«Путіну — смерть!»
А пиріжки з Горохівщини на передову підписали: «Бандерівські»! (Фото)
Разом із горохівськими волонтерами Віталієм Нагорняком і Андрієм Лебезуном у дорогу довжиною 1400 кілометрів в одну сторону вирушила і власний кореспондент нашої газети. Місце призначення — Донецька область, де вже восьмий рік захищає країну від російського окупанта 54-та окрема механізована бригада імені гетьмана Івана Мазепи. І хоч там зараз нема жодного волинянина, горохівські волонтери їхали з твердим переконанням: «Всі — наші! Всі ми — Україна, а інакше бути не може!»
«Від сина, що захищає Маріуполь, нема вісточки вже півтора місяця…»
У Горохові бус Віталія Нагорняка загрузили генераторами, акумуляторами та іншими запчастинами, вкрай потрібними для військової техніки, а ще — ноутбуком, павербанками, карематами, спальними мішками, маскувальними сітками, теплим одягом, продуктами й смаколиками від місцевих господинь. У Луцьку з волонтерського центру, з яким співпрацює координатор аналогічного центру в Горохові Віталій Гладун, довантажилися ящиками із сухпайками, а в одній із лікарень — медикаментами. Їх везли в місто Дніпро. Звідти гуманітарний вантаж від волинян дістанеться до бійців батальйону «Азов» і морпіхів, які захищають Маріуполь і якими захоплюється світ.
… Дніпро зустрів нас пронизливим вітром. Попри тривогу, яка не зникає в очах українців від вторгнення на нашу землю російської орди, дніпряни віталися приязно, наче з давніми хорошими знайомими. Волонтер В’ячеслав втішався ящиками з медикаментами.
– У Дніпро тепер привозять тих важкопо ранених захисників, яких раніше приймали Харків і Київ. Ліків для них треба багато. Окремі стають дефіцитними, — розповідає про чи не найбільшу проблему. А відтак волинянам й особливо волонтерці-лучанці Яні та її колегам щиро дякували батьки 26-річного морського піхотинця Миколи.
Їхню історію неможливо було слухати без сліз. Свого часу пані Неля і її чоловік Микола благословили сина на вступ до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Закінчення навчання збіглося з початком антитерористичної операції на Донбасі. Микола там — із перших днів. Тепер 26-річний морпіх боронить Маріуполь.
— Із сином немає зв’язку півтора місяця, але він у нас із тих чоловіків, які не відступають. Заспокоюю себе молитвами, — у всіх словах, у кожній сльозинці матері відчувалася надія.
– Віримо, що вдасться передати бійцям і, зокрема, нашому синові все, що ви привезли. Принаймні так обіцяють військові. Потрібні речі, продукти, засоби зв’язку додадуть захисникам маріупольців сили й духу. Крім того, уявляю, як всі вони смакуватимуть варениками й пиріжками, яким волиняни дали ще й гучну назву — «Бандерівські»! — ледь усміхаючись, каже посивілий батько Микола Миколайович.
«Пішли воювати заради майбутнього наших дітей»
Ненависть людей у селах та містах до осоружних загарбників очевидна. На всюдисущих барвистих банерах українці посилають услід за «рускім» кораблем танки й усю іншу нечисть, частина якої вже горить у пеклі, а іншу до нього щодня завзято спроваджують Збройні сили України. Неподалік одного з містечок мешканці ще й спорудили шибеницю і на ній повісили два опудала. Зверху написали: «Смерть ворогам!»
…Зона бойових дій стрічала нас гулом сирен карет швидкої допомоги, які їхали до поранених, а місце призначення — гуркотом від вибухів…
– Для нас війна триває вже вісім років! Ми тримаємося, бо відступати немає куди. За нашими плечима — діти й Україна, — коментував черговий артобстріл начальник штабу із Черкащини.
Доки Віталій і Андрій допомагали військовим розвантажувати бус, я спілкувалася із жіночим товариством.
Зв’язківцям Насті й Людмилі ще не виповнилося й тридцяти, а обоє служать нарівні з чоловіками вже не перший рік.
Анастасія — з Харківщини. Каже, що пішла на контрактну службу, щоб у мирі підростала її трирічна донечка Ніка. Поки що дівчинку леліють і зігрівають своєю любов’ю батьки Анастасії. Однак їм, а ще Настиній бабусі й дядькові дуже важко під постійними ворожими обстрілами. У населеному пункті, де живуть, немає готівки, а в магазинах — туго з продуктами. Віру в допомогу воскресили горохівські волонтери. Віталій Гладун заспокоїв, спілкуючись по телефону, що неодмінно знайде тих, хто підсобить Настиним рідним продуктами й грошима.
Із сином немає зв’язку півтора місяця, але він у нас із тих чоловіків, які не відступають. Заспокоюю себе молитвами.
А недавно на передовій отримав важке поранення її коханий Антон. Він уже кілька разів був оперований в одному зі львівських госпіталів.
– Антон одужає й повернеться сюди. Воюватимемо обоє стільки, скільки буде потрібно! — мовила впевнено, наче викарбувала.
Людмила живе на Луганщині. Вдома її чекає мама й дворічний синочок Матвійко. Недавно отримала від них відео, де Матвійчик дуже завзято береться підмітати віником хату ще й орудувати совочком! Хлопчик поглянув у камеру, ніби відчував: матуся хоч далеко, але обов’язково похвалить своє сонечко.
У Марини з Кривого Рогу вже дорослий син, який вивозить у безпечні місця біженців. Матусею Юлею з Донецька дуже гордяться тринадцятирічна Аліна, десятирічна Кіра й восьмирічний Максимко. Бути вдома, коли дітям навіть здалеку загрожує небезпека, ці матері теж не змогли. Для чималої нинішньої родини, якою стали всі, хто служить у частині, стараються готувати смачно, наче рідним. Цими днями солдатське меню урізноманітнять консервації від волинських господинь і, звісно, вареники, пироги й пиріжки від хазяйок із Горохівської й Мар’янівської територіальних громад.
«Тату, скажи солдату, щоб закінчилася війна!»
Про це попросила перед від’їздом на Донеччину волонтера Андрія Лебезуна п’ятирічна донечка Саша. А її дев’ятирічна тезка Олександра — квітонька Віталія Нагорняка — передала захисникам малюнок із яскравим сонцем, великим будинком і написом: «Дякуємо вам, наші захисники!». Дівчатка дуже сумують за дитячим садочком і школою, хочуть знову їздити з мамами й татусями на ставок, відпочивати в лісі. Але дорослим наразі ніколи. Війна.
… Плакала душа, як бачили дітей, зляканих і сонних, в автобусах, на заправних станціях під час коротких зупинок, на руках у втомлених батьків. Коли поверталися додому, через комендантську годину довелося ночувати в Кропивницькому. Біженців у цьому місті багато, щоб прихистити всіх бодай на ніч, місцеві волонтери облаштували пункт відпочинку в одному із дитячих садочків. Там нам розповіли ще одну зворушливу історію про сім’ю з Луганщини.
Мама, тато і їхній син не залишили вдома під обстрілами своїх улюбленців. Пес швидко задрімав на новому місці, а кіт зник. Шукали муркотуна всі, хто був цього дня в притулку. Не знайшли. Поїхали луганчани настільки засмучені, ніби втратили найкращого друга.
Бідака занявкав десь за шафами через кілька днів. Господарям, які передбачливо залишили номер телефону, працівники садочка повідомили про знайду, й ті приїхали за ним усім сімейством за сотні кілометрів… із нашого Ковеля.
… На світанку в кімнаті, де разом з нами ночували кілька сімей переселенців та їхні домашні улюбленці, мене розбудив дитячий плач. Схоже, малечі наснилося якесь жахіття. На щастя, мама була поруч, заспокоїла свою крихітку і благально прошепотіла: «Боже, нехай закінчиться війна!».
Р. S. Перепочивши день після поїздки, у волонтерському центрі Віталія Гладуна бус Віталія Нагорняка знову завантажили всім тим, що замовляли бійці й мої нові подруги. Спершу жіноцтво не дуже вірило, що волиняни, які першими підтримали їх у боротьбі з ворогом, ще приїдуть до них. Телефонували, писали у вайбер, перепитували. Ми з вами, 54-та ОМБР! Усе буде Україна!
Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
Читайте також у нас: «Волинські захисники: «Якщо білоруси підуть на нас зі зброєю, то на базар у Хмельницький їх більше ніхто не пустить…» (Фоторепортаж)».
