Я сам готовий тобі заплатити будь-які гроші». Історія на вечір

Боря – дуже позитивна людина, приблизно мого віку. Як зі старого клієнта бере по-божому, та й зуби мої знає краще за мене самого, його пломби тримаються довго – чого ще бажати?

Одного разу я, як завжди несподівано, відчув, що у мене взагалі є зуби, особливо один…

Подзвонив Борі:

– Привіт, Борисе, можеш говорити?

– Привіт, ну, так…

– Хочу приїхати до тебе із зубом.

– …

– Чого мовчиш? Коли краще?

– Розумієш, у мене, мабуть, не вийде, давай я дам тобі телефон іншого нашого лікаря. Ти маєш його пам’ятати – сивий такий, він теж дуже хороший, зробить не гірше за мене. Вибач, не можу говорити…

– Гаразд, дякую, Борисе, чекаю від тебе номер.

За пів години прийшла SMS з телефоном та іменем іншого лікаря. Я вже й номер набрав, але раптом передумав і скинув. Урешті-решт чому я маю йти до якогось незнайомого лікаря, якщо звик до Борі? Ні, до іншого не піду, перечекаю Борині відгули, весілля чи що там у нього. Слава Богу, і мій зуб був цілком солідарний із цим рішенням: він злякався незнайомого сивого лікаря, затаївся й зовсім перестав боліти.

Я знову набрав Борю:

– Алло, це знову я. Може, я почекаю тебе? Щось не хочеться йти до іншого лікаря. Навіщо мені інший, якщо ти ще не помер?

Настала дивна пауза, я дув у слухавку й гукав, але Борис лише важко дихав і мовчав. Нарешті він відповів:

– Ти що, справді хочеш мене дочекатися?

– Ну, так, а що?

– Краще не треба, бо чекати доведеться довго, може місяць, а може й два. Не вигадуй, краще подзвони тому лікарю, якого я тобі дав.

Якби я знав, що це так затягнеться, давно б уже махнув на Бориса рукою. Який же він усе-таки неконкретний чоловік.

Але я чомусь відчув, що Борис найбільше на світі хоче, аби я дочекався саме його. І твердо відповів:

– Ні, я вже якось дочекаюся. А, до речі, де ти?

– Так, поїхав тут у справі. Ти справді хочеш мене дочекатися?

– Я ж сказав – буду чекати тільки тебе, не бійся, не помру.

– Тоді подзвони мені за тижні три, а краще – за чотири.

Рівно за місяць ми із зубом знову подзвонили Борису, він знову пропонував іншого лікаря, я знову не погодився, і ми домовилися зателефонувати ще за місяць… Так минуло цілих п’ять місяців. Я вже почав втрачати терпіння й злитися на власну дурну впертість, та й зуб натякав на іншого лікаря. Врешті-решт, де він так довго зникає? Якби я знав, що це так затягнеться, давно б уже махнув на Бориса рукою. Який же він усе-таки неконкретний чоловік.

Несподівано Борис подзвонив сам:

– Привіт. Ти досі мене чекаєш?

– Ну так, і не стільки я, скільки мій бідний зуб…

– Завтра о десятій вечора зможеш приїхати?

– О десятій? А чому так пізно? Ваша контора ж до сьомої працює.

– Зате ніхто не завадить. Ну, зможеш?

– Гаразд, о десятій – так о десятій.

Наступного вечора, коли я стояв у заторі на півдорозі до клініки, несподівано подзвонив Борис: довго вибачався, вигадував якісь безглузді відмовки і попросив перенести все на завтра. Не знаю чому, але я навіть не розсердився, а просто погодився й розвернувся.

Нарешті настав той самий вечір. Борис зустрів мене схудлим і, як завжди, позитивним. Ми пройшли порожніми кабінетами між кріслами та вітринами, і мене не покидало відчуття, що я не справжній пацієнт, а він не справжній стоматолог, ніби ми два нічні дилетанти-злодії забрели абияк куди. Я навіть перейшов на півшепіт.

Борис посадив мене у крісло, як завжди навис над мною і взявся потрошити мою голову своїми блискучими залізячками. Все було, як завжди, тільки його лоб спітнів більше, ніж зазвичай, аж окуляри залило. Нарешті він закінчив і діловито сказав:
– Постукай зубами. Пломба не заважає?

– Ні, все чудово, дякую. Скільки з мене?

Через марлеву пов’язку я не відразу помітив, що Борис плакав.

Від мого запитання: «Що трапилось?» він і зовсім розридався, як маленький хлопчик, але невдовзі опанував себе й відповів:

– Не потрібно жодних грошей, я сам готовий тобі заплатити будь-які гроші – за те, що… мене чекав.

Коли ти тоді подзвонив, я не став тобі говорити, але саме в той момент я тільки-но відійшов від наркозу. У мене ж був інсульт, усю ліву половину паралізувало. Ніхто не вірив, що я навіть з ліжка піднімуся, не те що зможу повернутися до професії.

Навіть дружина не вірила.

А я всім казав: «А дулю вам усім, у мене є пацієнт, і він мене чекає».

Зранку до вечора на тренажерах працював, щодня згадував тебе й думав: «Хоч би він дочекався мене, хоч би дочекався»…

А вчора я не зміг, пробач ще раз – так хвилювався:

«Як у мене вийде з першим пацієнтом? А раптом підведе ліва рука? Віриш, аж зуби цокотіли від страху? Хух, я лікар, я лікар, я лікар, я справжній стоматолог. Подзвоню дружині. Ур-а-а-а!!!»

Від Бориного дикого «Ур-а-а-а!!!» навіть баночки на скляних полицях озвалися кришталевим дзвоном…

Микола ДЕНИСЮК, за мережею Facebook.