Недавно всі ми пережили чи не найстрашніші в історії України дні. На Майдані розстрілювали беззахисних людей. Вбивали підло, безжально, з‑за кутка. Так діють лише догхантери, які, керуючись внутрішнім страхом, роблять свою чорну справу — винищують бродячих собак...
Василь НАГОРНИЙ, редактор відділу журналістських розслідувань
Недавно всі ми пережили чи не найстрашніші в історії України дні. На Майдані розстрілювали беззахисних людей. Вбивали підло, безжально, з‑за кутка. Так діють лише догхантери, які, керуючись внутрішнім страхом, роблять свою чорну справу — винищують бродячих собак
Чи не вперше у житті я відчув біль від втрати незнайомих мені раніше людей та вперше пішов уночі до церкви, щоб попрощатися з Героями. З того часу біль перетворився на ниюче почуття озлобленості, невизначеності та тривоги. А ще я перестав дивуватись: політики й далі цинічно брешуть — закономірність, партії ділять посади згідно з встановленими квотами — «Ukrainian tradition», організатор місцевого «тітушника» претендує на високу владну посаду — переосмислення помилок. Як із цим жити?.. Якось знайомі розповіли, що їхній сусід, пасічник дядько Славко, був на барикадах у Києві, хоча й приховує це. Вони його впізнали на світлині в інтернеті. Це зацікавило… На порозі старенького будинку мене зустрів типовий, на мій погляд, бджоляр: чоловік років п’ятдесяти, сивоголовий, з глибокими зморшками на обличчі та грубими, порепаними від роботи руками. Ото типаж, зрадів я. В’ячеслав Григорович сприйняв мене за потенційного покупця меду, бо відразу запитав, чи прихопив я із собою банку на обмін. Коли ж дізнався, що має справу з журналістом, якого цікавить розповідь про Майдан, то якось знітився. — Я нікуди не їздив, — сказав, як відрубав, дядько Славко. Майже годину з ним спілкувався: просив, доводив, мовляв, люди повинні знати про таких патріотів, показував як доказ його фотографію. А він лише знизував плечима та все повторював: — Нікуди не їздив, на знімку не я. Зрештою, сіли на лавочці, мовчки закурили. На обійстя в цей час вийшла дружина пасічника: — А шо, Славко, знову кличуть на конференцію по бджільництву? Якщо їхати до Великодня, то відмовляйся, бо ми ще город не посадили. Осьо лише раз узяв участь у ярмарку, то тепер їздить по всій Україні, обмінюється досвідом. Але я не проти, бо йому навіть путівку виділили, то він на курорт у Карпати з’їздив. Тіко трохи переживала, бо то якраз під час революції було, — затуркотіла жінка. Дядько Славко завмер, лице стало кам’яне. Я оговтався першим та пояснив господині, що цікавлюся медом… В’ячеслав Григорович провів мене до хвіртки, опустив очі та прошепотів: — Дякую. Вона як хвилюється, то приступи бувають. Слава Богу, поряд медичка живе. Розумієте, там дітей били. У мене своїх немає, то вони всі мені як сини та дочки. Я спробував зачепитись за розмову: — Ну ви й конспіратор! То ви в сотні були чи самі? — Та не був я там, не був, — ще тихіше відповів дядько Славко і на його очах виступили сльози. Я лише спромігся сказати: — Героям слава! Нічого не дізнавшись, навіть періоду, коли він їздив на «курорт», я зрозумів, що треба просто жити так, як дядько Славко. Адже звітуватися за діла свої будемо не перед людьми, а перед Богом!
