Мама двох доньок: «Три місяці приходила до ТЦК і вмовляла мене мобілізувати»

Ладна була все робити – лиш би бути в армії

Для військовослужбовиці 39-ї окремої бригади берегової оборони 30-го корпусу морської піхоти Лесі на позивний Флінт війна триває 11 років. Як починається агресія – вона бачила в рідному Донецьку, змушена була залишити свій дім. І вже тоді, каже, вирішила, що стане військовою – для помсти ворогам.

…У 2021 році Леся стала мамою двох дівчаток-близнюків. Коли в лютому 2022-го почалося широкомасштабне вторгнення росії, вона буквально розривалася навпіл. З одного боку, крихітні доньки, які потребували мами, з іншого – бажання доєднатися до війська.

– Почали гинути мої близькі друзі. І в мені постійно жила жага помсти – за них, за рідний дім, якого мене позбавили росіяни.

Звісно, я намагалася перебороти себе. Влаштувалася на роботу, доглядала за дітьми. Але зсередини мене гризло відчуття, що я не там, де маю бути, – ділиться переживаннями Флінт.

Зрештою, дилему вирішив тато Лесі. Минув уже рік від початку великої війни, дівчатка трішки підросли, і він сам завів розмову з донькою.

– Сказав: «Я бачу, що ти не знаходиш собі місця. Іди, доню, до армії, не ламай себе. Роби те, що ти вважаєш правильним. З дівчатками допоможемо, будемо поряд, за це не хвилюйся». І я нарешті зважилася. Але зважитися – одне, а потрапити в армію – інше. Мене довго не брали. Я, мабуть, три місяці приходила до ТЦК і вмовляла мене мобілізувати. Вже сварилася, мовляв, ви людей на вулицях шукаєте, а я до вас сама прийшла.

Іди, доню, до армії, не ламай себе. Роби те, що ти вважаєш правильним. 

Одного разу, коли Леся вчергове стояла під ворітьми ТЦК, туди приїхав представник 39-ї бригади. Запитав, чи дійсно дівчина хоче служити, який має досвід, в якому підрозділі хоче працювати.

– А я була настільки вмотивована, що ладна була все робити! Сказала, що маю водійські права. «Водієм будеш?» – «Буду!» Так я потрапила в бригаду. І я досі дуже вдячна людям, які в мене повірили, – говорить Флінт.

«Найважче було завоювати довіру хлопців»

Спочатку, каже Леся, її не відпускали на виїзди. Новенька, ще й дівчина. Але вона так щиро рвалася працювати, що зрештою командири погодилися. Їй потрібно було відвезти екіпаж на точку, дочекатися, доки хлопці закінчать роботу, і забрати їх з позицій. Іноді таких виїздів було по кілька на день.

 – Бувало, що навіть не встигала поїсти. Але найважче було завоювати довіру хлопців. На початку вони сідали до мене в машину з пересторогою – дівчинка за кермом, на передовій. Але з часом побачили, як відповідально я ставлюся до роботи, і довіра з’явилася. І я просто намагалася її не підривати, а показувати, що вмію і хочу працювати. Чи були небезпечні виїзди? Так, траплялися випадки, коли потрапляла під обстріл дорогою. Якось довелося пішки майже два кілометри виходити. Чую, наді мною «Мавік» летить. А я на відкритій місцевості, сховатися ніде. Ну, думаю, що буде те й буде. Але, на щастя, все обійшлося. Страшно стає вже потім, коли розумієш, що могло статися. В момент, коли щось відбувається прямо зараз, страху немає.
Нещодавно Флінт змінила військову спеціальність. Пройшла навчання на навідника, опанувала бусоль і планує працювати вже в артилерійському підрозділі.

«Плакала, що перший вірш доньок навчила не я»

Вдома на маму чекають двійко дівчаток. Вони вже ходять у садочок, мають купу дитячих справ, розваг, але дуже скучають за мамою. Це, зізнається Леся, їй дуже болить.

– Коли приїжджаю додому, вони одразу щебечуть, розповідають якісь історії, тягнуть мене гуляти з ними. І я кожен раз дивуюся, як швидко вони ростуть, змінюються. І щоразу, коли звикаєш спати в їхніх обіймах, важко залишати малечу. Так, це мій біль. Я багато чого пропустила в їхньому житті. Коли було свято в дитячому садочку, змогла вирватися, але розплакалася, бо раптом стало так образливо, що перший віршик з ними вчила не я… І не виключаю, що колись доньки запитають мене, чому я була не з ними, коли була так потрібна. Але мені здається, що маю бути тут, щоб у майбутньому не воювали вони. У моїх силах зробити якийсь внесок у боротьбу, мушу захищати землю, на якій житимуть мої діти. Я не хочу, щоб вони повторювали мою долю.

 Хочеться, щоб носили не форму, а сукні, не берці, а підбори, щоб їздили не полями під обстрілами, а хорошими дорогами, – говорить Флінт.

Яким би важким не був її життєвий досвід, вона намагається завжди зберігати оптимізм.

– Іноді зустрічаюся із цивільними знайомими, вони починають жалітися на якісь проблеми і запитують мене, де я беру причини для оптимізму. А для мене все просто. У мене здорові діти, я маю руки й ноги – чому журитися? Щастя – в речах, які не купиш за гроші, – упевнена Леся.

Людмила КЛІЩУК, кореспондент «АрміяInform».