Коли вже боляче… Історія на вечір

Вона – статна, чорнява, мов породиста кішка. Погляд – гострий, волосся – блискуче, кожен рух – вивірений. А він – кремезний, з похмурим лобом і маленькими сердитими очима, схожий на ведмедя, який прокинувся не в той сезон.

Сварка точилася довкола дрібниць. Загублені ключі. Чиїсь родичі не віддали борг – чи її, чи його. Вона, мов кицька, шипіла й нервово жестикулювала. Він бурчав із басом, як роздратований ведмідь: коротко, сердито, з напругою в плечах.

І тут вийшла лікарка. З серйозним поглядом. Похитала головою й сказала, що ситуація – важка. Дуже важка. Саме такого вона й боялася. Треба чекати результатів аналізів, але операція буде точно. 

Далі говорила ще щось тихо, поглядаючи то на нього, то на неї. Дала оберемок паперів, щось пояснила й пішла.

Вона, мов кицька, шипіла й нервово жестикулювала. Він бурчав басом, як роздратований ведмідь.

Жінка згорнулася і враз обняла свого чоловіка. Міцно, з усіх сил, тонкими руками. Притулилася до нього – і заплакала. А ведмідь… ніби розтанув. Обняв її у відповідь, великою лапою гладив її по волоссю, і лагідно, зовсім не по-ведмежому, почав бурмотіти:

– Та не плач, рідна… Ну що ти… Все буде добре. Чуєш? Ми впораємося. Не треба сліз… Я ж із тобою…

Так вони й сиділи, згорнуті в одне ціле. А на сусідньому сидінні – груда медичних паперів: направлення, аналізи, висновки. Бідний хворий ведмідь і його ніжна кішечка…

І от чомусь так буває, що ми найважливіше усвідомлюємо тільки тоді, коли вже боляче. Коли з-під ніг іде земля. Коли відчуваєш, що час – не безкінечний. Людина поруч – не завжди поруч. Крихка, як ми самі. Як тонке скло, яке легко розбити словом, поглядом, мовчанкою…

Ключі загубляться ще не раз. Борги та родичі – це завжди було і буде. А от ця людина, яку обіймаєш, – ні. І так хочеться, щоб ми пам’ятали про це раніше… Частіше. Навіть під час сварки. Бо непорозуміння – частина життя. А от розлука – його межа.