Федір Петрук (другий праворуч) із працівниками ДП «Волиньвугілля».
Батько відкривав вугільні пласти, а його чотири сини видобували волинське вугілля
Федір Омелянович Петрук – унікальна людина для Нововолинська, для Волині, України. Робіть самі висновки: Заслужений шахтар України пройшов всі щаблі гірничої ієрархії – від прохідника до начальника дільниці – і начальником працював 23 роки. Ніхто не може у Волинсько-Львівському вугільному басейні втримати такий професійний показник: 42 роки трудового стажу, 40 з них – підземний, і все на одній шахті – №1 Нововолинська
Нововолинськ і шахта №1 – життя та слава Федора Омеляновича Петрука, хоча на всі ці здобуті регалії мій співрозмовник реагує з іскоркою гумору: «Пішла мені гірнича справа, – мовить, – любив і люблю її, мене з вибою не можна було вигнати». Кавалер відзнак «Шахтарська слава» і «Шахтарська доблесть» усіх трьох ступенів.
До слова, сват Федора Омеляновича – Ігор Іванович Семенюк – також знана у місті і області людина, зачинатель демократичних і незалежницьких процесів у нашому краї, учасник бойових дій в зоні АТО-ООС, його син Тарас також – учасник бойових дій. Син пана Федора – Петро – сьогодні в лавах ЗСУ відстоює нашу свободу.
До речі, дружина нашого героя Федора Петрука – Лідія Петрівна – також шахтарка: 10 років трудилася на шахті № 10 «Нововолинська».
– Родом я із села Переславичі колишнього Іваничівського району, – продовжив бесіду Федір Омелянович. – Наш тато працював тоді у Порицькому управлінні вуглерозвідки і бурив землю у пошуках вугілля. Я йому ще «тормозки» носив на робоче місце. У нашій стороні вугільні пласти були тонкі і дуже багато води, тому не було доречності в їх промисловому використанні. Після закінчення дев’ятирічки у Павлівці я вступив на навчання у Горохівський сільськогосподарський технікум і мав здобути фах агронома. І тут одного разу викликають у військкомат і агітують їхати працювати на шахти Донбасу. Сім хлопців згодилися, а коли треба було їхати, то тільки я не відмовився, решту батьки не пустили. У місті Ровеньки на Донбасі у мене справи пішли добре – освоїв техніку, став прохідником і почав працювати. Далі була армія і після демобілізації (рідна хата є рідна хата) я приїхав додому.
Шахта №1 – це не просто виробнича дільниця. Для місцевих вона була школою мужності. Саме тут, у штреках, під гуркіт комбайнів і свист вентиляції, людина пізнавала власні можливості. Федір Петрук прийшов сюди ще зовсім молодим, але швидко довів: шахтарем стають не тоді, коли підписуєш трудову книжку, а коли вперше бачиш чорне обличчя товариша.
– Влаштувався на роботу на шахту №1 – і так сталося, що з нею поєднав всю свою долю, – продовжує далі мій співрозмовник. – Вийшло, що тато шукав вугілля, а вже сини його видобували. Троє моїх молодших братів – також гірники. Дуже хорошою трудовою і людською школою для мене була праця у бригаді Олексія Захарчука – трудолюба, депутата Верховної Ради колишнього СРСР.
Його слава була не в медалях, а в тому, що люди знали: з Петруком у забій – не страшно.
Федора Петрука називали наставником не за посадою, а – за суттю. Молоді гірники тягнулися до нього, бо він не просто показував, як працювати, ставив завдання на зміну. Він учив дивитися на роботу, як на службу, бо в шахті не буває сторонніх людей.
– Федоре Омеляновичу, прохідник, бригадир, заступник начальника дільниці, начальник дільниці, згодіться, що це – все ж таки різні форми спілкування, стосунків?..
– Батьки і життя навчили, що треба ладити з людьми. Я кожного дня був у лаві, знав, що треба робити у ній на цілу добу. Звичайно, були прогульники і ранні виїзди з лави – виховував словом. Сьогодні зустрічаю колишніх колег і всі тільки дякують за роки спільної праці… Одного разу вже все набридло і вирішив змінити дещо: подав свою кандидатуру на посаду голови шахтного комітету профспілки. Керівники підприємства ходили по дільницях і говорили шахтарям, щоб за мене не голосували, мотивуючи, що людина на голову профкому завжди знайдеться, а такого начальника дільниці важко знайти.
У 2004 році Федір Омелянович Петрук удостоєний звання Заслужений шахтар України. Заслужено – за працю, за відданість, професіоналізм. Його слава була не в медалях, а в тому, що люди знали: з Петруком у забій – не страшно.
…Сьогодні шахта №1 уже мовчить. Але пам’ять про тих, хто працював у цих надрах, живе. І серед них – постать Федора Омеляновича Петрука.
Його життя і праця – це нагадування: справжня цінність людини – не в гучних словах, а в чесно відпрацьованій зміні, у мозолях на долонях.
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
