Ніде не бачив такого, щоб у якійсь нашій конторі за п’ять хвилин обслужили клієнта і видали йому необхідну довідку. Н-і-д-е!
За довідкою манюньою, вона така, що в руку нема чого взяти, зайшов у міжрайвійськкомат. Була 14 година 20 хвилин робочого дня. У приймальні нікого немає з чергових. Тиша і благодать. Тільки звідтіля, з нутра приміщення, доносяться збуджені голоси, чується брязкіт посуду. — Обідають люди, — каже хлопець, який теж сидить в очікуванні. — Так ніби обід скінчився? Час робочий, — зиркаю на годинник. Кілька чоловік мовчки чекають милостині від чиновників. Нарешті, за бар’єром мелькнуло обличчя жінки: “Що таке?”. Вбіг чоловік, витираючи на ходу губи п’ятірнею: “Чого треба?”. Насупивши брови, як колись відомий генсек, продефілював керівник приймальнею. Кинув поглядом направо, наліво, поверх голів наших — й уст не розкрив. Клацнули двері, випустивши жіночку, навантажену торбами з тарою: обід скінчився! А, може, могорич за послугу? Хто ж його знає — яка причина з’їла стільки часу в службового люду. Через тридцять хвилин винесли мені злощасний папірчик. Воно, як подумати, довідку могли писати цілий день. Ніде ж не регламентовано, скільки часу чиновник повинен затратити на видачу необхідного документа простому смертному (грошовита рать за таким дріб’язком не ходить!). У міській раді, куди щодня топчуть люди стежку, на дверях табличка: видача довідок в понеділок, середу, четвер. Час: з 9 до 12-ї години. Заходить жінка о 10-й годині в середу. Замок. “Де та, що видає?”. “Не знаємо!”. “Що мені робити?” Ні пари з уст. Це типова болячка наших днів — безкультур’я, тяганина, обіцянки-цяцянки у всіх без винятку конторах, куди звертаються із заявами чи за документами. Ніде не бачив такого, щоб за п’ять хвилин обслужили клієнта і видали йому необхідне. Н-і-д-е! Стало традицією розпочинати робочий день в окремих організаціях з чаювання чи кавування. Заходиш після 9-ї чи о десятій — брязкають ложками, гомін інтимно-сімейний доноситься з-за дверей. Гуляй, Даша, танцюй, Маша, — демократія! Як не дивно, бува, й керівники зранку розділяють з підлеглими цю радість. Звісно, якщо перебрав звечора, то треба рятуватися. А відвідувачі чекають у приймальних, сновигають коридорами і кленуть на чому світ стоїть українську бюрократію! За даними органів статистики радянський бюрократичний апарат нараховував в останні роки свого існування близько 800 тисяч чиновників на 280 млн. населення або один управлінець на 350 жителів. Сьогодні в Україні армія слуг народу — близько 200 тисяч, приблизно 13 тисяч їх “окопалося” в центральному, київському апараті міністерств і відомств. Десь близько 180 тисяч в територіальних органах, тобто місцеві. При населенні в 48 млн. чоловік виходить один державний службовець припадає на 240 українців... А справи не радують. Щоправда, управлінці своїм всевидящим зором помічають якийсь економічний ріст, рух вперед, а народ сліпий, не бачить того, та все ремствує. Михайло СИРОТЮК. м. Любомль.
