
Для воїна Єгена Ковальчука дарунок від волинських союзянок став символом спадкоємності боротьби його родини.
Тепер 100-а ОМБр під небесним щитом вишитого образу
Волинські союзянки подарували воїнам ікону-оберіг
Лучанка Наталія Пушкар, членкиня Волинської обласної організації «Союз Українок», із неймовірною любов’ю у серці, глибоким трепетом, вірою та молитвою на устах вишила ікону Архистратига Михаїла, аби передати її як оберіг і символ вдячності бійцям 100-ої ОМБр.
Над цим великим полотном жінка працювала два роки. Із хвилюючими емоціями розповідає:
– Архистратиг Михаїл – головний ангел на небі. Він – покровитель воїнів і нашої України, особливо в нинішній час. Завжди – у військових обладунках, бо – головний у битві зі злом. Перед тим, як почати цю роботу, я просила благословення в Господа. І вона мені легко вишивалася. Вірю, що цей образ стане Небесним щитом для наших захисників.
Незламні гени: онук відомої повстанки продовжує боротьбу за Україну
Ікону освятив владика Михаїл разом із духовенством кафедрального собору Святої Трійці. У день освячення до храму на запрошення союзянок завітав військовий із 100-ої бригади Євген Ковальчук.
Для нього ця подія стала особливо знаковою, адже в ній переплелися особисті родинні спогади, історія боротьби та незламності.
Його бабуся – Ніна Комаревич (у заміжжі – Петрич) із міста Володимира – видатна діячка національно-визвольного руху на Волині. Народившись в інтелігентній родині у 1925 році, Ніна з дитинства душею вбирала любов до української мови, звичаїв і національної ідеї. Її дідусь, протоієрей Федір Комаревич, понад 20 років – від 1909-го по 1930-ті – служив у храмі села Сусваль (на той час – Могильне,) пізніше – у П’ятиднях, відстоюючи українську церкву і правлячи служби рідною мовою, навіть попри незадоволення тодішньої польської влади.
Брати Євген і Сергій Ковальчуки продовжують визвольну справу своєї бабусі – Ніни Петрич.
Родинне обійстя Комаревичів було осередком культурно-просвітницької діяльності. Саме там гуртувалася інтелігенція Володимира, збиралися діячі «Просвіти», «Союзу Українок», Товариства імені Петра Могили, Пласту, влаштовувалися літературні вечори, шевченківські свята, звучала українська пісня. Не дивно, що й сама Ніна згодом стала учасницею визвольної боротьби.
У зовсім юні роки в складі повстанського руху в окрузі Володимира вона була призначена провідницею жіночої сітки (підпільної мережі) ОУН УПА. Зрада своїх призвела до арешту багатьох повстанців. Ніну допитували, били, тримали у холоді і голоді. Радянська влада засудила дівчину до 15 років таборів, які вона відбула в Сибіру, у Норильську. Там пройшла важкі знущання та випробування. Із заслання повернулася в 1956 році разом із чоловіком Олександром – теж політв’язнем та донечкою.
У роки Незалежності в Луцьку стала членкинею «Союзу Українок». Після смерті матері донька Лариса Ковальчук видала документально-художню повість «Холодний вирій», яка є спогадами Ніни
Комаревич про її юність, боротьбу за волю України, репресії, заслання та подальше життя, створюючи таким чином своєрідний родовід понад столітньої давнини.
Життєвий шлях бабусі глибоко вплинув на формування національної свідомості нащадків і став для них справжнім дороговказом. Євген Ковальчук стверджує:
– Я виховувався у національних традиціях: Україна – понад усе. В нашій родині не могло бути інакше. Дідусь і бабуся пройшли Другу світову війну і воювали за незалежну вільну Україну. Я не міг зрадити. Вони почали, а нам – завершувати…
«Коли немає підтримки – на фронті дуже відчувається…»
Як розповів військовослужбовець, він прагнув піти на фронт ще 2014 року. Цей вибір, каже, завжди підтримувала його родина. Але отримав тоді відмову. Став на захист рідної держави, як почалося повномасштабне вторгнення. Сьогодні він лікується після бойової травми, яку отримав під час артилерійського обстрілу на Донеччині – під Катеринівкою:
– Під час ворожого вогню я відправив молоду команду побратимів у підвал, а сам піднявся на другий поверх виставляти рацію, щоб у нас був зв’язок. І тут потрапив під ударну хвилю, яка просто відкинула мене з другого поверху. Я полетів аж у сусідній двір і зламав руку. Зараз проходжу реабілітацію.
Євген Ковальчук – оператор безпілотних авіаційних комплексів. Доправляє дронами харчі, медикаменти, боєкомплекти хлопцям, які в оточенні. Займається розвідкою, коригуванням вогню.
– Раніше був головним сержантом, але хотілося бути ближче до роботи, – зізнається захисник. – На фронті також і мій молодший брат Сергій, військовослужбовець 45-ї бригади, артилерист. З ним – постійно на зв’язку. Ділюся, як себе зберегти, адже дрони постійно атакують, а я знаю багато захисних нюансів.
Каже, що війна змінює світогляд і вчить цінувати найпростіше:
– Починаєш цінувати те, про що колись навіть і не думав. Переживаєш, дорослішаєш, дивишся на світ іншими очима. Здається, колись тобі не вистачало того чи іншого, а зараз – аби просто не стріляли, не прилітало, люди не гинули і вже було б достатньо. Ми працюємо щодня, забуваємо про втому, себе не шкодуємо, шкода тих, хто тут, мирних місцевих жителів, які під обстрілами, розгублені, бояться покидати свої домівки і виїжджати кудись у невідомість.
А ще наголосив Євген, що допомога тилу дуже необхідна і важлива:
– Тил і фронт – два різних світи, тому, коли потрапляєш сюди після перебування у гарячих точках, із передової, то не можеш звикнути до життя на мирній землі. Усе сприймається по-іншому. Але донати на армію просто необхідні. Коли немає підтримки – на фронті дуже відчувається. Є паузи між доставками усього необхідного для військових, звісно, дуже тяжко стало зараз і з логістикою.
Проте на Перемогу треба працювати разом.
«Ніхто не перекреслить мій народ!»
Вишитий святий образ Архистратига Михаїла урочисто передали капелану волинської 100-ої ОМБр – отцю Володимиру, який приїхав до Луцька з передової. Для волинського осередку «Союзу Українок» він привіз бойовий прапор та грамоту, як подяку за допомогу. Адже союзянки постійно активно волонтерять, підтримуючи воїнів. Про це розповідає Почесна голова ГО «Союз Українок»,
Почесна громадянка міста Луцька, депутатка міської ради кількох скликань – Любов Максимівна Ганейчук, яка й ініціювала дарунок вишитої ікони:
– Кожна наша членкиня вносить свою сердечну частинку в Перемогу. Зокрема, Наталія Пушкар, яка вишила ікону, також в’яже килимки та ангелики-обереги, які доставляють на передову. Зараз готуємо енергетичні набори для захисників, закупили вівсяної крупи, туди кладемо цукерки, горіхи, сухофрукти. Передавали також раніше і в’язані шкарпетки, і маскувальні сітки, які постійно плетуть наші жінки. Організовуємо благодійні заходи, під час яких збираємо кошти для воїнів. Нещодавно на вулиці Лесі Українки під керівництвом Світлани Крисак провели велике патріотичне дійство. У ньому взяли участь союзянки та вихованці Палацу культури учнівської молоді. Зібрали понад 27 тисяч гривень, їх передамо воїнам 100-ї бригади. Історія – циклічна, і сто років тому московити були найбільшим нашим ворогом, і зараз. Любов до України передається від покоління до покоління. І ми бачимо це на прикладі нашого військового Євгена, його брата Сергія, які продовжують визвольну справу своєї бабусі – Ніни Петрич. Це була неймовірна жінка з видатної інтелігентної родини Комаревичів, наша союзянка. Зараз ми піднімаємо питання, щоб назвати вулицю у Володимирі на честь цієї патріотичної сім’ї. Дякуючи нашим воїнам, Україна є, була і буде. Як казав Василь Симоненко: «Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ».
Любов ХВАС.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
