ТОРТ ДЛЯ МАМИ

— Як гарно–гарно зірки моргають…
— Вони кличуть нас, Христинко.
— Куди, мамо?
— Щоб ми знайшли у небі свою зірочку. І щоб не ступали по чужих слідах.
— Але ж ми не по небі – по землі ходимо.
— Думками у небо злітаємо…
Мама, молода й гарна, розчісує гребінцем довге волосся і вплітає у нього зорі…


Ольга ЧОРНА


Цей сон Христинка часто бачила, коли була дитиною. Не знала материного імені і як виглядає, але вірила: вона справді така, як приходить у сни. І колись мама обов’язково знайдеться…
Від крихітки породілля відмовилася відразу ж після пологів.
— Галю, ніхто не знав про твою вагітність. Ти сама ще дитина. Треба вчитися, вийти заміж, – переконувала мати. – А це… просто твоя помилка. І ти маєш викреслити її з життя… Все забути! Назавжди!
… Маленьку назвали Христинкою. У трирічному віці дівчинку удочерили.
Христинчине щастя тривало, поки не захворіла мама Неля. Тато Артем після роботи поспішав до дружини в лікарню. Потім готував нехитру вечерю для доньки. Невміло прасував маленькій сукеночку до дитячого садка. Вкладав Христинку спати. Виходив на балкон і палив цигарку за цигаркою…
Після другої операції Неля повернулася додому в інвалідному візку. Виховувати дитину подружжю стало тяжко.
Цього ранку Христинку до садочка не збирали. Мама плакала. Тато мовчки сидів за столом. Христинка витерла мамі сльози. А вона гладила маленьку по голові і просила прощення. Потім тато збирав Христинчині речі. Мама заплела дві кіски. Одягнула нову сукеночку.
— Ми поїдемо до бабусі?
Ніхто Христинці не відповів. Її повертали назад до дитячого будинку…
Згодом Христинка стала першокласницею школи-інтернату. Її назвали Метеликом через кучеряве волосся пшеничного кольору і непосидючість. Медсестра Марія Михайлівна, якій припала до душі Христинка, запитувала в інтернатської медички:
— Ну, скажіть, як можна було відмовитись від такого ангела?
— Від цієї дитини двічі відмовились.
— Це ж як?
Лікарка розповіла про Христинчині перипетії. Сорокарічна медсестра, яка пережила два викидні, була вражена:
— Яка несправедливість трапляється в житті! Тут хочеш народити — і не можеш. А якась… Господи прости… викидає дитину, наче непотрібну річ.
Марія Михайлівна інколи клала в Христинчині долоньки ласощі й зітхала. Дівчинка дякувала і також зітхала. Вона ще пам’ятала маму Нелю…
Коли Христина підросла, у її сни почала приходити жінка, яку вона називала мамою. Тоді й нафантазувала: коли виросте — вивчиться на кондитера. Зустріне маму і готуватиме для неї найсмачніші у світі тістечка. Чомусь Христині здавалося, що мама любить ласощі. А ще спече кращий торт за той, який бачила на вітрині, коли вихователька повела їхній клас на екскурсію до магазину…
Одна з Христининих мрій збулася – вона стала кондитером. А інша мрія шукала матір…
…Галя ніколи не згадувала, що десь живе її донька. У неї – вдале заміжжя, сини–близнюки, гарна робота. Чоловік і гадки не має про гріх дружини. Їхня сім’я для друзів і знайомих — приклад родинної злагоди, любові, достатку. А заможні батьки підсобляють своїй одиначці й не натішаться внуками…
…Таня, з якою Христина винаймала житло, а, відтак, дівчата стали подругами, збиралася до архіву.
— Христино, ходімо разом. Я не буду засиджуватися довго. Чесно–чесно. Лише переглянемо дві підшивки старої газети. Там мають бути статті про моє село.
… Дівчата гортали підшивки регіональної газети енної давності. Раптом Таня спантеличено глянула на подругу.
— Христино, ущипни мене. Це ж ти!
На чорно–білій світлині – усміхнена молода жінка з двома сповитками – майже копія Христини. Чи то Христина – копія жінки на фото. І підпис: «Перші новонароджені у новому році – близнюки Сашко і Юрчик та їхня щаслива матуся Галина, молодий спеціаліст…»
— Мама… – прошепотіла Христина і припала устами до фото. – Таню, ти знайшла мою маму. Боже, я завжди вірила… знала…
— Може, це звичайна схожість. Таке трапляється: люди – не родичі, навіть зовсім не знайомі, а подібні.
— Ні–ні. Я впевнена. Дивися, вона живе в сусідній області. Давай, скопіюємо цю сторінку. Я попрошу вихідний на тижні й поїду…
— А якщо ця жінка у цій організації вже не працює?
— Це вже неважливо. А ще я спечу торт. То моя дитяча мрія. Завдяки їй я стала кондитером. Торт для мами! Уявляєш? Треба знайти велику коробку, аби його не пошкодити.
Христині здавалося, що потяг їде надто повільно. Не могла дочекатися, коли обніме маму. У душі Христина давно виправдала материн вчинок: мабуть, на те була важлива причина. І пробачила, що двадцять два роки у її житті були тільки чужі люди.
Секретарка здивовано дивилася на дівчину з великою коробкою:
— Не знала, що в Галини Миронівни є молодша сестра. Ви такі подібні. Зачекайте, зараз її покличу.
— Я за дверима зачекаю. Добре? Скажіть, що я за дверима…
Христинине серце завмерло.
— Хто тут мене чекає? Ви… хто?
— Мамо… я… Христина. Донька. Ось газета… Я шукала… І… ми подібні. Я ж не помилилася? Я знаю… А це торт… для вас…
Галина все зрозуміла. Майже силоміць потягнула Христину у протилежний кінець коридору.
— Слухай мене уважно. У мене ніколи не було доньки. І нема! Я вчинила помилку. Але це в минулому. Ти вирішила мене шантажувати? Не раджу.
— Я просто вас шукала… хотіла побачити…
— Я повинна працювати. Сподіваюся, ти не будеш більше сюди приходити. Чи на всяк випадок попередити охорону? І коробку свою не забудь. Я не їм тортів.
Христина мовчки пішла до дверей.
На вулиці не стримала сліз. Даремно вона шукала маму. І гарні сни бачила даремно. І вірила даремно. І приїхала у це місто даремно. І торт спекла даремно…
— Чого, красуне, плачеш? Дай–но, поворожу. Мірелла завжди правду каже.
Циганка з трьома дітлахами перегородила Христині дорогу.
— Не треба ворожити. Візьміть торт. Просто так. Я спекла його для мами. А вона…
Христина віддала коробку й подалася геть.
— Щастя і достаток тебе чекають, красуне, – гукнула услід циганка. – Якби ти знала, який гарний подарунок підготувала тобі доля! Мірелла знає, що каже. А мамою тобі стане свекруха…