ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ: ПРАВДА І ВИМИСЛИ Народився я у 1927 році у с. Колодежі, тоді Чаруківської гміни (яку у другій половині 30-их років перенесли у Сенкевичівку) Луцького повіту. Наше село, розташоване на горбистій місцевості, мало хуторну систему забудови (кожен будувався на належній йому землі, не дотримуючись будь-яких правил). На той час у селі нараховувалося більше 300 родин. Наша хата, церква та школа розташовувались поблизу і утворювали трикутник. Мої батьки любили спілкуватися з людьми, і у дні служби Божої у церкві у нас завжди було багато людей. Літом заходили води напитись, зимою — погрітись, а якась частина — просто поспілкуватися. Я любив сидіти і слухати. Якщо за керівництва Йосипа Пілсудського дискримінація українського населення була напівприкритою, то з приходом до влади Ридза Сьмігли стала тотальною, відкритою. Настали обмеження навіть на отримання середньої освіти, а набути вищу освіту, залишаючись православного віросповідання, стало неможливим. У школі я не мав права звернутися до вчителя рідною мовою, бо вчитель зразу починав кричати: «Я єнзик свіньські нє розумем. Мув до мнє в єнзику шляхетськім». З приходом фашистів у Сенкевичівський район прибуло два німці наводити свої порядки. Одного з них звали Ампель. Як пізніше виявилося, він був великим «спеціалістом» по здійсненню екзекуцій. Прізвища другого німця не пригадую. Розпочали вони з організації поліції та призначення старост із населення української національності. Німецька пропаганда, пообіцявши самостійність Україні, від більшості українців отримала підтримку. Багато українських хлопців добровільно пішли у поліцію. З нашого села пішло 5 хлопців з бідних родин. Полякам, як гордовитій нації, дуже не подобалось, що і ними будуть керувати представники «нижчої» раси. Від старостів німці вимагали організації постачання продукції харчування з акцентом на м’ясну. Селяни, уже привчені сталінським режимом до майже безоплатного вилучення своєї продукції, віддавали і німцям. Весною 1943 року залишилось у господарствах по одній корові, свині та вівці (якщо вівці утримували) і селяни відмовилися віддавати останнє. Німці поставили вимогу перед поліцією, щоб насильно забирали худобу. Поліцаї не спішили виконувати це завдання, і однієї ночі уся поліція зі зброєю розійшлась по домівках. Німці створили новий склад поліції, але уже із поляків. Десь у травні у неділю рано в наше село приїхав німець Ампель з новою поліцією. Родини колишніх поліцаїв розстріляли, а будівлі і трупи спалили. Самі колишні поліцаї, зауваживши нову поліцію, втекли з дому і здебільшого залишилися живими. Це була перша вибіркова, якщо так можна сказати, екзекуція. Невдовзі була здійснена і широкомасштабна. Людей із с. Красний Сад тодішнього Сенкевичівського району оточили, загнали у три добротних клуні і живцем спалили. Через кілька тижнів після екзекуції над родинами колишніх поліцаїв останні зібралися й однієї ночі знищили родини поліцаїв-поляків. На той час, навіть і після масового вбивства укранців у с. Красний Сад, в українців ще не виникла люта ненависть з ознаками помсти до поляків взагалі, але з’явилася настороженість. Селяни почали будувати криївки та озброюватись. У нас вдома було дві підземні добре замасковані криївки із засобами боротьби з пошуковими собаками (нафта та тертий тютюн) і кількаденний запас їжі, який постійно поновлювався. Мати зброю у цей час було простіше простого. Населення було настороженим, а з утворенням Української Повстанської Армії — організованішим. У нашому селі були цілодобові чергування. Місця для чергових вибиралися так, щоб поданий звуковий сигнал (у рейку) в будь-яку погоду почув ближчий черговий. Майже систематично здійснюваний терор щодо українського населення району викликав озлоблення в українців і найактивніші з них ночами здійснювали терор над польськими родинами, але вибірково, над т. зв. осадниками та колишніми польськими активістами. Звичайно, тут не можна категорично відкидати й помсти на побутовому грунті. Не отримуючи від населення продовольства, Ампель вирішив налагодити постачання зерна для Німеччини. Розпорядився завезти у наше село модерну на той час молотилку для обмолоту збіжжя. Одного ранку у Колодежі приїхали поліцаї з молотилкою, вибрали вигідне для себе місце і почали звозити з полів скошене збіжжя й обмолочувати. Першого дня «молотильники» вели себе спокійно, займалися лише обмолотом. Наступного дня, очевидно, для розваги, частина «молотильників» вирішила виїхати на «полювання». Виїхали на дорогу, що вела через с. Жабче до містечка Боремель Демидівського району Рівненської області. Повільно їдучи вантажним автомобілем, стріляли по сторонах. Наступного дня виїзд на «полювання» повторили. З дороги не звертали, та з автомобіля не висідали. Пострілювали по сторонах, продовживши маршрут аж за містечко Боремель, і зупинилися на крутому березі р. Стир. Цього дня «вполювали» (убили) три людини і кількох поранили. З настанням третьої ночі перебування «молотильників» на них напали повстанці, й непрошені гості були змушені втекти до Сенкевичівки. Через кілька днів повстанці напали й на Сенкевичівку, і ті два німці та усі їхні прислужники (поляки) з родинами були змушені втекти до м. Луцька. Відтоді й аж до ранньої весни 1944 року, тобто до прибуття відступаючих німецьких фронтовиків, Сенкевичівський район перебував під контролем УПА. Наша родина втекла до с. Новостав тодішнього Берестечківського району. Досить швидко ми побачили кружляння над нашим селом кількох двомоторних літаків і почули два вибухи. Як пізніше виявилося, на територію школи була скинута фугасна, а церкви — осколкова бомби. Мабуть, Ампель зі своїми прислужниками вважав, що в селі перебуває велика кількість повстанців і попросив армійської підмоги. У цей день було вбито 93 особи, серед них і одиноку 90-річну німку (остання відмовилась у 1940-ому році виїхати до Німеччини) та спалено третину села. Після цієї екзекуції в українців виникла жадоба помсти полякам. Тут уже не дивилися, хто є хто. Якщо раніше українці знищували поляків-активістів та осадників із сусідніх колоній, то відтепер приводом для знищення була польська національність. Правда, значна частина осадників ще раніше з родинами перебрались у Сенкевичівку під захист поліції. Але німці не спішили приймати велику кількість поляків, адже їм була вигідна міжнаціональна боротьба. Невдовзі були замордовані польські родини нашого села, незабаром і все польське населення с. Наталін. Те, що поляки намагаються доводити, що ініціаторами кривавого конфлікту були українці — є надуманим. Полякам важко зрозуміти століттями пригноблювану націю, кожній людині якої по спадковості, з молоком матері передавалось відчуття меншовартості. Звичайно, забувати про минулі лихоліття ніяк не можна. Їх слід вивчати та аналізувати з тим, щоб сучасне та майбутні покоління були обережними і не допустили чогось подібного. А зараз, вважаю, і українцям, і полякам слід попросити взаємного пробачення і надалі будувати свої взаємини на підставі добросусідства та дружби. Володимир ЯГЕНСЬКИЙ. м. Луцьк.
