Для Володимира Демчука Вадим – назавжди син. Для України – Герой. Батько полеглого воїна переконаний: речі наших Захисників мають розповідати їхню історію майбутнім поколінням.
Біль батька Героя з Волині: «Не залишайте подвиг наших дітей мовчати у зачинених кімнатах…»
Про те, чому особисті речі наших Героїв мають жити в музеях
Коли в дім приходить страшне горе і війна забирає найдорожчих, перше, чого прагнуть батьки, дружини, діти – зберегти все, до чого торкалися руки рідної людини.
Зачинити її кімнату. Не прибирати чашку, з якої вона востаннє пила. Берегти цивільний одяг, особливо ту саму улюблену футболку, на якій, здається, ще залишилося щось таке знайоме, дороге, рідне… Перечитувати шкільні зошити, торкатися старих фотографій, вдихати запах речей, які пам’ятають тепло найдорожчої людини.
Хочеться заховати ці спогади від усього світу. Залишити тільки собі. За міцно зачиненими дверима.
Я добре знаю цей біль…
Але з часом приходить інше усвідомлення. Разом із ним – і велика відповідальність перед історією.
Наші сини й доньки більше не належать лише нам, їхнім родинам. Вони належать пам’яті всієї України.
Відтоді, як вони свідомо стали на захист рідної землі й віддали за її свободу найцінніше – власне життя, їхні долі стали частиною великого болю, великої слави та незламності нашого народу.
Кожен із них – окрема сторінка великої книги про війну. Книги, яку сьогодні пише своєю мужністю, кров’ю і жертовністю вся Україна.
Пишу ці рядки як батько полеглого «кіборга» Вадима Демчука.
Пишу ці рядки як батько полеглого «кіборга» Вадима Демчука.
Я знаю, як важко розлучатися з речами сина. Як здається, що разом із кожною переданою річчю відриваєш шматочок власного серця.
Але я пройшов цей шлях. Свідомо передав особисті речі Вадима до музею.
Бо зрозумів одну надзвичайно важливу істину: якщо ми заховаємо пам’ять лише у власних шафах, одного дня вона може піти з цього світу разом із нами.
А наші діти заслуговують на вічну пам’ять!
Український спротив триває не один рік і навіть не одне десятиліття. Наші музеї давно стали не просто сховищами старожитностей, а справжніми форпостами історичної пам’яті.
Під час Революції Гідності майданівці передавали до музейних експозицій обгорілі саморобні щити, розписані каски, шматки бруківки, стрічки, плакати.
Згодом воїни перших років АТО приносили прапори з підписами побратимів, затерті шеврони, берці, уламки снарядів із-під Савур-Могили, Слов’янська, Дебальцевого…
Кожна така річ – не просто музейний експонат. Це – свідок історії. Свідок людського подвигу, мужності й жертовності.
Величезну роботу робили й продовжують робити волонтери. Саме завдяки їм музейні колекції поповнюються доказами злочинів російських окупантів і свідченнями незламності українського народу.
Це уламки збитих ворожих безпілотників, трофейне спорядження загарбників, їхні сухпайки, пропагандистські матеріали. Навіть покинуті окупантами побутові речі стають промовистими свідченнями того, хто і з чим прийшов на нашу землю.
Та є серед музейних експонатів речі, історії яких стискають серце.
Розповім одну з них.
Ще 2018 року наш земляк Сергій Вознюк, доброволець, який став на захист України у 2014-му, передав до міського музею свої берці та ніж. Хотів, щоб вони стали частиною експозиції про АТО, розповідали відвідувачам про війну, яка тоді вже тривала на сході України.
Передав – і повернувся до звичайного життя.
Найстрашніше – не коли старіє солдатська фотографія. Найстрашніше – коли забувають ім’я людини, яка дивиться з неї. Наші Герої заслуговують, щоб їх пам’ятали не лише рідні, а й уся Україна.
А коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, Сергій знову став до зброї. Знову пішов захищати рідних, свій дім, Україну. Усіх нас.
У 2023 році його не стало…
Воїн повернувся додому «на щиті».
І тепер ті самі берці та ніж, які він колись власноруч приніс до музею, набули зовсім іншого значення.
Вони стали безцінними реліквіями його життя. Мовчазними свідками дороги людини, яка двічі ставала на захист Батьківщини й залишилася вірною їй до останнього подиху.
Уявіть, із яким почуттям сьогодні дивляться на ці речі відвідувачі музею…
А скільки таких історій ще залишаються невідомими?
Скільки солдатських листів лежать у шухлядах? Скільки бойових шевронів бережуть матері? Скільки дитячих малюнків, шкільних щоденників, старих фотографій розповіли б нам про тих, хто віддав життя за Україну?
Саме тому сьогодні звертаюся не лише до жителів Нововолинська, а й до родин загиблих Захисників у всіх громадах Волині та всієї України.
Там, де працюють краєзнавчі музеї, музейні кімнати, куточки пам’яті, – не бійтеся передати хоча б одну річ вашого Героя для збереження майбутнім поколінням.
Це може бути шкільний щоденник, дитячий малюнок, улюблена книжка, блокнот з особистими нотатками, роздруковані повідомлення з листування, спортивна нагорода, годинник, шеврон чи частина бойового спорядження.
Звісно, кожна родина сама має вирішити, чим готова поділитися. Адже є речі, які назавжди залишаться тільки її особистою пам’яттю.
Та повірте: у музейній експозиції не буває неважливих дрібниць.
Через десять, двадцять чи п’ятдесят років до музеїв прийдуть наші діти, онуки, правнуки.
Вони побачать не просто сухі цифри втрат, не лише прізвища на меморіальних плитах.
Вони побачать живих людей.
Хлопців і дівчат, які колись ходили до школи, грали у футбол, закохувалися, мріяли про майбутнє, будували плани, любили своїх батьків, дружин, чоловіків і дітей.
Побачать, якими вони були до війни.
І, можливо, саме старий шкільний зошит, затертий годинник чи пожовкла фотографія допоможуть комусь із молодих людей відчути те, чого не передасть жоден підручник історії: за нашу свободу заплатили своїм життям звичайні люди з незвичайною мужністю.
Наші діти – Герої, які стояли до останнього.
Вони заслужили, щоб про них знали.
Щоб їх пам’ятали не тільки найближчі.
Щоб їхні імена вимовляли з пошаною і через десятиліття.
Тому прошу вас, дорогі родини наших полеглих Захисників: не залишайте їхній подвиг мовчати в тиші зачинених кімнат.
Дозвольте їхнім речам розповідати історію. Говорити до живих. Виховувати нові покоління вільних українців. Щодня нагадувати суспільству, якою дорогою ціною нам дається кожен світанок.
Передайте частинку їхнього життя до місцевого музею. Частинку своєї пам’яті, свого болю, своєї безмежної любові.
Бо поки мати береже солдатську сорочку сина – живе пам’ять однієї родини. А коли цю сорочку побачать тисячі людей – пам’ять про нього житиме в серцях цілого народу.
І нехай минають роки та змінюються покоління, але ніколи не зітреться з пам’яті України подвиг тих, хто віддав за неї найдорожче.
Наші Герої віддали життя, щоб ми мали майбутнє. А наш обов’язок – зробити так, щоб у цього майбутнього була пам’ять.
Володимир ДЕМЧУК,
голова громадської організації «Незламні нововолинці», батько Вадима Демчука – сержанта 80-ї аеромобільної бригади, захисника Донецького аеропорту з позивним «Дим».
Зараз також читають: Батько загиблого Героя з Волині: «Згадуйте про «кіборгів» не тільки в січневі дні...».