…Ріс я малим без опіки і настанов своїх дідусів і бабусь. Через це й досі шкодую. По лінії матері дідусь Яків пішов із життя, коли мені й трьох років не було, у березні 1944-го. Як підріс, запитав в улюбленої бабусі Хутимії, що стало причиною його смерті?..
…Ріс я малим без опіки і настанов своїх дідусів і бабусь. Через це й досі шкодую. По лінії матері дідусь Яків пішов із життя, коли мені й трьох років не було, у березні 1944-го. Як підріс, запитав в улюбленої бабусі Хутимії, що стало причиною його смерті?
Василь ФЕДЧУК, член НСЖУ, ветеран праці
―Якось із сином та сусідом він молотив жито, і ногу потрощила шестерня важкого керата. Затягнуло обмотку від постолів, ― оповіла крізь сльози. ― Наше село було під німцями. Фронт тоді стояв у Рожищі. Лікаря ніде в окрузі не знайшли, і дідуся не вдалося врятувати ― помер від гангрени. А вже коли пішов у восьмий клас, якось поцікавився в батька, хто були мої бабуся і дідусь по його лінії. Адже я їх ніколи не бачив, бо померли задовго до мого народження. Тоді вперше дізнався, що бабуся Параска ― місцева, з Доросинь. Мала чотирьох синів і покинула цей світ відносно молодою, на 47-му році життя. В родинному альбомі, на щастя, збереглася єдина її світлина. Серйозне вольове обличчя. Вбрана в кожушок із пишним коміром. — Мама мала твердий характер, ― повідав мені тато. ― Нас, хлопців, тримала в дисципліні, змалку привчала до праці. Вісім гектарів землі вимагали рук і рук. — А дідусь Василь? ― поцікавився. — Він народився в сусідніх Уляниках. Там і закінчив чотири класи церковно–приходської школи. Працював у сільському господарстві. Перед війною з Японією призвали його до армії. Служив на флоті. Коли повернувся, пристав у приймаки. Бо батько моєї майбутньої матусі у посаг виділив аж чотири гектари землі, ― продовжив свою розповідь. ― Згодом прикупили ще стільки. А вже якось, коли тітка Катерина ― дружина наймолодшого батькового брата Михайла ― білила комору і винесла на подвір’я всі речі, мене зацікавив об’ємистий сундук. У нашій хатині й сусідів я такого досі не бачив. Скринь різних фасонів ― так, а сундука вперше бачив. Він був окований залізом. А коли відчинив масивну кришку, на її внутрішньому боці побачив малюнки кораблів різних типів. — Це твій дід–моряк привіз його зі служби (здається, з Петербурга), ― вгамував мою цікавість батько. ― У ньому він тримав свої нехитрі речі. Потім на уроках історії я дещо більше дізнався про війну з японцями 1904―1905 років і трагічну долю двох російських ескадр, що їх розгромили на виході з Порт–Артура та в Цусімській протоці. І я вже уважніше став вивчати малюнки різних крейсерів, броненосців, есмінців на кришці сундука. На жаль, дідового крейсера «Росія» там не виявив. Потім ще не раз думкою повертався до цієї сторінки з його біографії, але подробиць не дізнався ні від батька, ні від його братів. Бо помер дідусь Василь у 1937 році. І лише торік, коли почали реконструювати пам’ятник на дідусевій могилі, ми продовжили пошук через Морський архів Військового флоту Росії в Санкт–Петербурзі. Відтак з особової справи екіпажу крейсера «Росія» працівники установи зробили копії двох сторінок, що стосуються проходження служби Василя Миколайовича Федчука. З них дізнаємося, що такого жителя Волинської губернії з села Уляники Луцького повіту, народженого 6 березня 1881 року, в січні -го дійсно призвали до армії. Його направили у Владивосток, де базувалася Сибірська флотилія. Прибув він туди аж у лютому. Із подальших записів видно, що успішно освоював морську військову науку. Бо вже 1 квітня йому надали звання матроса другої статті, а в січні 1904 року ― матроса першої статті. Усі чотири роки служив на крейсері першого рангу «Росія», що був флагманським Владивостоцького загону крейсерів. У розділі VІІ «Походи і справи проти ворога» є короткий запис: «Був у бою з японською ескадрою в Корейській протоці 1 серпня 1904 року». Енциклопедія подає ширшу інформацію про цей бій: «Загін із трьох крейсерів під командуванням контр–адмірала Ієссена 30 липня вийшов у море, щоб сприяти порт–артурській ескадрі в прориві до Владивостока. У протоці, що з’єднує Японське і Східно–Китайське моря, його зустріла японська ескадра із шести крейсерів біля острова Ульсан. Зав’язався нерівний бій. Бронепалубний крейсер «Рюрик» дістав важкі пошкодження. Два інші російські кораблі протягом двох годин намагалися допомогти йому, відводячи вогонь ворога на себе. Та це не врятувало «Рюрика» ― він загинув. Крейсер «Росія» теж сильно пошкодили, із 811 членів його екіпажу 48 полягло, 165 було поранено. Але він і ще один його побратим–броненосець зуміли прорватись на північ і повернутись на свою базу». За цей бій, як зазначено в архівному документі, мого дідуся моряка Василя удостоїли бронзової медалі на олександрівській георгіївській стрічці. А всього за два роки війни флагманський крейсер потопив два японські транспорти, шість шхун ворога, англійський та німецький пароплави і ще чотири японські судна. І в усіх цих бойових перипетіях Бог був милостивий до нього. Закінчував мій хоробрий дідусь службу вже наприкінці 1906 року в загоні кораблів Балтійської флотилії, куди відправили на капітальний ремонт його крейсер. Звідти і привіз цей пам’ятний сундук. Тепер на меморіальній плиті на його могилі для нащадків ми зробили напис: «Тут похований моряк крейсера «Росія», хлібороб, батько чотирьох синів».
P. S. Дехто з читачів може зауважити: внук–українець гордиться, що його дід служив цареві й сусідній державі. Але, даруйте, не з його вини Волинь не одне століття входила до складу Росії. З нашої тодішньої губернії, до речі, декілька тисяч молодих кремезних селянських хлопців служили саме на престижному в усі часи флоті. Шкода, що він не був тоді вже українським.
На фото: Ось на цьому крейсері воював волинянин Василь Федчук.
