Не по крові, а по вчинку: іноді рідними стають ті, хто виніс тебе з вогню.
Як «Батя» на передовій став батьком
Війна не лише розділяє людей, вона й зближує, тут навіть чужі стають рідними. Ось одна з таких історій
– Сашко, назад! Це наказ!
– Але там комбат! «Батю» вогнем накрило. Може, ранений.
Хлопець кинувся в пекло, інші бійці за ним…
*
Повернулися на світанку. Ні Сашка, ні комбата. Мовчали, у кожного одна і та думка – полон.
*
Аж раптом:
– «Батя», тобі ж всі говорили, не зловживай солодким! А ти – мед ложкою. Ледве дотягнув!
*
Наш Сашко, якому було всього 18, і виглядав підлітком, тягнув на плечах комбата, якого ми за очі називали «Центнер».
Іноді достатньо одного вчинку, щоб у чиємусь житті назавжди з’явилося слово «сину».
– Приймайте, «Батю», ноги скалічені. Цілу дорогу нарікав, що транспортую необережно, – сміявся щасливо юнак.
*
«Батя» через місяць повернувся з госпіталю.
– Ну що, Сашко, давай батькам твоїм подзвоню, подякую, що сина героєм виховали.
– Немає у мене батьків. Може і є, але я про них не знаю…
«Батя» розгублено мовчав:
– А у мене, до цієї хвилини, сина не було. А тепер є. Сашком звати.
По-батьківськи обійняв хлопця:
– Дякую, сину…
Зараз також читають: В обласному центрі Волині дрон влучив у пасажирський потяг.
