«Не телефонуйте мені з плітками: поки не побачу тіло, я в це вірити не збираюся…»

Перевірити російські канали, оновити кабінет на сайті Координаційного штабу, впасти у відчай і знову схопитися за надію – така щоденна реальність родин, які чекають на зниклих безвісти військових. У багатьох випадках статус «зниклий безвісти» означає, що тіло не вдалося повернути з поля бою. Та дехто зі «зниклих» потім повертається з полону – тому кожна родина вірить, що її близький буде серед них. Стан, коли людина застрягає між скорботою і надією, має назву «невизначена втрата».

«Найбільший страх – що коханий може не повернутися ні живим, ні мертвим»

 – Мій чоловік Олександр служить у 14-й бригаді НГУ «Червона калина» з серпня 2022 року, а загалом боронить нашу землю ще з 2018-го, – каже Ірина Богусевич, дружина бійця 14-ї бригади НГУ Мустанга. – Сашко зник 11 серпня 2024 року на Покровському напрямку. Зранку ми ще листувалися. Він писав, що втомився, любить нас, сумує. Обіцяв написати пізніше. І з того дня – жодного слова.

Увечері 11 серпня я почала шукати його через дружин тих, із ким він служив. Уже тоді почала надходити тривожна інформація, що з Сашком щось сталося. 15 серпня в російських Telegram-каналах з’явилося відео, як окупанти зачищають посадку. Мій Сашко був кулеметником, працював на «Браунінгу». Цей кулемет із номером видно на одному з відео. А в кінці ролика – тіла хлопців. Родичі змогли опізнати декого з них, але Сашка я не бачила. За номером кулемета дізналася, що це саме ті позиції, де він був.

З того моменту – тиша. Територія повністю захоплена. Репатріаційні заходи проводили в сусідніх селах, але з села, де зник мій чоловік, – поки жодного тіла. Офіційної інформації про полон немає, у Telegram-каналах – теж. Від нашої бригади взагалі дуже мало підтверджених полонених.

Були плітки, що Сашка і ще одного хлопця взяли в полон. У перший місяць говорили, що він поранений у полоні, але також – що загиблий. З тих позицій ніхто не повернувся, отже, це лише здогадки…
Жити й боротися мені допомагають діти. У мене двоє хлопчиків – 11 років і 2. Загалом я по життю – сильна. Звісно, бувають дні, особливо – вечори, коли дуже тяжко. Але я щодня пишу Сашкові – розповідаю про свій день, про дітей, надсилаю відео. Сподіваюся, що колись він прочитає ці тисячі повідомлень.

Глобальних рішень без Саші я не ухвалюю. Ми планували будівництво, я сама цього не робитиму. Будинок, про який ми мріяли, чекає його повернення. Зараз думаю над проєктом чаярні. Кав'ярень – багато, а Сашко завжди мріяв про чаярню. Можливо, напишу грант і вдасться відкрити…

Безвісти зниклих дуже багато – потрібно постійно про це говорити. Мій найбільший страх – що коханий може не повернутися додому ні живим, ні мертвим. І найбільший страх родин зниклих безвісти – все життя бути в цьому статусі.
Зараз я спілкуюся виключно з людьми, які опинилися у схожій біді. Мене підтримують їхні слова: «Ти – молодець, ти правильно все робиш». А от жалісливі погляди дратують. Від них я почуваюся безпорадною.

«Просто підійдіть і скажіть: «Я поруч»»

 – Ми з коханим почали зустрічатися 17 років тому. У мене вже був син, і Сашко став для нього найкращим батьком. Відтоді ми були майже нерозлучні, разом працювали, але щовечора мали що розповісти одне одному. Якось я сказала коханому, що у нас така любов, про яку колись напишуть роман… – згадує Валентина – дружина бійця 46-ї бригади Олександра. – Сашко завжди казав: «Ти маєш розуміти, що настане час – і я піду захищати тебе, сина, маму». У 2023 році він отримав повістку, а згодом потрапив у 46-ту бригаду. На Новий рік, з 31 грудня на 1 січня 2024-го, він зателефонував мені по дорозі на Донеччину. Ми встигли привітати одне одного. Він ще тоді сказав: «Знаєш, усі казали, що ти – везуча. А я – завжди везучий, коли біля тебе». Я і плакала, і раділа.

Не запитуйте родичів зниклих безвісти: «Як ти?», «Чи щось чути?», «Є новини?».  Ми – ніяк. Ми чуємо лише: «Чекайте».

Вже на третій день на бойових позиціях Сашко побачив смерть – витягував побратимів на собі з-під обстрілів. Після одного з виходів їх отруїли газом, але він встиг зорієнтуватися, вивів людей. Коли отямився у шпиталі, сказав мені: «Давай одружимося. Якщо щось станеться – я хочу, щоб ти була дружиною офіційно». Ми розписалися 7 лютого. А через тиждень він знову поїхав на фронт.

14 лютого ми попрощалися, 17-го ввечері я з ним говорила, а вночі – він зник. Жодного пояснення, жодного побратима поруч, щоб розповісти, що сталося. Я зібрала стоси документів, сама почала шукати. Мені снився сон – ніби бабуся мене будить і каже: «Він живий». Відтоді я в це вірю і не дозволяю нікому переконувати мене в іншому. Якщо не бачили тіла – не телефонуйте мені з плітками. Поки не побачу тіло, я в це вірити не збираюся – для мене він живий.

Спочатку мені снилися дуже чіткі сни з коханим. Я просила: «Саш, підкажи, що робити». І ніби він мене вів – куди йти, як діяти. Це дуже допомагало. Ми з родинами об'єдналися і зараз маємо групу родичів зниклих безвісти 46-ї бригади.

Я працюю на «Укрпошті», а вечорами шию для нашого спільного бізнесу. Ми з Сашком ще з 2014 року допомагали військовим – робили муфти для рук. Мій світ перевернувся з ніг на голову, але я повернулася до справи, яку ми мріяли розвивати разом із Сашком – шиття, розпис, своя майстерня. Наша спільна справа мене тримає. Коли Саша повернеться, я хочу, щоб він пишався мною, побачив, що я не опустила руки.
Коли сину виповнилося 20, він хотів іти воювати добровольцем, шукати тата. Я насилу відмовила. Батьки Саші зараз живуть з нами. Я вдячна, що його мама поруч і підтримує мене. Ми усі разом шукаємо його, ходимо на акції.
Найболючіше в суспільстві – це байдужість. Його друзі, з якими ще вчора хліб ділили, жодного разу не подзвонили. Ніхто з сусідів не запитав: «Може тобі хоча б допомогти по господарству?». Потім кажуть: «Я не знав, як із тобою говорити». А ти спробував?

Якщо знаєте родину, в якій зник військовий, просто підійдіть і скажіть: «Я поруч». Суспільство ніби поділилося навпіл: ті, в кого рідні зникли, загинули чи воюють, і ті, хто живе, ніби нічого не сталося. Я вже не маю сил щось їм пояснювати. Можливо, коли вони самі опиняться на нашому місці – тоді зрозуміють.

«Працівниця ТЦК сказала: «Можливо, він у полоні. Але якщо ні – дай Бог, ви ще раз вийдете заміж»

 – Мій чоловік Олег приєднався до ЗСУ в липні 2022 року, а за рік зник на Донеччині поблизу селища Богданівка. 14 липня 2023 року я востаннє з ним говорила, а за чотири дні він зник разом із побратимами під час виконання бойового завдання, – каже наречена бійця 115-ї ОМБр Великого Тетяна Танцюра. – Донині ми не маємо ні збігів ДНК, ні підтвердження, що хтось із них перебуває в полоні. Уже рік і 10 місяців я живу зі статусом нареченої зниклого безвісти.

Ми з Олегом познайомилися в грудні 2021 року, за два місяці до великої війни. Разом були пів року. Потім – рік на відстані. Лише раз у нього була відпустка. Під час неї, 9 лютого 2023 року, він освідчився мені. Відтоді я не бачила його жодного разу.

Я нікому не побажаю того, що проходимо ми. Але, якщо ваша рідна людина зникла безвісти, – шукайте об’єднання родин саме тієї бригади. Коли ви не самі, легше боротися.

Я в якийсь момент самоізолювалася, і це було дуже важко. Зараз, коли накриває, телефоную до дружини побратима мого чоловіка, з яким вони зникли. Вона слухає і все розуміє без пояснень.
Моя нервова система – як натягнута нитка. Зараз менше істерик, але, коли згадую чоловіка чи чекаю на новини про обмін, – усе повертається. Кожного разу сподіваюся на диво. Спершу з'являються фото – я відкриваю, збільшую, не знаходжу.

Потім чекаю списки – його немає.

Після кожного обміну більшість родин, які чекають «зниклих безвісти», розбиті. Ти не бачиш кінця, не хочеш жити. Але наступного дня прокидаєшся і знову щось робиш. Бо, можливо, буде ще один обмін.

Не було жодної години, щоб я не думала про свого чоловіка. Мені радили більше відволікатися на роботу, але навіть коли я працюю, у голові постійно: що я ще можу зробити? Раніше робота й реалізація були дуже важливі, а зараз сенс мого життя – знайти і повернути мого чоловіка.

Я розумію, що маю працювати, годувати кота, заправляти машину, їздити на акції. Але я навіть у кіно не ходжу, не можу собі дозволити. Хоч і знаю, що це – неправильно.

Я стикалася з недоречними словами. У нашому ТЦК я подавала заяву про щорічну допомогу. Працівниця, яка мала просто прийняти документи, сказала: «Я вам дуже співчуваю, це – велике горе. Можливо, він у полоні. Але якщо ні – дай Бог, ви ще раз вийдете заміж».

Це не була випадкова людина з вулиці – вона працює з родинами зниклих у моєму місті. Я думаю, для таких працівників мають бути тренінги. Бо після подібних тригерів я довго приходжу до тями. Я кохаю і чекаю свого чоловіка, і мені не потрібні непрохані поради.

Мабуть, єдине, чого я хочу від інших – щоб люди приходили на акції підтримки полонених і зниклих. Просто постояти з нами годину. Це дуже цінно – відчувати, що людям не байдуже. Але нас не треба жаліти, нас треба підтримувати. І не ставити запитання: «Ти як?» Бо ми – ніяк. Краще сказати: «Чим я можу допомогти?» або «Давай поговоримо».

 Олена БАРСУКОВА, life.pravda.com.ua.