ЩО ДІД МОРОЗ ПОБАЧИВ НА ВОЛИНІ

ПЕРЕЖИТКИ СОЦІАЛІЗМУ І СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ
Дід Мороз страшенно обурився після того, як на вулиці Клима Савура звихнув ногу, потрапивши в одну з численних ям. Він навіть було застрайкував, єхидно порадивши: «Хай лучанам подарунки роздає Санта Клаус, якщо вони вважають це місто європейським».
Міська влада неабияк наполохалась, знаючи, що європейський дід не приїде на Волинь ні за які гроші. Тим більше, що там відають: торбу з подарунками у нас відберуть у якомусь під’їзді.
Тож Діда Мороза взяли попід ручки і вирішили показати товар лицем. Насамперед його провезли з вітерцем по проспекту Волі, поставивши на «Мерседес» склянку з водою, яка не вихлюпнулася. Щоправда, старенький, зупинивши авто біля споруди, де колись знаходився ресторан «Волинь», поцікавився тамтешнім дрімучим запустінням. Йому пояснили, що це місцева знаменита недобудована пам’ятка, біля якої ось уже десяток років стоїть безробітний баштовий кран. Якщо у Парижі знаменитістю є Ейфелева вежа, то в Луцьку — ось цей кран, який теж хилиться, але на диво не падає.
Після огляду фешенебельних магазинів по вулиці Лесі Українки, ближніх «царських сіл» в Теремному та в ковельському напрямку Дід уже був ладен долучити Луцьк до європейських міст. Але особливе враження на старенького справили котеджі під червоною черепицею на кілька квартир з гаражами. Він погодився, що наш обласний центр — це справді маленький Париж. Та й собі загорівся: хочу, мовляв, наступний рік провести в такому котеджі з Снігуронькою.
Супроводжуючий тактовно пояснив гостеві, що для того, аби Снігуронька погодилася на такого бой-френда, треба мати багато баксів чи бути керівним чиновником високого рангу. А ще більше треба мати «зелених» для того, щоб одержати таку шикарну квартиру з гаражем, в якому Дід триматиме під замком хіба що свій посох. Таке житло надається також висококваліфікованим кадрам, яких у нас хронічно не вистачає, і виручають, спасибі їм, рівненчани, львів’яни, тернополяни, де діють кузні кадрів для волинян. Гостеві пояснили, що, як підрахували доморощені спеціалісти, на помешкання висококваліфікованих варягів витрачено близько двох мільйонів гривень. Тепер народ чекає віддачі і небувалих успіхів у господарюванні.
— Дозвольте, шановний поважний пане, але я теж є висококваліфікованим спеціалістом — куди вже вище! — почав гарячкувати сивобородий пришелець. — Від помаху мого посоху запалюються вогні на всіх ялинках. На якій вулиці мій котедж?
— Діду, ви не входите в номенклатуру і можете претендувати хіба що на халабуду чи якусь розвалюху, яких у місті є достатньо.
— Ах, так? — стукнув посохом Дід Мороз. — Тоді я й далі буду сумніватися у вашій цивілізованості, оскільки в Європі халабуд діди не мають.
Після цієї заяви Дід Мороз дістав з торби анонімки та поцікавився, чому в Луцьку є якісь «заморожені» об’єкти, до яких він не має жодного стосунку?
Чиновник роз’яснив, що цегляні колони цеху приладобудівного заводу біля Стиру, «конюшня», яка має назву «Іскра», розвалений басейн «Колос», недобудовані цехи заводу синтетичних шкір, ЛуАЗу — це всього-на-всього спадщина тяжкого соціалістичного минулого. І їх залишили в напіврозваленому стані, щоб волинян не манив комунізм. А на світле майбутнє слід дивитися під кутом розбудови фешенебельних особняків, різних гостинних і княжих дворів, ресторанів і барів, бо промислові об’-єкти лише забруднюють атмосферу. А висококваліфікованих фахівців, які будуть створювати це світле майбутнє, очікується так багато, що для забудови котеджами пропонується виділити природно-заповідний парк «Волинь» в урочищі річки Сапалаївка.
Дід Мороз був вражений: таких вигод не мають навіть знатні парижани.

У ПОШУКАХ НОВОРІЧНОГО КОЖУХА
Дід Мороз щорічно дістається на Волинь з Росії. Як повелів Петро І своїм указом, так він і досі ходить. Тут знаходиться сфера його пріоритетних інтересів, а не якогось натовського Санта Клауса. Щоправда, тепер доводиться через дві митниці пробиратися. Наші стражі порядку, відстоюючи свої незалежницькі інтереси, не дозволили підривати економіку товарами, які знаходилися в торбі, а тому Діда Мороза роздягнули і оформили “тулуп” як мито. Тим більш, що він зовсім непогано виглядав на старшому митнику. Подорожньому Дідові видали шинельку з радянських запасів.
Тож Дід Мороз, прибувши на Волинь, поцікавився в знайомого колишнього компартійного начальника, де ж можна розжитись на кожух. Той по старій склеротичній пам’яті спрямував його в колгосп “Слава” Локачинського району, де за його підрахунками повинно було знаходитися півтори тисячі овець.
— І взагалі,— давав вказівки партократ,— Локачинський район спеціалізувався по розведенню овець, тож їх там повинно бути кілька десятків тисяч. Та й без сала не залишишся, зайди в Дорогиничі, там має бути до 10 тисяч голів. Тож якраз під Різдво колють кабанів.
Дід Мороз зметикував, що зможе не лише сам вбратися, але й відправити кілька вагонів кожухів чи, принаймні, овечих шкур в Сибір і почимчикував по вказаних господарствах. Яке ж його було здивування, коли в усьому Локачинському районі він не почув ні бе, ні ме. У Дорогиничах комплекс для свиней стояв пусткою, а в Локачах на базарі йому запропонували польське сало. З його наївності неабияк покепкували, назвали слова луцького партократа комуністичною пропагандою.
Справді, в українську незалежність локачинські господарства вступили з 70 тисячами голів великої рогатої худоби, стадами свиней та овець. Але, як з’ясувалося, в ринкових умовах можна цілком обійтися без того клопоту. Худоби залишилося якихось дві тисячі голів. А про барана, як він виглядає, місцеві учні знають менше, ніж про африканську жирафу. Дідові Морозові запропонували за тисячу баксів добротний кожух, привезений з Туреччини.
Так би й ходив дідуган у шинельці, роздаючи подарунки дітям, якби не виручала одна політична партія, яку чомусь волиняни називають “їдою”. Дідові Морозові видали кожуха, як пояснили, з плеча самого спадкоємця престолу і зобов’язали агітувати за його майбутнє царствування, пообіцявши оголосити “народним дідом”.
У свою чергу Дід Мороз, дізнавшись, що в Локачинському районі є 18 тисяч гектарів нерозораної землі, в знак вдячності за кожуха пообіцяв у 2004 році завезти кроликів з Австралії. Їх доглядати не треба, розмножуються швидко, тож волиняни незабаром матимуть щодня не тільки два—три кілограми дієтичного м’яса, але й кролячі шубки.

СМАЧНА ШКВАРКА З МОЛОДИМИ ЛІСОРУБАМИ
По дорозі на Ковель Дід Мороз вирішив заглянути у ліси, що ростуть навколо села Стобихівка Камінь-Каширського району. Це він познайомився з публікацією у “Волині” «Ліс рубають - аж тріски летять», і почув відгуки деяких чиновників, що, мовляв, «нехай автор покаже пні, де він їх бачив».
І Дід Мороз разом з журналістом рушив шукати пеньки по добре знайомих місцях. Як на диво, назбирали навіть зелениць. Завітали у квартал № 67 (у всякому разі, так писалося на стовпчиках) Карпилівського лісництва Камінь-Каширського держлісгоспу. Це —дещо південніше Стобихівки. Почули звук бензопили і пішли прямо туди. Два красивих хлопці, гарно вдягнуті, бензопилою валили вільхи. Дід Мороз нарахував 7 звалених дерев, а по дорозі ще до 10 щойно звалених сосен.
— Ріжемо з дозволу лісника, — сказали хлопці.
При цьому Дід Мороз помітив, що чорноброві ретельно маскують пні старим листям.
—Ми допомагали ліснику і він дозволив нам заготовити кілька машин деревини, — пояснили хлопці, побачивши, що Дід Мороз нахмурив брови.
Ця допомога, як ми зрозуміли, полягала у тому, що молодики «прибирали верхи». Виявляється, у лісовому господарстві є й такий вид робіт. Лісокради забирають лише нижні частини стовбурів, а «верхи» покидають лісовій охороні. Доводиться шукати робітників і прибирати їх. І от тим робітникам, що «прибирають верхи», лісник дозволяє «взяти» з лісу «дещо», попросту кажучи, вкрасти.
Посмакувавши з молодими лісорубами шкварки, ми пішли далі. І хлопці, і лісник, які зустрілись нам у лісі, були із Стобихівки. А місцеві жителі розповіли Дідові багато чого цікавого. Працює, скажімо, синок лісником, а батько його, дядьки чи брати — власники пилорам. Та й саме лісове начальство подекуди потрохи обростає пилорамами.
А якщо хто з лісових чиновників справді захоче пересвідчитись в отих пеньках, то ми можемо провести їх по лісі. Тільки хай на екскурсію візьмуть працівників прокуратури, представників громадських організацій та політичних партій.
Порадували нас офіційні новини. Насамперед, що директором Камінь-Каширського держлісгоспу став 26-річний Роман Колісник — молодший син генерального директора об’єднання “Волиньліс” Богдана Колісника, який до цього працював головним лісничим Володимир-Волинського лісгоспу, з чим Дід Мороз вітає Богдана Івановича і Романа Богдановича. До речі, старший син гендиректора — Зіновій Богданович вже кілька років трудиться по сусідству — директором Маневицького держлісгоспу. Що ж, із молодими силами — у бій проти лісокрадів!

ЗА ДЕШЕВИМ ХЛІБОМ, ЯК ЗА ДЕЛІКАТЕСОМ
Дід Мороз, прогулюючись по ошатній вулиці Лесі Українки, не відмовив собі в бажанні зайти до Луцького міського пенсійного фонду. Захотів поцікавитись, яку йому нарахують пенсію, коли здолають хвороби і старість. Думав посидіти в теплому кабінеті, погріти ноги і побалакати з юристами та спеціалістами державної соціальної служби. Але те, що він побачив, його шокувало: всі коридори були забиті пенсіонерами, кожен з яких у довжелезних чергах намагався здати своєму інспектору якусь довідку чи документ.
— Ви куди?!— грізно перепитав худий і згорблений, нервовий дідок з густою сивою бородою і вчепився за його кожух.
— Та я тільки запитати хочу,— зніяковів Мороз,— чи дозволять мені оформити пенсію у Новому році.
— Запишіться в чергу на завтрашній день!— майже хором загули пенсіонери, а один інвалід для застороги навіть підняв над головою свою милицю...
Зацікавила Діда Мороза і черга в Ощадному банку. Він вже обережно і навіть з острахом зайняв у ній останнє місце й дуже ввічливо запитав у того, хто стояв перед ним:
— Скажіть, будь ласка, тут всім дають гроші із колишніх вкладів?
— Ще нє, але, може, будуть давати.
— Коли?
— Може, сьогодні, а, може, завтра.
— То чого дурно стояти?
— Як чого? Щоб своє місце в черзі не втратити...
Але найбільше здивувала Діда Мороза черга біля кіоску “Дешевий хліб”, що на проспекті Соборності. Кілька десятків людей під густим мокрим снігом терпляче стояли за хлібом, який лише на 10—20 копійок дешевший за той, що продається в магазинній мережі.
Дід Мороз тільки споглядав і порівнював цю чергу з довгим і нескінченним ланцюгом дорогих іномарок, що проносились поряд, міркуючи при цьому: “Багаті не помічають бідних, але бідні завжди заздрять багатим, що засвідчує зле і недосконале суспільство...”.
Тому старий вже зовсім не здивувався, коли побачив тісний і різнобарвний гурт людей біля польського консульства. Підійшов до черги за візами і поздоровив усіх з наступаючими святами. Побажав щастя, здоров’я у важкій праці за кордоном. І там хліб нелегкий і недешевий для нелегалів.

ДАВ ПРИКУРИТИ
На 33-ій житловий масив обласного центру Дід Мороз заїхав на тролейбусі за Снігуронькою. Вона тут знімала однокімнатну квартиру за 50 доларів на місяць, але дуже боялась сама ходити в сутінках.
“Тут так темно,— пояснювала вона Діду,— двори і вулички не освітлюються, людей грабують прямо під своїми вікнами”.
І справді, лише Дід Мороз зайшов до першої неосвітленої арки, як до нього підскочили троє підлітків у натягнутих на очі спортивних шапочках.
— Дєд, дай закурити,— перегородив дорогу вищий з них.
— Та я не курю хлопці й вам не раджу,— доброзичливо відказав старий.
— Шо?! Ти ще нас будеш вчити? — зашипів другий і витягнув короткого кишенькового ножика. — Я тобі зараз гланди виріжу або апендицит!
— Що ти сказав?! — обурився Дід.
— То, що чуєш,— запищав третій,— давай гроші, шапку і кожух, або зараз котлету з тебе зробимо!
Дід Мороз розгнівався, махнув палицею і хлопчаки порозлітались навкруги та дременули від нього, як зайці.
Майже навпомацки, у суцільній темряві знайшов Дід під’їзд, коридор і квартиру, де мешкала Снігуронька. Забрав її і так само обережно, присвічуючи сірником, вони вийшли на вулицю. Але й тут його пригоди не скінчилися. Снігуронька стала ногою в якусь яму з болотом і зламала каблучку. Розплакалась, почала ремствувати і нарікати:
— Чого ти не заморозив землю і не насипав снігу?! Ти бачиш, що тут робиться, яма на ямі і брудно, як в стайні. Ще й темно. Хіба так можна жити?!
— Ні, не можна,— погодився Дід,— тут і дітей страшно народжувати.
— Які діти! — аж вигукнула Снігуронька. — Зараз всі мої сусіди лише собак заводять. Для охорони. І життя тут собаче, а не людське!
— Ой лишенько,— засмутився Дід,— кому ж тоді я подарунки розвозитиму років через п’ять.
— Щенятам і кошенятам!— як кішка замуркотіла Снігуронька. — Вони теж солодке люблять...
З Дідом Морозом подорожували Олександр НАГОРНИЙ, Валерій МИХАЙЛИК, Віталій МУДРИК і Ярослав ГАВРИЛЮК.