В Одесі біля Потьомкінських східців випадково потрапила на українську кіноніч. Годинник саме показував північ, коли на екрані з’явився фільм про Майдан...
В Одесі біля Потьомкінських східців випадково потрапила на українську кіноніч. Годинник саме показував північ, коли на екрані з’явився фільм про Майдан.
Постійних глядачів було небагато, всього 5 чоловік. Люди підходили, дивилися, що крутять, трішки стояли і йшли. Думаю, це пов’язано з тим, що вже була пізня година. Одна подорожня вигукнула: «О, я бачила той фільм. Дуже класний! Без сліз нереально дивитися». Я з нею цілком погодилася. Спочатку йшли кадри про перші години Майдану. Потім — як усе більше збиралося людей, як мирна акція протесту перейшла в криваву… В пам’яті знову зринули всі ті моменти. Подумки почала картати себе, що, можливо, так мало часу була там. Так, ця зима нас змінила, перевернула щось у нашій свідомості. Дуже шкода, що за це очищення–перевтілення ми вже заплатили стількома життями. Не відомо, скільки ще доведеться відстоювати та відвойовувати незалежність своєї країни. Пригадала, як два роки тому, якраз у ту ж саму пору, в Кам’янці-Подільському з колегами співали «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Хто ж тоді міг подумати, що зовсім скоро за ту славу і волю заплатимо таку ціну, розмірковує Анна Карась.
