Волинянка стала на коліна перед загарбниками і врятувала село

Того ранку 24 лютого 2022 року в обійсті Миколи Босого поратися по господарству взялися пізніше, ніж зазвичай. І старших, і молодших домочадців стривожило повідомлення про наступ росії на Україну.

– Коли чув від когось, що наші сусіди можуть напасти на нас, то казав, щоб не вигадували. Хіба ж їм своєї землі мало? Не хотілося вірити, що подібне може трапитися, – каже 90-літній господар.

Миколі Босому не вірилося, що ті, хто зазнав великих людських і матеріальних втрат у Другій світовій війні, хто називав українців братами, розпочнуть проти нас війну. Але всупереч сподіванням російські солдати 24 лютого 2022 року перетнули наш кордон. У його життя війна увірвалася вже вдруге.

Дивлячись по телевізору на руїни наших сіл і міст, смерті, які принесли окупанти, знущання російських фашистів над українцями, чоловік повертається думками у 1941-й, у війну, яку йому довелося пережити ще дітлахом. І хоча з тих пір минуло більш як 80 літ, він добре пам’ятає усі її жахіття. Особливо ж той зимовий день 1944 року, який міг би стати останнім для нього, його батька та й усіх чоловіків містечка Дружкопіль (так тоді звалися Журавники, у яких мирно жили українці, поляки, євреї), що на Горохівщині.

«Люди не винні, пане офіцер, – сказала жінка. – Помилуйте їх».  

Напередодні містечком проходила похідна група вояків УПА, яка підірвала місцевий католицький костел (там був німецький наглядовий пункт, що давав можливість спостерігати за територією навколишніх сіл, стояв великокаліберний кулемет), міст через річку Гнила Липа та школу. А вже вранці на Дружкопіль круками налетіли фашистські вояки. Вони вривалися у хати з криками: «Шнель, шнель!» – виганяли звідти господарів. Людей зігнали на центральний майдан перед палацом графа Роберта де Бассаліні. Чоловіків вишикували перед заціпенілим натовпом. Відчуваючи, що ось-ось станеться щось жахливе, вони приречено стояли. Вийшов німецький офіцер та оголосив, що їх буде розстріляно. Мовляв, це покарання за підрив важливих об’єктів. Жіночий та дитячий плач рознісся над майданом. Його перервала команда: «Приготуватися!». І тут, проштовхуючись крізь натовп, вийшла жінка. Селяни знали її. Це була місцева жителька Наталія Мельничук, котру окупанти залучали до роботи перекладачкою в комендатурі, бо ж добре володіла німецькою мовою. Жінки з німим благанням в очах дивилися на неї: а раптом їй вдасться вирвати з рук смерті їхніх рідних...

– Люди не винні, пане офіцер, – сказала жінка. – Помилуйте їх. Не вони підривали, то зробили чужі. За що ж карати селян?

Та офіцер не зреагував на її слова. Прохання жінки ще більше розлютило його. Вважав же її своєю одноплемінницею, людиною, яка повинна б підтримувати його, представника нової влади. Тож висловив своє обурення ганебним (на його думку) вчинком Наталії. Але та не відступала і продовжувала переконувати у невинуватості односельців, а тоді стала перед ним на коліна. І це, певне, змусило офіцера змінити гнів на милість. Він таки погодився відпустити чоловіків. Правда, за умови, що до ранку вони відбудують зруйнований міст через річку.

Селяни працювали всю ніч. Розбирали найближчі стодоли, звозили деревину. Коваль Микола Ількевич робив скоби. Їх відразу ж, ще гарячими, забирали і пускали у справу. До ранку міст, через який проходила дорога на Львів, був відновлений.

З часом і сам пам’ятник почав руйнуватися. Тож хочемо відновити. Адже жінка заслуговує на те, аби про неї пам’ятали.

– Від мами Олександри я не раз чув про той день, який ледве не став трагедією для Дружкополя, – розповідав уродженець села, історик і краєзнавець Іван Цимбалюк. – Село було вдячне Наталії Мельничук за порятунок. Тож коли у 1944 році до нас прийшли знову «совєти» і почали шукати тих, хто співпрацював із німцями, ніхто не видав її. Адже вона врятувала не лише чоловіків від розстрілу, а й сім’ю євреїв, яку переховувала, ризикуючи власним життям. Її поважали, прислухалися до неї. У повоєнні роки обрали казначеєм Дмитрівського храму. А коли захворіла, село встановило над нею опіку. Жінки відвідували. Допомагали по господарству.
У 1965 році Наталія Мельничук померла. Поховали її на місцевому кладовищі. На могилі рятівниці стоїть непримітний пам’ятник.

– На ньому був і рік народження. Я з мамою не раз приходив сюди, ми впорядковували могилу, – каже Іван Цимбалюк. – На жаль, не запам’ятав його. З часом і сам пам’ятник почав руйнуватися. Тож хочемо відновити. Адже жінка заслуговує на те, аби про неї пам’ятали.

Щороку на її могилу приходять ті, кого вона врятувала від розстрілу, їхні нащадки. Схиляють голови перед світлою пам’яттю жінки, котра насмілилася відстояти своїх земляків, вирвати їх із рук смерті. Приходить і Микола Босий, який разом із такими ж підлітками був у тій смертельній шерензі на майдані.

– Дякую тобі, Наталіє, за те, що я живу, – тихо веде розмову чоловік, стоячи біля пам’ятника. – За те, що продовжився мій рід, що тішуся дітьми, внуками...

Наша довідка:

Наталія Мельничук – німкеня за походженням. Народилася у селі Вовнянка, що неподалік Рожища (дата народження не відома). Заміж вийшла за місцевого хлопця, який навчався справі обробки м’яса. Згодом молода сім’я переїхала до Дружкополя, де відкрила ковбасну крамничку. У подружжя народився син Віктор. Під час війни його як фольксдойче мобілізували до німецької армії. За переказами, він загинув у районі Сокаля.

«Якби не ця жінка, мене вже не було б на світі», – каже пан Микола. Фото з архіву Миколи БОСОГО.

Євгенія СОМОВА.

Читайте також: «Завдяки волинянці Юлії Євтушик про Голодомор в Україні прочитають в Італії».