– Дівчино! Ви загубили осінь!
Бережу каштани з твоїх рук… Історія на вечір
Щоосені стара жінка приходила до лавочки під каштаном із маленькою полотняною торбинкою. Сідала, діставала три давно висохлі каштани й тихенько з кимось розмовляла. Сусіди думали, що вона втратила пам’ять. Але жінка пам’ятала все. Особливо той вересневий вечір, коли їй було дев’ятнадцять…
«Дівчино, ви загубили осінь!»
– Бабусю, а чого ви носите із собою ті каштани? – запитала шестирічна Марічка.
Віра Степанівна підвела очі.
– Бо вони теплі, дитинко.
– Та які ж теплі? – здивувалася дівчинка. – Вони ж холодні!
Старенька всміхнулася.
– Це тобі холодні. А мені – ні.
Марічка недовірливо помацала один каштан.
– А де ви їх узяли?
– Мені один хлопець подарував.
– Гарний?
– Найгарніший у світі.
– А де він тепер?
Віра Степанівна довго дивилася на пожовкле листя, яке вітер ганяв алеєю.
– Знаєш, маленька, є люди, які йдуть дуже далеко. А потім усе життя залишаються поруч.
Дівчинка нічого не зрозуміла.
Вірі Степанівні було сімдесят дев’ять. А коли вона вперше отримала ці каштани, мала дев’ятнадцять…
Тоді вона навчалася в педагогічному училищі. Носила дві товсті коси, синю сукенку з білим комірцем і страшенно соромилася хлопців.
Того вересневого дня бігла на заняття, притискаючи до грудей підручники.
Раптом хтось гукнув:
– Дівчино! Ви загубили осінь!
Вона озирнулася.
На тротуарі стояв високий русявий хлопець у потертій куртці. На долоні тримав три блискучі каштани.
– Це не мої, – засміялася Віра.
– А тепер – ваші.
– Навіщо вони мені?
Хлопець на мить замислився.
– Перший – щоб ви сьогодні усміхалися. Другий – щоб завтра згадали мене. А третій…
– Що третій?
– Щоб у мене була причина побачити вас післязавтра.
Віра почервоніла.
– А ви всім дівчатам каштани роздаєте?
– Ні. Я стільки не заробляю.
Вона розсміялася.
І взяла каштани.
А хлопець раптом став серйозним.
– Мене Андрієм звати.
– Віра.
– Дуже гарне ім’я.
– Звичайне.
– Ні. Тепер у мене є у що вірити.
І вона побігла на заняття, не знаючи, що щойно зустріла людину, яка змінить усе її життя.
«Я приніс тобі цілий мішок щастя»
Андрій працював на заводі слюсарем. Йому був двадцять один рік.
Багатства не мав. Жив із матір’ю у двох маленьких кімнатах старого будинку.
Зате мав дивовиж-
ний талант – робити Віру щасливою з нічого.
Він міг принести їй яблуко, витерте рукавом до блиску, і сказати:
– Це тобі від короля осені.
Або покласти перед нею маленький паперовий кораблик.
– Власний флот дарую. Коли розбагатію, куплю справжній човен.
– А навіщо мені човен?
– Будемо плавати по калюжах, коли дощі почнуться.
Одного разу Андрій з’явився на побачення із величезним полотняним мішком.
– Віро, заплющ очі!
– Ти що, картоплю мені приніс?
– Гірше. Щастя!
Він розв’язав мішок.
На лавочку посипалися каштани. Їх було стільки, що кілька покотилися під ноги перехожим.
Віра аж за живіт схопилася від сміху.
– Андрію! Ти збожеволів?!
– Можливо. Але я вирішив, що трьох каштанів для тебе замало.
– І що я маю з ними робити?
– Берегти. Кожен каштан – один день, коли я обіцяю тебе любити.
– То тут днів на кілька місяців!
– Нічого. Наступної осені ще назбираю.
Якщо ти дозволиш, я все життя носитиму тобі каштани.
Віра перестала сміятися.
– А якщо наступної осені тебе вже не буде поруч?
Андрій здивовано глянув на неї.
– Куди ж я подінуся?
– Не знаю. Люди розходяться…
Хлопець узяв її долоні у свої.
– Послухай, Вірусю. Я не вмію гарно говорити. І багатим, може, ніколи не стану. Але якщо ти дозволиш, я все життя носитиму тобі каштани.
– Навіть коли я буду старою?
– Особливо тоді.
– І зморшкуватою?
– Кожну зморшку поцілую.
– І буркотливою?
– Куплю собі вату у вуха.
Вона штовхнула його плечем.
А він раптом поцілував її в чоло. Так ніжно, що Вірі захотілося заплакати. Від щастя.
Весільна сукня за двадцять карбованців
Вони одружилися через рік.
Весільну сукню Віра позичила у подруги. Фату пошила сама. На святковому столі були оселедець, холодець, домашні пироги та величезна каструля голубців.
Андрій того дня весь час поправляв краватку.
– Ти чого нервуєш? – запитала молода дружина.
– Боюся, що прокинуся, а ти мені наснилася.
– Дурненький!
– Можна я перевірю?
– Що?
– Чи ти справжня.
І він поцілував її просто посеред весільного застілля.
Гості зааплодували.
А його мати, витираючи очі хустинкою, сказала:
– Ой, діти, тільки не розгубіть цього по дорозі.
– Чого, мамо? – спитав Андрій.
– Того, що між вами зараз є.
Молоді тоді не дуже зрозуміли.
Але намагалися не розгубити.
…Жили небагато. Спочатку винаймали кімнату, де взимку вода в склянці біля вікна вкривалася кригою.
Потім отримали квартиру.
Народилася донечка Оленка. Пізніше – син Тарасик.
Андрій приходив із заводу втомлений, із
потрісканими руками. Але перед тим, як переступити поріг, завжди намагався залишити поганий настрій за дверима.
– Де моє жіноче царство? – гукав.
– На кухні! – відповідала Віра.
– А де королева?
– Біля плити!
– Тоді король іде мити картоплю.
І йшов.
Мив картоплю, купав дітей, ремонтував усе, що ламалося.
А щовересня приносив каштани.
І клав три найгарніші їй у долоню.
– Перший?
– Щоб усміхалася, – відповідала Віра.
– Другий?
– Щоб згадувала тебе.
– А третій?
Він обіймав її.
– Щоб ми зустрілися знову. Навіть якщо доведеться чекати ціле життя.
«Тільки не забувай мене любити»
Не все в їхньому подружньому житті було гладенько.
Траплялися сварки. Через гроші, через дітей, через те, що Андрій розкидав шкарпетки, а Віра любила повчати.
Одного разу вони так посварилися, що три дні майже не розмовляли.
На четвертий Андрій прийшов із роботи й поклав на кухонний стіл каштан. Посеред зими.
– Де ти його взяв? – здивувалася Віра.
– У кишені старої
куртки знайшов.
– І що?
– Прийшов миритися.
– Через каштан?
– Ні. Через те, що без тебе навіть борщ несмачний.
Віра відвернулася до вікна.
– Сам винен.
– Знаю.
– І шкарпетки твої скрізь валяються.
– Знаю.
– І характер у тебе…
– Прекрасний. Але я готовий його трохи
зіпсувати заради тебе.
Вона не витримала й засміялася.
Андрій підійшов ззаду й обійняв її.
– Вірусю, можеш на мене сердитися. Можеш лаяти. Можеш навіть відібрати пульт від телевізора.
– Я й так його відібрала.
– Помітив. Тільки одного не роби.
– Чого?
– Не забувай мене любити.
Вона обернулася.
– А ти?
– А я вже не зможу забути. Навіть якби захотів.
І вони помирилися. Їм здавалося, що так буде завжди.
(Далі буде).
Зореслав СТОЖАР.