Курси НБУ $ 36.57 € 37.59
«Прокинешся вранці — ​додому хочеться, а туди — ​не можна…»

Нині Альберт Жуков ознайомлюється з архітектурою Луцька і, як і в молодості, слухає пісні улюбленого «Тріо Мареничів».

Фото Оксани КОВАЛЕНКО.

«Прокинешся вранці — ​додому хочеться, а туди — ​не можна…»

На Волині оселилося понад шістдесят тисяч вимушених переселенців. Це люди різного віку, зокрема й пенсіонери. Серед таких — ​Альберт Жуков, який переїхав із родиною з Донеччини

У Луцьк переселенці прибули наприкінці березня. Вирішили рятуватися 14 березня, відколи рашисти почали масовано обстрілювати їхню рідну Авдіївку, а потім ще й стали лунати заяви, що нібито прагнуть забрати Донеччину. Альберт Жуков не може собі уявити, як би він міг жити під владою росіян. Пригадує, як зателефонував товаришу з Луцька і той без жодних роздумів запросив його до себе. Тож чоловік з дружиною та сім’єю сина вирушили на Волинь. Згодом сюди приїхали ще й теща й тітка.

— Винайняли тут житло для себе й дітей, — ​розповідає чоловік. — ​Невістка уже знайшла роботу. Молодець. Я на пенсії. Дружина поки що шукає роботу, і син — ​теж, але ж не все зразу… У чому знаходимо опору? Соцслужби допомагають — ​спасибі державі. Оформили статус переселенців, дають талони на безплатне харчування у 4-й гімназії. А ще допомогають одна релігійна община й благодійний фонд «Карітас Волинь».

Радіємо життю на Волині: воно спокійніше, аніж в Авдіївці.

Сам Альберт Жуков — ​пенсіонер. Ділиться, що має статус ліквідатора аварії на ЧАЕС, бо в 1986-му саме служив в армії в Києві, тож виконував у зоні екологічного лиха обов’язки зв’язківця. Згодом довелося працювати електрогазозварювальником на Авдіївському коксохімічному заводі, який до того, як його взялися бомбардувати рашисти, був найбільшим підприємством такого типу в Європі.

 

 

 

Чоловікові є що згадати і є за чим шкодувати, але каже, що закликає домашніх (а іноді й самого себе) триматися:

— Знаєте, скільки всього було зароблено і залишено? Квартири наші, ремонт вдома тільки зробив, великий телевізор купив, балкон упорядкував. Син зупиняв, бо ж гул від обстрілів ми чули ще з 
2014-го… А тут у двір «прильот» — ​і все повилітало… Добре, що ми в укритті сиділи. А за кілька днів — ​знов: сусід без руки лишився, бо вийшов покурити в двір — ​і «прилетіло»… А сусідка інша саме сміття виносила… Вам не передати весь той жах! Бажаю, щоб ніде такого в Україні не було!

А тут дуже гарно, тихо. Часто кажу своїм: «Радіємо життю на Волині: воно спокійніше, аніж в Авдіївці». Ми сім’єю любимо гуляти в парку Лесі Українки. Вулицею Сенаторки Левчанівської ходимо туди. Красиво, людно, музика звучить. За Центральним ринком дуже гарно. Я вже із сусідом познайомився і на риболовлю їздив… Правда, буває, прокинешся вранці — ​додому хочеться, а туди не можна: дому будь-якої секунди може не стати… Та життя не зупиняється. Головне, що ми в себе на Батьківщині і усі разом, з дітьми. Ми не поїхали ні в Польщу, ні далі. От і тримаємося разом!

Читайте також: Вуличні фото в шахтарському місті — ​від криворізького майстра

* Публікація створена за підтримки 
Української Асоціації Медіа Бізнесу.

Telegram Channel