Курси НБУ $ 36.57 € 37.38
Військовий Робінзон: «Щоб вижити, я дві доби під палючим сонцем пив гнилу воду з болота»

Бійця Нацгвардії Дмитра із позивним Фін знайшли непритомним львівські десантники.

Фото із сайту fakty.ua.

Військовий Робінзон: «Щоб вижити, я дві доби під палючим сонцем пив гнилу воду з болота»

Неймовірна історія порятунку важкопораненого бійця Національної гвардії України Дмитра із позивним Фін

— Ми отримали завдання зайняти висоту і потрапили під обстріл… Поранили одного хлопця з нашої групи, досить міцного за статурою. Ще один загинув на моїх очах… Але треба допомогти пораненому. І ми удвох із командиром взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ із позивним Сократ евакуйовуємо нашого побратима полем під обстрілом. І далі «прилетіло» вже мені, — ​розповів Дмитро (Фін) журналісту «Фактів».

— Спершу поранило у праву руку. Я лівою допомагаю тягнути пораненого. У правій — ​автомат напоготові. І тут на моїх очах ствольна коробка автомата розлітається на друзки, випадає бойова пружина. Я бачу, що вказівний палець звисає. Пряме влучання у зброю! Тоді ще мені вдалось накласти собі турнікет. Потім важезний удар по лобі. Наче кувалдою добряче гепнули. В очах помутніло. Як виявилось, куля влучила прямо у шолом. А по голові лише черкнула рикошетом. Але це були ще відносно легкі рани, тож ми далі тягнули побратима!

Чесно кажучи, я боявся лише одного — ​щоб не померти, як собака, десь у кущах. Аби ніхто з рідних не знав, де могила.

І ось ще влучання у ліву руку. Куля влучила у суглоб, перебивши його. Потім «промандрувала» тілом та вийшла нижче ключиці. Ліва рука висне нерухомо. Добре, що мужній та холоднокровний Сократ наклав мені намертво турнікет. Так і врятував життя! Тягнути пораненого я вже не міг. І навіть сильний Сократ нас удвох уже б не витягнув…

Фін пройшов крізь пекло на землі…
Фін пройшов крізь пекло на землі…

Шалена спека. Я відчуваю, як від крові поступово набрякає мій одяг. Плюс ми ж без води. І от тоді я, мабуть, час від часу почав непритомніти. Бо пам’ятаю навколо то бій, то тишу. Декілька разів. Заплющив очі — ​бачу та чую одне, розплющив — ​нічого вже немає.

 

Де я, куди рухатись — ​не розумію. А навколо лише пшениця. Зброї у мене більше немає — ​лише ніж. Я добре розумів, що до своїх із такими пораненнями вже самотужки не дійду. Хоча б дістатись до позиції на височині… Пшениця закінчується, далі протитанковий рів та рілля. Величезні гори землі. І я, як змія чи ящірка, намагаюсь якось їх переповзти чи перестрибнути. Прошу лише одного: аби не знепритомніти. Бо якби мене побачили на тій голій ріллі, то точно розстріляли б, наче в тирі. А ще кілька разів бився пораненою головою об грудки землі. Вони вже тверді, мов каміння, розжарені на сонці. А я без шолома. Тож кожен такий удар дзвоном лунав у голові. І все ж мені вдалось дістатись до посадки та корчів. Але моїх товаришів й там ніде не було.

І тут з поля, із зарослів, вилазить нібито собака. Маленький, як той йоркширський тер’єр. Я ще неабияк здивувався — ​звідки тут пес? Гукаю його, цмокаю. І бачу, що це… людина у військовій формі. Наш боєць! Я до нього: «Друже, не кидай мене, допоможи!» Той відповів: «Так». І пішов у кущі, зник. Більше він не з’являвся. Я дивлюсь на те місце, звідки він вилазив, а там ні людського сліду, ні прим’ятих кущів. Зараз я розумію, що це, скоріше за все, була мара…

— У низовині цієї лісопосадки та ярку, куди я й дістався у своїх «мандрах», — ​болото, яке ще не висохло, — ​продовжує боєць. — ​І там у мочарах, глині та камінні — ​вода. Нарешті вода! Хай тепла, хай затухла. Я сьорбав її великими ковтками. Потім ще знайшов якийсь слід від військового черевика. Там теж крапля води. Саме завдяки цій воді я дещо поновив сили. Бо спрага не просто дошкуляла, вона палила мене вогнем. Усе тіло горіло. Ще намагався якось вибратись з того ярку. І знепритомнів та гепнувся додолу десь із триметрової висоти. Коли отямився, у грудях було дуже боляче. І знову відчув, що щось липке сочиться тілом. Згодом лікарі пояснили, що я добряче забив обидві легені. Рани кровили на тілі. І старі, і нові.

Дмитрові довелося ампутувати ліву руку і прострелений палець.
Дмитрові довелося ампутувати ліву руку і прострелений палець.

Фактично усю ніч я «мандрував» за примарами. Коли повз, коли йшов, хитаючись та чіпляючись за гілляки та стовбури дерев. Час від часу знову непритомнів — ​заплющував очі, а потім розплющував наче у сні. Можливо, й падав ще. Але рухався… І, чесно кажучи, цей рух мене врятував.

— Інакше ви би заклякли від холоду?

— Так, ніч була дуже холодна. А я, закривавлений, лише у літній куртці та штанах. Інколи від холоду зуб на зуб не потрапляв. А ще я не відходив далеко від того ярку й знову час від часу сьорбав воду. Знайшов ще якусь пляшечку там і набрав у неї води з тієї каламуті. Тепла жижа, яка ще й смерділа сірководнем. Але для мене це була найкраща вода у світі. Так я зустрів світанок… Поповз на галявинку, куди крізь густоту дерев пробився промінчик сонця. Там я зігрівся.

— Як ви пережили другу добу під час цієї вимушеної «робінзонади»?

— У хованці у лісосмузі, сьорбанням тієї води, почерговими втратами свідомості. І знову мареннями. Бо знову мені ввижались бійці, які ходять лісосмугою поруч зі мною, але мене не бачать… Поранена ліва рука розбухла настільки, що у шпиталі потім не могли зняти мою доволі простору військову куртку.

 годинник на ній просто в’ївся намертво у тіло. Бо ж минула вже доба, коли на ній був затягнутий турнікет. На правій прострілений палець теж висів. Я ще й самотужки хотів його відрізати, щоб не муляв. Не вдалось… До речі, я раніше на ній ослабив зубами турнікет, аби не відмерла. А на інші травми, рани та забої після падіння я вже не звертав уваги.

Чесно кажучи, я боявся лише одного — ​щоб не померти, як собака, десь у кущах. Аби ніхто з рідних не знав, де могила. Тому й наказував собі: повзи, рухайся, щоб жити. Ось так і повзав другої ночі, ще холоднішої. Знову щоб не замерзнути… Але сил ставало усе менше. Зізнатись, вже передчував найгірше. Шкодував за батьками, дружиною, хлопцями… Але я вирішив боротись до останнього подиху.

— Другий ранок подав надію. Бачу, ярком ідуть бійці. Добре озброєні, екіпіровані. Думаю, якщо це росіяни — ​все, капець! Мало того, що вб’ють, ще й мучитимуть перед смертю, — ​згадує Фін. — ​А у мене зі зброї лише ніж. І я лежу знесилений. Але побачив на одному з хлопців українську «піксельку». Бійці мене теж помітили. Кричать українською: «Ти хто? Що тут робиш?». А я й слова вимовити не можу від знесилення. Згодом виявилось, що це була розвідувальна рота другого батальйону львівської 80-ї десантно-штурмової бригади. Вони й стали моїми янголами-охоронцями! Хлопці тоді обстежували місце нещодавнього бою. Десантники надали мені першу допомогу, вкололи знеболювальне…

Тягли вони мене звідти навприсядки під обстрілами. Зробили імпровізовані ноші — ​перетягнули моє тіло ременями від автоматів, а сама зброя була замість ручок… Вже згодом я дізнався, що Сократ, на жаль, під час того бою загинув. А от перший поранений товариш, якого я теж рятував, — ​вижив! Також поневірявся лісами й посадками у пошуках наших хлопців. Але таки знайшов, вийшовши пішки до села та автодороги.

Читайте також: Переселенці з Київщини: «Ми поїхали з Волині, але часточка нашої душі залишилася там»

— Які поранення та травми діагностували у вас? І чи довго доведеться видужувати?

— Далі були лікарні у Бахмуті, Краматорську, Дніпрі. Скоро — ​Київ. На жаль, ліву руку довелось ампутувати. Ще й почалась гангрена, тож медики вимушені були провести реампутацію, видаливши увесь суглоб. Прострілений палець теж ампутували. У легенях став розвиватись пневмоторакс. А ще від вживання болотної води почались проблеми із нирками. Попереду не одна операція. Я дуже сподіваюсь, що вдасться встановити протез замість ампутованої руки. Мрію якнайшвидше стати на ноги!

Звісно, рідні й близькі — ​батьки, дружина, товариші — неабияк переживали. Але усі мене добре розуміють і підтримують. Зараз уся рідня коло мене. Будемо вдячні за допомогу від усіх небайдужих.

Анатолій МЕЛЬНИК, fakty.ua

Telegram Channel