Вінчання військовослужбовців Тетяни й Богдана Косинських у звиняченському храмі Святителя Миколая Чудотворця було воістину незабутнім.
Військовослужбовці Богдан і Тетяна повінчалися у храмі Звинячого на Волині (Фото)
Чоловік на цей особливий обряд приїхав із передової. Зі своєю коханою боронити Україну вони стали разом ще у лютому 2022 року
Відколи почалася війна, 43-річний військовослужбовець Першого прикордонного загону Богдан Косинський в рідне село Звиняче Горохівської територіальної громади Луцького району приїжджає зрідка. Але всюди, куди веде його солдатська доля, розказує про мальовничість свого Поліського краю настільки теплими словами, що побачити нашу Волинь хочеться вже всім його бойовим побратимам.
Цьогоріч воїн побував удома лише раз за довгі вісім місяців. Як завше, на крилах синівської вдячності та любові, поспішав до рідної хати, батьків. А ще ж їхав на своє… вінчання!
«БОЯТИСЯ НАМ, МАМО, НЕ НАЛЕЖИТЬ»
– Вибрати для цієї сокровенної події 24 серпня – День народження нашої незалежної держави – був знак зі святого Неба для мрії моєї юності – повінчатися в рідній церкві, а моя кохана дружина, Тетяна, по-жіночому зворушливо раділа такому бажанню! – розповідає пан Богдан.
– Ой, яке ж то було весілля! Не гучне, бо війна, не розкішне, бо наш Богдан – уже мудрий чоловік. Ми прийшли з церкви, накрили стіл під горіхом біля хати. Гостями були донька Мирослава з сім’єю, свати та свідки церковні – Олена і Віталій Питалі. В домашньому раю стільки всього гарного згадали й набажали, що з чоловіком досі втираємо сльози від щастя за дітей і родину, – не приховує Богданова мама – Віра Климівна.
Молитви не стихають у серці цієї берегині. Вона, як і тисячі неньок Героїв, життя яких під щохвилинною рукою смерті, випрошує в святого Неба закінчення війни зрання до смеркання й не пропускає жодного богослужіння в церкві Святителя Миколая Чудотворця. Його настоятель, о. Назарій Шийка, просить вірян йти до Божого дому навіть буденними вечорами, щоб велелюдна молитва була невсипущим оберегом для українських захисників. До слова, церковна громада Звинячого однією з перших позбавила свою святиню московського духу, перейшовши в січні 2019 року в лоно Православної церкви України. Хористи тоді в один голос ввірили регентство Вірі Климівні Косинській – завше милозвучній голосом у піснеспівах та щирістю – в спілкуванні з односельцями.
…Пані Віра всміхається, згадуючи з кожної розмови з своїм найріднішим воїном жартівливе: «Боятися нам, мамо, не належить!». Знає ж бо і вона, і чоловік Богдан Борисович, що їхній син навіть здалеку, навіть із фронтового пекла, зуміє втішити їх найпотрібнішим добрим синівським словом.
«РІДНУ КРАЇНУ ПОТРІБНО НЕ ПРОСТО ЛЮБИТИ, А Й ЗАХИЩАТИ»
…До розлуки з ним батьки мусили готувати себе з того дня, коли Богдан-школяр сказав , що буде військовим. Після закінчення Звиняченської школи не вступив до Хмельницького прикордонного університету. Однак не впав духом, а залюбки сприйняв обов’язок служити в армії.
– Серед двох вагонів призовників наш виглядав єдиним, хто був у захваті від майбутньої солдатської служби. Радів, наче доросла дитина, коли отримав військову форму, прийняв присягу. Спершу гартував себе у Великих Мостах на Львівщині, а згодом – на Закарпатті. Ми вже тоді знали, що службу він не залишить, – не забудуть довіку батько й мати, як у 1999 році виряджали сина у солдати.
– Я змалку зрозумів, зачитуючись історією України, що свою країну потрібно не просто любити, цінувати, а ще й захищати. Досі ніким іншим себе не уявляв. Навіть війна не зуміла заставити мене пожалкувати про цей вибір! – звучать освідченням нелегкій професії ці скромні слова героя нашого часу та цієї публікації.
А доля знала, навіщо провадить хлопця далеко з рідної хати, бо на заставі неподалік мальовничого Чопа здійснилася ще одна мрія юнака: Богдан зустрів свою Тетяну. Спершу вона була просто його соратницею по службі в Чопському прикордонному загоні, а потім закарпатка стала для волинянина найкращою в світі дружиною.
«ПРОТЯГОМ ОДИНАДЦЯТИ РОКІВ МИ З НЕВІСТКОЮ НАВІТЬ «ДЛЯ ГОДИТЬСЯ» НЕ ПОСВАРИЛИСЯ»
Звістку про те, що матимуть невістку, Віра Климівна й Богдан Борисович Косинські зустріли воістину сердечними обіймами в липні 2013 року. Про своє рішення одружитися 31-річний Богдан сказав спершу батькові, зателефонувавши в неділю, доки ненька була в церкві.
– Сідай, мати, щось скажу. Наш Богдан жениться, але та жінка вже була заміжня і має двійко дітей, – переповів тоді глава родини ту новину настільки безтурботно, ніби знав наперед відповідь дружини.
– То й що, що бере її з дітками? Аби їм усім було добре! – благословила вона молодят у добру хвилину.
– У моєму підрозділі проти росіян воюють навіть росіяни. Вони, як і ми, українці, налаштовані тільки на Перемогу, – вражає вірою й оптимізмом Богдан Косинський.
Нині 19-річна Дарина – студентка вишу, Сашко навчається в дев’ятому класі, а їхній найменшій сестричці Софії вже виповнилося 10 років. Звиняченські дідусь Богдан і бабуся Віра буквально виглядають очі за всіма внуками. Бувало, що Тетяна навіть у мирні дні частенько гостювала у свекра й свекрухи лише з дітьми.
– Від першої зустрічі й донині ми з невісткою навіть «для годиться» не зуміли посваритися, така вона в мене золота дочка! – знову дякує Богові пані Віра.
– Вінчання було дуже гарним, пара – вродливою. Ми вітали Таню й Богдана, їхніх добропорядних батьків усією церковною громадою. Косинські живуть у Звинячому вже 38 років. Віру Павлівну ми знаємо не лише регенткою, а й протягом багатьох років бухгалтеркою сільської ради, а Богдана Борисовича – землевпорядником, – поділилася радістю того незабутнього дня вчителька історії Звиняченського ліцею Тетяна Швейгер.
«БУДУ ВІЙСЬКОВИМ ДОТИ, ДОКИ ЦЕ БУДЕ ПОТРІБНО КРАЇНІ»
…Із Богданом Богдановичем ми розмовляли довгенько. Мій співрозмовник сипав доброзичливістю, жартами, повагою, пригадуючи дитинство, мирні шкільні роки в рідному селі, юність в армії та свої сімейні радощі на другій батьківщині, якою називає Закарпаття.
Він дуже любить свій дім у Чопі й рідну хату в Звинячому. Найгарніші та найщасливіші хвилини для цього військовослужбовця – то бути вдома, проводити час із найдорожчими людьми.
– Ви не уявляєте, яка в мене класна теща! Марія Андріївна – мудра жінка й файна господиня, та найбільше я вдячний їй за доньку Таню, мою дружину, – не приховував Богдан Косинський.
Вмить серйознішав, коли міркував про воєнне сьогодення. Його біль – це рани та смуток побратимів, яких війна розлучила з сім’ями, друзями, домашнім затишком та планами. Його горе – то загибель кожного, кого вже не дочекається родина.
Міг би вже піти на пенсію, та наразі навіть не припускає такої думки. Служити Україні продовжує і його Тетяна Іванівна. У лютому 2022 року подружжя не вагалося, ухвалюючи рішення боронити на своїх місцях державу доти, доки це буде потрібно.
– У моєму підрозділі проти росіян воюють навіть росіяни. Вони, як і ми, українці, налаштовані тільки на Перемогу, – вражає вірою й оптимізмом Богдан Косинський.
На час нашого спілкування він уже був неподалік Вовчанська на Харківщині. Повертайтеся додому, земляче, з Перемогою! З такими, як ви батьками, чоловіками, патріотами Україна є і буде!
Читайте також: «Дві доньки – дві сльози: невигадана історія»
