Від фрази «Ти куди пішов, дебіл?» я закам’яніла

Вже кілька днів ходжу під враженням – з голови не виходить фраза, яку почула на вулиці. Йшла бабуся з онуком повз ряд магазинів. Хлопчик, мабуть, такий жвавий, бо не просто йшов, а підстрибував, копав якийсь папірець, наче футбольний м’яч…

Бабуся мовчки йшла поруч. Аж раптом хлопчик забіг в один із магазинів. І тут бабуся вигукує фразу: «Ти куди пішов, дебіл?». Я не просто зупинилася від почутого, а закам’яніла.

Хлопчик не вийшов з магазину. Ніби не чув. А може, вже звик до такого звертання… За ним усередину попленталася і бабуся.

Виховання дитини – це не дресура.

Я також – бабуся. Навіть у страшному сні мені не наснилося б ось таке звертання до дитини. Так, діти часто пустують, роблять не завжди гарні вчинки. Але з ними потрібно про це говорити. Дітей треба хвалити, дякувати за допомогу, пояснювати, як треба поводитися на вулиці, у школі, в гостях. І, звісно, вітатися. Тією ж монетою вони вам згодом відплатять.

 Дитині дуже важливо знати, що її сприймають і люблять без жодних умов. Бо, як відомо, похвалиш дитину – вона зміцниться у добрі, але, коли покараєш, – зло не завжди відступить. Хто не знає закономірності: що більше дитину лають, то гіршою вона стає. Чому ж так відбувається? А тому, що виховання дитини – це не дресура.

Навіть, якщо той хлопчик, який ішов із бабусею, не був слухняним, у жодному разі вона не повинна називати дитину «дебілом». Бо з часом він зрозуміє, що це страшне слово – звичайне, як «добрий день». Ним можна послуговуватися у розмові з друзями, батьками і, звісно, бабусею, від якої почув його на свою адресу.

Галина ЯРЕМА, «Високий замок».