Навіщо харків’янка Любов Бєсєда збирає рушники з волинською вишивкою

«Роздала «дрова» і зробила собі музей»

У селі Романівка Луцького району мешкає незвичайна жінка. Звати її Любов Василівна Бєсєда. На Волині вона опинилася минулої весни, коли рятувала своє й чоловікове життя від бомбардувань. У селі вони займають невеличку кімнатку в хатині, яку надали для проживання переселенцям луцькі власники. Любов Василівна оцінює, що заїхала рівно за тисячу кілометрів від дому. Описує нове життя з напівіронічною усмішкою, хоч має чоловіка-інваліда й непрості побутові умови. А розмовляє так «по-своєму», що заслухаєшся: «Тоді тікалося так, що навіть діда роздітого вкинула в таксі – без зубів, без шапки, у самих шкарпетках. Хату закрила, фіртку закрила, а снаряди літали і перед двором, і всюди... В центр, де збір був на евакуацію, ми послідні вспіли! Бог допоміг... З Луцька нас по селах розподіляла місцева влада. Кого куди...».

 В нас же вишивка зовсім не така, як тут. Я от тільки гладдю вмію, хрестиком – не сподобив Бог. Як оце побачу щось вишите... розумієте, я аж больна тим!

Чоловік Любові Бєсєди пересувається тільки на інвалідному візку. У хатині нема де повернутися, кухня надворі, а воду треба діставати з глибокої криниці. Та жінка радіє, що є газ – отже, їй не треба палити грубку. Каже: у рідних Дергачах, які з часом перетворилися із великого села на містечко (до війни мало 18 тисяч жителів), чим тільки не займалася: «Як звичайна сільська жінка, і по троє свиней держала, нутрії, кролі. Було 20 соток огорода. Працювала охоронницею, а щоб у дітей було все, то ще й по людях ходила шпалери клеїти. Знаю, що треба вставати раненько і бігати. Щоб щось мати – треба рук не покладати».

Поняття «мати» в Любові Василівни інакше, аніж у більшості. Приміром, вона закінчила курси з виготовлення квітів, а якогось дня позбулася меблів і дві кімнати у домі присвятила українській світлиці, бо так їй мріялося. Тож оселя Бєсєд у Дергачах була дуже відомою: місцеві мешканці ходили туди на екскурсії. Пані Люба захоплено розповідає: «Я збирала прядки, корита, довбні, ступи, рушники... В мене стіни повністю в рушниках, розумієте? А ікони які під склом! Мебель – оті «дрова» – я з однієї кімнати роздала по людях і зробила собі музей. Я 20 років тим жила... Перед війною шпалери купила – думала: «На старість наведу порядок, щоб у мене було красивлюче». Кацапи прийшли й навели порядок, не питаючи».

 «Як оце побачу щось вишите – аж больна тим!»

У кімнатці, яку обжила з чоловіком Любов Бєсєда, бідова, але все одно мінісвітлиця: жінка порозвішувала по стінах усі рушники, які знайшла, як вона каже, «в шафанері» і навіть одного принесла з хліва. А найгарніший, який придбала у місцевих, розповідає, береже під подушкою: «Тут бабушкіні рушнички, прості напечатані, почепила, ще одну вишивочку добула – і вже отак, наче вдома! Під подушечкою дещо храню. Аякже ж! І не один! Де б я один держала! Від мишей ховаю: їх тут стільки, що скоро в обнімку з ними буду спати... А ця жіночка, якій хата належить, дозволила мені отой їхній справжній рушник додому забрати. Я ж думаю, що повернуся! А в нас же вишивка зовсім не така, як тут. Я от тільки гладдю вмію, хрестиком – не сподобив Бог. Як оце побачу щось вишите... розумієте, я аж больна тим!».

Розмовляючи, Любов Бєсєда поправляє фіранку на невеличкому вікні в кімнаті й додає, що вдома у неї стіни стоять, а от вікна «сліпі», усі 13. Але вертатися й склити їх вона поки що не може, бо повз Дергачі проходить траса, що веде з російського Бєлгорода. «На смерть ми вже надивилися», – кидає жінка і береться демонструвати, як вона малює на імпровізованому столику – зсунутих докупи табуретках.

Майстер-клас для волинських дітей

Серед хистів Любові Бєсєди – художній дар. Ще донедавна в Дергачах красувався Будинок культури, який ця жінка оздоблювала разом із дочкою. Тепер там руїна. Зате у стінах волинського ліцею «оселилася» перша творча виставка гості із Харківщини. Подбала про це директорка Радомишльського ліцею Боратинської селищної ради, а також депутатка цієї ради Лариса Борейко. Олівці й ватман, із вболіванням зауважує вона, хай трохи допомогають відволікати таку особливу жінку від думок про дому: «Як цим людям адаптуватися, ще протриматися – війна затягується, вони вже рік пережили, а все ще повертатися не можна назад? Це дуже болюча тема. От Любов Василівна якось зауважила, що помалювала би, і я вхопилася за цю ідею, купила необхідне і сказала: «Давайте потрошку творити». Спочатку виконала маленькі малюночки, а потім більші. І талановито, й бачення оригінальне. Потому була зустріч із учнями 6–7 класів, вона провела майстер-клас, і я радію, що має багато творчих планів. А наші педагоги зі школярами вибудували паралель між малюнками Катерини Білокур, Марії Примаченко і сьогоденням».

Лариса Борейко підкреслює, як важливо розуміти й підтримувати українців, що опинилися без нічого й далеко від дому, маючи часто уже поважний вік. Ділиться досвідом: «У мене мешкають люди з Ізюмського району Харківщини. Їхнє село повністю знищене. Жодної оселі не вціліло. Замість їхнього будинку – руїна, а на подвір’ї – вказівник «Міни». І коли мова заходить про відбудову чи повернення, то на сьогодні більше питань, аніж відповідей. От удома чоловік працював висококласним токарем із високим рівнем зарплати. Сьогодні він працює не за фахом. Але сім’я вдячна Богові, що мають оселю і спокійне життя. Виходить так, що мусять тут жити, асимільовуватися... Є й такі, які шукають оселю, щоб купити, бо «вдома» вже нема». 

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.