Ремонтні ключі для водіїв завжди на вагу золота.
Волинянин Славко і черкащанин Петро за день після бою приганяють по 2 – 3 ворожі танки чи бронетранспортери (Фоторепортаж)
10 березня виповнилося 46 літ Ярославу Садольському з Горохівщини, який у 2014–2015 роках боронив Україну на Донбасі, а тепер воює з російськими загарбниками у тій же 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців на Київщині. І якраз у ці дні волонтери-земляки вирушили з гуманітарним вантажем у гарячі точки, відвідали бійця та його друзів
Волонтерів проводжали у неблизьку дорогу молитвою
Вирушаємо з подвір’я Свято-Вознесенського храму міста Горохова. Благословення просимо в настоятеля церкви, старшого декана Луцького району о. Андрія Сидора, батька Дзвонаря Майдану о. Івана Сидора. Не порахувати, скільки волонтерських екіпажів прямувало звідси з початку війни на Донбас і виїжджає нині у гарячі точки.
Серед усього необхідного, що доправляємо бійцям і мирному населенню, — і дитячі малюнки. П’ятирічна Саша із села Борочиче, донечка волонтера Андрія Лебезуна, власноруч зробила листівку для хрещеного Ярослава Садольського. У поїздку на Київщину виряджала свого тата-волонтера Віталія Нагорняка його дев’ятирічна доня зі своєю матусею Наталею. Нині багато борочиченців працюють задля перемоги: чергують на блокпостах, шиють ковдри й подушки, збирають продукти й одяг для армії й біженців…
Ми ж спершу прямуємо у Білу Церкву, а звідти Віталій і Андрій, якби були вдвох, мали їхати у населений пункт за 30 кілометрів від Києва, де стримують ворожі атаки військові, серед яких і наш Ярослав із побратимами. Та зачувши в слухавці мій голос, наш земляк вирішує: «Сюди не поїдете. Запрошую, звісно, але хай-но викуримо москалів».
За розмовами дорога стелилася швидко. Було невимовно боляче бачити розбиту ворожими обстрілами околицю Житомира. Зупинялися на блокпостах і бачили, що наша територіальна оборона пильна та надійна.
У Білій Церкві переконуємося: координатор волонтерського центру в Горохові Віталій Гладун, схоже, знає друзів по духу з різних регіонів України й виручає всіх, чим може. У бусі Віталія Нагорняка було чимало потрібного для місцевих жителів і тероборонівців від горохівчан із Німеччини Андрія й Тетяни Кленків, від благодійників із польського містечка Кенджзежин-Козле, яких згуртував директор ТзОВ «Еталон» Анатолій Клемба з Горохова і наша землячка Надія Артвинська, а привіз усе зібране своїм транспортом Тарас Гладишевський. Вивантажили продукти, ковдри, дизпаливо, памперси, теплий одяг…
Тамтешня координаторка Валентина зі сльозами на очах дякувала волинянам й запросила нас підкріпитися волонтерським борщем.
Жінка — місцева, але кілька років тому купила хату в Сумах. Воювала нарівні з чоловіками в АТО й була звільнена зі служби за станом здоров’я. Тепер на батьківщину її із хворою ненькою повернула війна. Поки нас частували обідом, Валя побігла за ліками для неї. Того дня волонтерку ми більше не побачили, а наступного дізналися: вона хоронила матусю.
І запахло у казармі домашнім тортом…
… Із рембригадою славнозвісних ще з АТО Чорних Запорожців вітаємося, наче знаємося давно. Віталій Нагорняк бував у них тричі, Андрій Лебезун — двічі. Цього разу привезли теж те, що потрібно бійцям: дефіцитні запчастини, набори ключів, спальні мішки, ковдри, теплий одяг, каремати й навіть пічку-буржуйку…
Нас по-родинному тепло зустрічає старійшина бригади, псевдо якого Волина. Він — професійний військовий, звільнився зі служби три роки тому. Коли 24 лютого в Україні почалася війна, вже о шостій годині ранку чоловік першим стояв біля дверей військкомату. Ще через три години був у рідній частині. Не здивувався, побачивши невдовзі на своїх колишніх місцях військовослужбовців-колег, а до вечора встиг зателефонувати всім, з ким свого часу в 2015 році воював на Донбасі.
— Ми знали, де зустрінемося, якщо «щось», — скаже трохи пізніше ротний Юрій із Черкащини. — Добиралися до місця зустрічі хто чим міг, не чекаючи поїздів й автобусів.
Нині багато борочиченців працюють задля перемоги: чергують на блокпостах, шиють ковдри й подушки, збирають продукти й одяг для армії й біженців.
Приймали хлопці нас у найзатишнішому приміщенні реммайстерні — невеликій каптьорці.У ній ночують, коли працюють допізна, зігріваються від пронизливого холоду й під час коротких перерв діляться новинами від рідних.
До речі, син Волини воює танкістом на Чернігівщині. Наші співрозмовники дякували помічникам, комісованим за станом здоров’я та віком місцевим, котрі приходять сюди «крутити гайки».
Доки ми спілкувалися, наш земляк Ярослав Садольський і його бойовий побратим Петро Депутат із Черкащини їхали майже з передової. Гнали з-під Києва свій 24-метровий МАЗ у частину разом із трофейним рашистським танком.
– Хлопці полагодять його, пофарбують — і він ще ого як послужить Україні, — усміхався задоволено Славко, знайомлячи нас зі своїм супутником –26-річним воїном.
– Влада міняється, а Петро завжди залишається Депутатом, — жартують чоловіки, запилені, в мазуті, втомлені, але дуже раді зустрічі.
Два роки тому я розповідала читачам нашої газети про Ярослава, який після служби в АТО повернувся до мирного життя у селі, став громадським активістом. Із Петром вони познайомилися на Донбасі. Черкащанину з Чорнобаєва не було ще й 18 років, а він уже лихачив на бойовій техніці перед самісіньким носом у ворога.
Нині вони з Ярославом знову нерозлучні. Буває, що за день приганяють після бою по 2–3 ворожі танки чи бронетранспортери.
…А потім у казармі за затемненими вікнами ми смакували тортом, який чоловікові й татусеві-імениннику спекли його дружина Наталія й донечка Зоряна Садольські.
– Як же він пахне! — вдихали бійці мирний запах домівки.
Читайте також у нас: «Волинянин Семен на трофейному російському танку лушпашить ворога! (Відео)».
