більше дізнатися про умови всиновлення.

— Та поки ми вирішували свої проблеми, насамперед із житлом, — ​пригадує жінка, — ​дівчинку забрали рідні батьки. Мабуть, у них після появи на світ доньки з вадою був стресовий стан, тому й залишили її. А потім, вже вдома, змінилось їхнє рішення. І слава Богу, що так сталося. Ми тільки пораділи за дівчинку.

Але з того часу думка про всиновлення уже не покидала Романчуків. Подружжя детально ознайомилося з тим, які документи потрібні, аби взяти дитину із сиротинця. Оскільки жили на найманій квартирі (доводилося не раз переїжджати, коли в господарів мінялась ситуація), то насамперед взялися думати про своє житло. Процес підготовки до всиновлення неабияк до цього мотивував. І знайшли однокімнатну квартиру в тому ж районі, де й мешкали, яку вдалося купити недорого. А головне, що вона була в будинку, доступному для візочників. Пандус, ліфт — ​те, що необхідне для Вікторії. На початку 2021­го переїхали сюди. І відразу ж стали на чергу на усиновлення у службі в справах дітей Луцького міськвиконкому. За якийсь час їм зателефонували й розповіли про хлопчика, тато й мама яких позбавлені батьківських прав. Жінка пригадує:

Хлопчик став для нас дуже близьким, своїм,
й ми вже не уявляли життя без нього.

– 13 травня, в день річниці нашого весілля, ми були вже в Будинку дитини, знайомилися з Олежиком. Виявилося, що він народився 13 січня — ​знову наше число, яке стало для нас щасливим! Поки вирішувалися усі формальності усиновлення (а це минуло чотири місяці), ми відвідували хлопчика, могли погуляти з ним на території закладу. Він став для нас дуже близьким, своїм, й ми вже не уявляли життя без нього. Відчували, що й Олежик звикнув до нас. На початку жовтня верталися додому уже втрьох.

Про біологічних батьків, звичайно, знають, але тільки з того, що їм розповіли в Будинку дитини. Дев’ять місяців хлопчик ріс у сім’ї, а потім його забрали через те, що батьки були залежні від алкоголю: він не мав належного догляду, буквально недоїдав. Як і передбачено законодавством, подружжя мало шанс повернути сина, але, як висловилася Вікторія, не проявило жодного інтересу до цього. Навіть на суд, коли розглядалося питання про його усиновлення, не з’явилися: мовляв, вирішуйте без нас. І все склалося на користь наших героїв. У документах хлопчик тепер Романчук, по батькові — ​Сергійович. Ім’я Олег залишили, вважаючи, що дитина до нього уже звикла, то навіщо міняти.

«Ми вчимося бути мамою і татом»

Говоримо про зміни, які сталися з появою в сім’ї синочка.

— Поки у нас не було цього хлопчика, — ​говорить Вікторія, — ​уявлялося, як то буде. Поставали питання: «Чи зможу? Чи справлюся?». І те, що ми собі думали й що маємо в реальності, дуже відрізняється. Життя помінялося кардинально. У мене кожен день був насичений. Я працювала в «Агапе», були різні служіння в церкві, зустрічі з друзями. А зараз все ніби зупинилося. Олежик ще тільки адаптувався — ​багато з ним не поїздиш. Коли жінка народжує дитину, то вона з першого дня з нею, з першої миті пізнає світ малюка. Нам в цьому плані складніше. Ми вчимося бути мамою, татом.

Але те, що не все просто («доводилося і з психологом консультуватися») ні на йоту не применшує радість батьківства. Більше того — ​від Романчуків довелося почути таке:

— Якщо нам так і не вдасться народити самим дитину, то це нас не засмутить. Ми візьмемо маля із сиротинця. Олежик не ростиме сам — ​у нього буде братик чи сестричка.

До речі, уже сьогодні подружжя думає, як буде із сином мандрувати. І це не якась далека перспектива — ​наступного літа Вікторія й Сергій хочуть побувати на морі — ​сонце, солона водичка, як вважають, будуть на користь для здоров’я дитини. У них є мрія об’їздити якнайбільше країн. У цьому списку для початку Хорватія, Греція, Грузія. Разом із ними світ пізнаватиме і Олежик. Хлопчикові пощастило, що його мама й тато — ​з тих людей, які воліють колекціонувати не речі, а відчуття і враження.

… У кімнаті на стіні висить картина, яку намалювала, виявляється, Вікторія з допомогою художниці, яка дала їй майстер­класи. На фоні пейзажу — ​двоє — ​він і вона. І лаконічні біблійні слова: «Краще двом, як одному». Якби тепер писала жінка це полотно, то додала б уже від себе: «А трьом ще краще!»

Читайте також: Історія на вечір: «Його королева НінО».

Telegram Channel